Рядок поета Валерія Підпалого, взятий за назву цього матеріалу, відбиває суть радянської епохи і того, що робила комуністична цензура. За прийнятим у СРСР визначенням (воно зафіксоване, зокрема, у 1978 році у одному з томів «Большой советской энциклопедии»), цензура означала контроль офіційної (світської чи духовної) влади за змістом, випуском у світ і розповсюдженням друкованої продукції, змістом (виконанням, показом) п’єс та інших сценічних творів, кіно-, фототворів, творів образотворчого мистецтва, радіо- і телепередач, а інколи й приватного листування з метою перешкодити розповсюдженню ідей та відомостей, що кваліфікуються як небажані або шкідливі.
Згідно ще з одним постулатом, «Конституція СРСР у відповідності з інтересами народу і з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу гарантує громадянам свободу друку», хоча одночасно зазначалось, що «держ(авний) контроль встановлено для того, щоб не дозволити опублікування у відкритій пресі й розповсюдження засобами масової інформації відомостей, що складають держ(авну) таємницю, та ін(ших) відомостей, що можуть заподіяти шкоду інтересам трудящих».
Система більшовицької цензури була породжена характером більшовицької влади, її перманентним прагненням мати повну монополію на істину. До речі, цей феномен, притаманний всім тоталітарним режимам, дуже добре, а головне, відверто, розтлумачив ніхто інший, як Адольф Гітлер. Він зазначав: «Лише поставивши всю пресу і весь пропагандистський апарат під контроль одного державного органа, можна забезпечити централізоване керівництво пресою. А централізоване керівництво пресою є передумовою того, що громадськість буде вірити пресі, а значить, вона набуде сили виховного впливу. Бо тільки контрольована преса буде позбавлена тієї кількості протиріч у поданні інформації, у висвітленні мотивів подій політичного, культурного та іншого життя, через які вона виглядає смішною в очах населення, які підривають її репутацію як речника істини і позбавляють її довіри, так необхідної для формування суспільної думки».
Становлення і вдосконалення цензорських установ відбувалося паралельно із розбудовою партійних структур. Ось лише деякі маловідомі моменти на прикладі України. В січні 1920 року при секретаріаті ЦК КП(б)У було створено декілька відділів, серед них організаційний з підвідділом інформації та зв’язку та відділ видання газет. Згодом створюється агітаційно-пропагандистський відділ з підвідділом партійної освіти та секціями національних меншин. Однією з функцій цих підрозділів стали цензорські функції. На початку 20-х років ухвалюється дедалі більше жорстких рішень, тональність яких згодом визначатиме характер роботи всієї системи цензури й пізніше. Як правило, ці рішення проводились через малу колегію Агітпропу (тобто відділу агітації і пропаганди). Агітпроп дедалі більше зміцнював свої позиції, застосовуючи заборонні функції. У 1922 році до нього входили такі підвідділи: агітації, пропаганди, преси, національних меншин, а в структурі ЦК КП(б)У існував ще Iстпартвідділ, який збирав і фільтрував документи історико-політичного та мемуарного характеру.
У 1922 році було ухвалено організувати Головне управління у справах преси. У 1927 році відділ агітпропу та відділ преси, які окремо існували з 1924 року, об’єднали у відділ агітації, пропаганди та преси. 1930 року відбулася чергова реорганізація: серед 7 відділів ЦК КП(б)У чільне місце зайняли відділ агітації та масових кампаній і культурно-пропагандистський відділ.
ГОЛОВЛІТ
Тепер час сказати про добре відомий багатьом інтелектуалам колишнього СРСР Головліт — Головне управління у справах літератури і видавництв. Його було створено як орган Наркомату освіти декретом Ради Народних Комісарів від 6 червня 1922 року. Цю структуру очолив П.Лебедєв-Полянський, а невдовзі такі самі Головліти виникли в інших республіках. Тоді ж, у 1922 році, з’явилися спецфонди у бібліотеках, призначені для зберігання «ворожих» або ідейно «шкідливих» видань (у 1960 році в СРСР було 210 таких бібліотек).
