План мирного врегулювання між ізраїльтянами та палестинцями має безліч кривавих обхідних шляхів. Лише деякі ізраїльтяни очікують, що прем’єр-міністр Палестини Махмуд Аббас (також відомий як Абу Мазен. — Ред. ) зможе забезпечити безпеку Ізраїлю або провести далекосяжні політичні та фінансові реформи. Лише деякі палестинці вірять у те, що прем’єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон надасть їм те, чого вони бажають: заморозить будівництво та розширення поселень і врешті забезпечить створення дійсно суверенної палестинської держави на суміжній території.
Згідно з результатами дослідження громадської думки, проведеного в Ізраїлі та Палестині Яковом Шаміром із Єврейського університету і мною, було встановлено, що тільки 15% палестинців згодні з тим, що Шарон дотримуватиметься зобов’язань, узятих на себе Ізраїлем, і тільки 30% ізраїльтян вірять у те, що Абу Мазен дотримуватиметься зобов’язань, які взяла на себе палестинська сторона.
Безпека залишається критичним компонентом першої фази плану мирного врегулювання «дорожня карта» для обох сторін. Щоб цей план був реалізований, палестинці повинні покласти край насильству. Одним із попередніх досягнень палестинців була угода щодо припинення вогню з усіма угрупованнями, включно з ХАМАСом та «Ісламським джихадом» (хоч обидва угруповання залишили за собою право мститися за «цілеспрямовані вбивства» їхніх лідерів).
Реалізація плану передбачає додаткові заходи, яких має вжити палестинська влада, в тому числі взяття під варту організаторів і виконавців насильницьких нападів, «роззброєння терористів та знищення їхньої інфраструктури», включно з конфіскацією незаконної зброї в озброєних угруповань. Палестинські служби безпеки нині доходять думки, що вони не можуть виконати ці умови, не розв’язавши при цьому громадянської війни.
Але навіть якщо вони зможуть роззброїти екстремістів, серед палестинців існує поділ щодо питання про те, як далеко вони бажають піти у забезпеченні безпеки Ізраїлю. Хоч договір про припинення вогню залишається популярним — незважаючи на збільшене напруження у зв’язку з останніми подіями — лише деякі палестинці бажають бачити, як влада Палестини перманентно ламає хребет силам озброєного опору. Багато палестинців ставляться до насильства як до корисного засобу в боротьбі за незалежність і не хочуть руйнувати можливість вдатися до використання зброї в майбутньому, якщо Ізраїль не стане дотримуватися своїх зобов’язань щодо припинення окупації. Палестинці вважають, що існує інший варіант обмеження діяльності ХАМАС та демонтажу «інфраструктури насильства»: залучення ХАМАСу, «Ісламського джихаду» та інших угруповань до політичного процесу.
Молодше покоління палестинських політичних активістів найбільшу надію на незалежність покладає на організацію молодих стражів, що набирає дедалі більшої сили, до складу якої входять як націоналісти, так й ісламісти. Це лідери молодшого покоління, які керують інтифадою. Вони зараз здобувають авторитет у палестинському суспільстві, а також відчувають, що, можливо, незабаром замінять традиційних старих стражів Організації визволення Палестини. Юні націоналісти вірять, що стануть безпосередніми лідерами палестинців, коли переконають поміркованих ісламістів залишити ХАМАС та «Ісламський джихад» і об’єднатися з ними, щоб скинути старих стражів.
Але ізраїльтяни не визнають такої політичної логіки. Такий розвиток подій вони вважають пасткою, яка зможе консолідувати «інфраструктуру терору». Саме тут вступає в дію ізраїльська стіна розмежування. Вони не хочуть мати справу з палестинцями і тому будують фізичний бар’єр, що проходить через території, які нині номінально знаходяться під контролем палестинців. І в той час як при розробці плану врегулювання дуже багато йдеться про безпеку, в ньому нічого не йдеться про ізраїльську стіну. Водночас стіна і друга фаза реалізації плану, в якій заявлено про палестинську державу з тимчасовими кордонами, не можуть співіснувати.
Роботи з будівництва стіни розпочалися приблизно рік тому. Спочатку її планували як безпекову огорожу вздовж «Зеленої лінії», кордону Ізраїлю 1967 року. Але згодом вона поступово простяглася за межі цього імовірного кордону, конфіскуючи палестинські землі, і все закінчилося de facto анексією більшої частини Західного берега. Наприклад, запланована частина стіни, яка досягає поселення Аріель, розташованого у глибині території Західного берега, поширюється на 15 кілометрів всередину палестинських територій. Захоплюючи в кільце великі ділянки території Західного берега, що становлять 50% палестинської території, зі сходу, ця стіна перешкоджає доступу палестинців у Йорданію, яка є їхнім найближчим східним сусідом.
В розумінні палестинців стіна є одностороннім заходом, що створює додаткову напруженість на місцях, а також скорочує терміни та знижує ефективність так званих переговорів про «постійний статус», передбачених у третій фазі плану врегулювання. Це тому, що друга фаза, яку ще належить пройти, заявляє про палестинську державу з нерозривними , хоч і тимчасовими кордонами. Запланований маршрут проходження стіни абсолютно виключає нерозривність кордонів Палестини. І тому продовження її будівництва уб’є будь-який ентузіазм палестинців щодо другої фази плану врегулювання. І водночас в ізраїльтян з’явиться сильний стимул вимагати негайного втілення в життя третьої фази, тобто, кажучи іншими словами, перейти безпосередньо до переговорів про «постійний статус».
Переговори про постійний статус, в яких доведеться мати справу з усіма основними проблемами конфлікту, — включно з біженцями, Єрусалимом, поселеннями, безпекою, водою і, природно, постійними кордонами палестинської держави, — планується закінчити наприкінці 2005 року, в той час коли Аріель Шарон усе ще буде висуватися на пост прем’єр-міністра. Негайне поновлення цих переговорів викличе почуття цілковитого відчаю у палестинців, набагато глибше, ніж те, що було після провалу саміту в Кемп-Девіді в липні 2000 року.
Шлях урегулювання, з його обіцянкою швидких результатів у вигляді заморожування будівництва ізраїльських поселень та швидкого отримання Палестиною державного статусу, дає стимул владі Палестини забезпечити ізраїльтянам безпеку на довготривалих засадах. Якщо Ізраїль повинен мати цю стіну, то він також повинен обмежити її кордонами «Зеленої лінії» 1967 року. Якщо він цього не зробить, то жодна стіна не зможе стримати гнів палестинців.
