Нинішній фест можна назвати імпровізаційним. Строки проведення скорочували по ходу дії (замість тижня вклалися в п’ять днів). Кіноперегляди і зустрічі з акторами тасували, як у колоді карти, організатори оголошували один, а в результаті виходив зовсім інший захід. Не всі раніше заявлені знаменитості побували на «Стожарах». Така необов’язковість викликала певний скепсис у лавах кінокритиків та представників ЗМІ. Але незважаючи на всі організаційні і технічні накладки, основна частина глядачів все одно залишилася задоволеною. Адже їм вдалося безплатно подивитися гарні картини, а на згадку отримати автографи улюблених акторів та режисерів.
— Ми вирішили відійти від помпезності й офіційності та спробували зробити свято для всіх, хто любить кінематограф. Цього разу до нас приїхали гості з Білорусі, Грузії, Польщі, Росії, Сербії, — сказала президент фестивалю «Стожари» Ніна Ільїна. — Вони привезли фільми, які об’єднані однією темою — коханням. Адже девіз нинішнього фестивалю — «Таємниця чоловічого і жіночого». Незважаючи на те, що в Україні сьогодні знімається не так багато стрічок, ми зуміли відібрати для конкурсного показу дві цікаві роботи наших молодих кінематографістів — «Шум вітру» Сергія Маслобойщикова і «Мамай» Леся Саніна.
— Київ для мене — місто кохання і юності. Я багато знімалася на студії ім. О. Довженка, — пригадала гість фестивалю, російська актриса, депутат Думи Олена Драпеко. — Нас поєднало акторське братство. З нього народилася організація, яка зараз називається Гільдією кіноакторів. СРСР як країна перестав існувати, а наше братство живе. Воно має не тільки творчі й комерційні інтереси, але ще замішане на коханні, на юності багатьох із нас. А також на спільних розчаруваннях. Змінюються покоління, але їм ми заповідаємо своє акторське братство. У нас багато спільного — історія, мистецтво і публіка.
Член журі фестивалю, актор Микола Олялін зізнався, що мріє про той час, коли глядачі після перегляду нових фільмів виходили б із залів схвильованими побаченим і не соромилися сліз від почуттів, які переповнюють.
Почесним гостем «Стожарів» був режисер Станіслав Говорухін, останніми роками ще й депутат російської Думи. Станіслава Сергійовича організатори назвали «батьком фестивалів», оскільки саме з його легкої руки народився в Одесі «Золотий Дюк», що заклав основу цілому сузір’ю великих і маленьких кінофорумів.
— Треба ж, я — батько фестивального руху? Ви тільки Марку Рудінштейну (засновнику «Кінотавра») про це не говоріть, а то він у повній упевненості, що батько — він, — засміявся С. Говорухін. — Справді, стільки нині фестивалів наплодилося в колишньому СРСР. Особливо багато в Росії. В Україні поки менше. Я давно стежу за тим, як зростають «Стожари». Не треба розчаровуватися, якщо все не так швидко виходить, як хотілося б. Наприклад, ще сім-вісім років тому російське кіно також знаходилося в жахливому стані. У 1996 по «Мосфільму» бігали пацюки. Співробітники увечері боялися пройти коридорами. Як ілюстрацію можна привести слова Олександра Довженка, що на «Мосфільмі» є місця, де не ступала нога людини... А сьогодні це найбільша і краща в Європі кіностудія. Тобто російська кіноіндустрія відновилася. Тепер залишилося тільки знімати гарні стрічки. Цього поки немає. Режисери думають про перемоги своїх фільмів на фестивалях, а не про глядачів. Сьогодні, щоб вигнати американських окупантів з наших екранів, потрібні спільні зусилля. Куди йдуть голлівудники? Вони і далі будуть використовувати комп’ютерні «навороти», але це глухий кут. Раз — добре, два — цікаво, N-надцять — скучно, приїдається. А якщо ми почнемо знімати нормальні художні фільми про людські почуття, картини, які дають людям життєві сили, а не такі, які відвертають від реальності, з героями, на яких захочеться рівнятися, то впевнений — успіх нас обов’язково чекає.
Я хочу, щоб українське кіно скоріше стало на ноги. Адже це і мій біль. Одна справа російський кінематограф, а зовсім інша — Союз кінематографістів Росії. Я з нього вийшов у 1993 році на знак протесту. І за десять років ні на секунду про це не пожалкував. Та я залишився членом Спілки кінематографістів України. Сплачую внески. Допомагаю чим можу своїй рідній Одеській студії. І буду допомагати надалі. Нехай швидше наші знегоди залишаться в минулому, щоб піднявся наш український кінематограф, і ми могли гордитися своїми режисерами, сценаристами, акторами і всіма, хто працює в кінематографі.
Церемонію нагородження почали здалеку. Спочатку вручили спеціальні дипломи «За сучасне втілення жіночих образів», відзначивши роботи Ольги Філіппової «Кармен» (Росія) та Катаріни Радівоєвич «Зона Земфірова» (Сербія). Посяяв у відблисках фотоспалахів Сергій Глушко — московський стриптезер Тарзан, нинішній чоловік естрадної співачки Наташі Корольової. Журі відзначило його як найкращого непрофесійного виконавця в картині «Анастасія Слуцька». За цю ж картину приз «Дебют» отримала Світлана Зеленковська (Білорусь). Їй Микола Олялін прочитав вірші й передрік блискуче творче майбутнє. А приз за найкращий чоловічий дебют — крилату статуетку — відвіз до Грузії Ніко Тавадзе (фільм «Гвинтовими сходами»). Його співвітчизника, який нині живе й працює в Америці, Левана Учанiїшвілі відзначено в номінації «Чоловіча роль другого плану». Актор не приховував своєї радості й пообіцяв на наступний конкурс до Києва привезти стрічки із США. Нині він закінчує зніматися в міжнародному проекті «Пушкін». Левон грає роль Олександра Сергійовича, а відома російська балерина Анастасія Волочкова — дружину поета Наталю Гончарову. Приз за «Жіночу роль другого плану» дістався Марині Яковлевій («Впасти вгору», Росія). Його передасть актрисі сценарист фільму Наталя Віко, яку також відзначили, вручивши «Кришталеве яблуко».
За словами Раїси Недашковської, основні суперечки між членами журі виникли з приводу головних призів фестивалю. Тому в номінації «Жіноча роль» перемога дісталася двом актрисам. Найкращі — Данута Стенка, «Шопен — бажання кохання» (Польща) й Алла Сергійко, «Шум вітру» (Україна). Приз «Головна чоловіча роль» — польський актор Петро Адамчик, «Шопен — бажання кохання». Він обійшов суперників за всіма статтями. Овації глядачів після оголошення імені актора — найкраще підтвердження того, що журі влучило в яблучко. Щодо цієї номінації думка суддів і публіки збіглася.