За рішенням партійних інстанцій, а формально — за постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 11 серпня 1922 року, виникло Центральне (спочатку пропонувалось назвати «Головне») управління у справах преси при Наркоматі освіти УСРР. А власне Головліт, тобто Головне управління у справах літератури та видавництв при Раді Міністрів УРСР, буде утворено у липні 1946 року. З 1966 року воно мало назву Головне управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР.
Основний документ, яким керувався Головліт, — «Перелік відомостей, заборонених до опублікування у відкритій пресі». У липні 1957-го і у серпні 1960 року було прийнято два видання нового «Переліку відомостей, що заборонені до опублікування в районних, міських, багатотиражних газетах і передачах по радіо». Влітку 1960 року видано нову «Інструкцію про порядок цензорського контролю» та інші інструктивні документи. Згідно з постановою ЦК КПРС № 177/77 гс від 7 березня 1961 року, на органи цензури було покладено ще й здійснення таємного контролю за інформацією, що передавалася іноземними кореспондентами за кордон. Офіційно це було мотивовано необхідністю одержання відомостей для організації контрпропаганди. З цією метою спецслужбу Головліту СРСР підключили до ліній зв’язку ряду іноземних кореспондентів.
Головліт повинен був стояти на сторожі політичних, ідеологічних, військово-економічних і культурних інтересів і здійснював попередній та наступний контроль над видавничою діяльністю в цілому, крім господарських, фінансових та торговельних питань. Попередній контроль передбачав те, що саме Головліт видавав дозвіл на випуск у світ книжок, періодичних видань, затвердження редакційних колегій: відповідальних редакторів, відкриття видавництв і затвердження їхнiх редакцій, складання орієнтовного плану видавничої продукції (з визначенням обсягу і проценту літератури за окремими жанрами і для окремих груп споживачів) тощо. Наступний контроль полягав в оцінці вже надрукованих праць, творів мистецтва, що побачили світ, і у вживанні заходів заборонного характеру щодо тих, які порушували відповідні інструкції.
Головліт здійснював контроль з точки зору політико-ідеологічної, насамперед керуючись основними комуністичними постулатами про ворожість капіталістичного оточення і його ідеологічні диверсії. Під контролем Головліту перебували ввіз літератури з-за кордону, радіомовлення, виставки, громадські лекції тощо; він був покликаний охороняти військово-економічні таємниці, для чого за участі зацікавлених відомств складався список відомостей, що не підлягали розголошуванню. На місцях функції Головліту СРСР виконували республіканські, обласні, крайові літи, в округах — інспектори у справах преси, в окремих місцевостях — їхні уповноважені. Були, однак, і такі інституції, видання яких спочатку не підлягали перегляду: Комуністичний Інтернаціонал, ЦК ВКП(б), взагалі партійна, комуністична преса, видання Держвидаву, Головполітосвіти, газета «Известия» та праці Академії наук. З часом ситуація зміниться.
Органи цензури діяли у тісному зв’язку із спецслужбою. Ба більше, чекісти створили свого роду попередника-двійника цензури — систему політичного контролю. Положення про нього було ухвалене Раднаркомом РРФСР 21 грудня 1921 року. Саме цей документ скасовував службу військової цензури і замість неї впроваджував відділи, відділення й пункти політичного контролю при Секретно-оперативному управлінні ВЧК (пізніше ГПУ). На місцях підрозділи політконтролю входили до складу секретно-оперативних частин губернських відділів ВЧК-ГПУ, у повітах політконтроль здійснювали уповноважені губернських відділів ВЧК-ГПУ. У сферу завдань політконтролю входили контроль за поштово-телеграфною та радіотелеграфною кореспонденцією; відбір кореспонденції відповідно до секретних спискiв органів безпеки; нагляд за друкарнями, книжковими складами, магазинами та іншими закладами, що видавали і продавали друковані твори; перегляд всіх друкованих творів, що вивозились за кордон і ввозились з-за кордону, а також топографічних карт, фотографій, кінострічок, поштових марок; контроль за діяльністю театрів, кінотеатрів, цирків тощо. Вже на осінь 1922 року відділи, відділення і пункти політконтролю були створені у 120-ти містах комуністичної Росії. Згодом систему політконтролю було вдосконалено, а загальне керівництво здійснював Відділ політконтролю Секретно-оперативного управління ОГПУ (він же, до речі, здійснював негласний перегляд кореспонденції осіб, що становили оперативний інтерес для чекістів). Таку саму схему було впроваджено у регіонах.
СИСТЕМА «ДЕРЖСТРАХУ»
Отже, спільними зусиллями багатьох структур постала потужна цензорська система. Її творці досягли головного — всеохоплюючого контролю над друкованим словом, придушення інакомислення, формування суспільства, в якому, за влучним висловом письменника Василя Гросмана, панував Держстрах, коли кожен громадянин був приречений стати жертвою контролю або стати його активним співавтором.
На початковому етапі існування цензури зусилля були значною мірою спрямовані на утвердження монопартійної диктатури, встановлення монополії марксистсько-ленінської ідеології, придушення будь-якої опозиційності. У цей період Центральне управління у справах преси при Наркоматі освіти УСРР починає складати інструкції з вилучення «шкідливої» літератури. Це викликало бурхливу активність відкритих і «закритих» рецензентів на всіх, як тоді прийнято було казати, «фронтах» духовного життя. Не був обійдений увагою й «театральний фронт». Так, у 1933 році до постановки заборонили 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних (що б це означало?!) перекладів світової класики». На цьому етапі цензурою було заборонено низку видавничих проектів (серед них історичних і енциклопедичних видань).
Важливу роль у процесі цензурування відігравали проскрипційні списки видань, що їх готував Головліт. Так, 15 грудня 1934 року з’явились «Зведені списки літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів». У списках фіксували автора, назву, видавництво, рік видання й мову. Однак уже перші партії книжок, що підлягали забороні, були настільки великі, що в рубриці «Назва» з’явилися записи, що спрощували роботу: «Всі твори, за всі роки, всіма мовами».
В період «великої чистки» 1936— 1938 років Головліт ніс основний тягар з вилучення друкованої продукції «ворогів народу», чимало з яких ще вчора займали високі посади. Якщо в 20-ті роки від попереднього перегляду були звільнені видання Комінтерну, ЦК ВКП(б) і взагалі вся комуністична преса та наукові академічні праці, то тепер все це підлягало суворому цензуруванню. Та й самі цензори піддавались періодичній «чистці». Зберігся по-своєму унікальний документ: записка Головліту СРСР від 9 червня 1938 року «Про здійснену роботу по перебудові цензури за умов ворожої діяльності», адресована Голові Раднаркому СРСР Вячеславу Молотову. У ній повідомлялось, що у 1937—1938 роках «із загальної кількості 144 працівників центрального апарату вилучено 44 особи». Наводився і такий приклад: «У Відділі іноземної літератури з 68 співробітників було заарештовано 23. Було вилучено за списками Головліту 9740 найменувань книг».
Постійно перебудовувався партiйний апарат з метою якісного поліпшення своїх цензорських функцій. Так, у 1932 році створюється відділ агітації і масових кампаній і культурно-пропагандистський відділ ЦК КП(б)У. 1935 року замість культурно- пропагандистського відділу було створено 5 відділів (агітації і пропаганди, преси і видавництв, шкіл, культурно- освітньої роботи, науки), а у 1939 році цей відділ знов був відроджений. До того ж окремо були створені сектори культури і науки, друку і видавництв. У 1945 році створюється Управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, до якого входили відділи пропаганди, друку, агітації, культури, літератури і мистецтв, підготовки і перепідготовки парткадрів, науки. Крім того, при Політбюро ЦК КП(б)У працювали комісії з преси та видавництва, з літератури та мистецтва, робота яких носила фактично напівцензорський характер. У листопаді 1948 року знов відновлюють відділ пропаганди і агітації, а в січні 1952 року його ділять на 5 відділів: пропаганди і агітації, науки та вищих учбових закладів, художньої літератури та мистецтва, шкіл. Нові зміни почалися вже в часи хрущовської «відлиги».
ПОВОЄННА ДОБА
По закінченню війни з нацистською Німеччиною у Головліта з’являється новий аспект діяльності — опрацювання трофейної літератури. Лише за 1946 — першу половину 1949 року у Радянському Союзі було заборонено для відкритого користування понад 441 тисячу іноземних видань і здійснено понад 32 тисячі вилучень в іншій закордонній літературі.
У цей період створюється все більше документів, що регламентують і визначають діяльність цензури: «Сводные указание по цензуре», «Циркуляры всем органам цензуры», «Инструкция цензору», «Правила производства и выпуска в свет произведений печати», накази, що регулярно надсилалися з Москви уповноваженим Ради Міністрів СРСР з охорони військових і державних таємниць у пресі на місцях. У цих документах не було дрібниць. Наприклад, у обіжнику (циркулярi) № 18/1045-с від 21 квітня 1947 року з-поміж інших негативних явищ знаходимо таке (цитую мовою оригіналу): «Мосгоробллитом разрешена к печати брошюра А.Орлова «Организация производства и производительность труда на американских хлопковых фабриках» (Гизлегпром).
В этой брошюре автор, некритически используя американские буржуазные источники, идеализируя капиталистические фабрики, по существу встал на позицию низкопоклонства и восхваления производственно-бытовых порядков на капиталистических текстильных предприятиях, изображая владельцев фабрик людьми, стремящимися совершенствовать производство и проявлять трогательную заботу об условиях труда рабочих. Лейтмотивом является утверждение автора, что на американских предприятиях совершенствование существующих и установка новых машин проводится под лозунгом: «Машина должна делать больше, человек меньше». В результате подобного апологетического восприятия автора, брошюра извращенно трактует положение на текстильных предприятиях США.
Выпуск брошюры в свет Главлитом задержан для переработки и исправления».
Цей обіжник зобов’язував начальників республіканських, крайових, обласних літів підвищити вимогливість цензорів до контрольованих видань та відповідальність за ідеологічний зміст цих видань. Про втручання ідеологічного характеру належало інформувати місцевих партійних керівників, щоб вони впливали на редакторів і керівників видавничих організацій, які санкціонували до друку твори з «ідеологічними хибами». Начальникам головлітів належало спеціальним донесенням інформувати союзний Головліт про всі випадки затримки друкованих матеріалів та радіопередач. Цензори мали підписувати сигнальний примірник друкованих творів на випуск у світ, а якщо були б знайдені помилки, затримувати ці сигнальні примірники, повідомляючи про це Управління у справах літератури та видавництв відповідного рівня. Редактори газет, директори видавництв повинні були для контролю надавати верстки видань, у яких не було б правок, а після того, як цензор дав дозвіл, також заборонялося робити будь- які зміни у тексті. Нарешті, обіжник вимагав переглянути всі твори, що знаходились у друку на предмет їхньої відповідності даним вимогам.
У червні 1947 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про збереження державної таємниці, що стимулював активність цензури. Влітку того самого року Головліт СРСР звернувся з пропозицією до Ради Міністрів СРСР зобов’язати керівників міністерств, відомств і організацій самим окреслити коло питань і відомостей, що їх не можна друкувати відкрито. У березні 1948 року Рада Міністрів СРСР затвердила «Перелік найважливіших відомостей, які складають державну таємницю». На пiдставi цього документа міністерства та інші центральні установи склали докладні внутрішньовідомчі переліки. У січні 1949 року Головліт СРСР виробив «Перелік відомостей, заборонених до опублікування у відкритій пресі». Було запроваджено більш жорсткі обмеження змісту друкованої продукції і повну заборону видань з окремих питань, таких, як освоєння Арктики і Далекого Сходу, наявність і діяльність науково-дослідних та інших закладів, що займалися проблеми атомної енергетики, ракетної техніки тощо. Акцент зробили на засекреченні відомостей економічного характеру, матеріалів про розвиток науки і техніки. Протягом 1947—1949 років додатково заборонили друкувати огляди й зведені дані про кількість, технічний рівень основного та енергетичного обладнання, відомості про будівництво, проектну потужність, розміри капіталовкладень у підприємства союзного та республіканського підпорядкування в головних галузях промисловості тощо. У квітні 1949 року в Головліті СРСР було створено спеціальний відділ цензорського контролю науково-технічної літератури.
