Перебуваючи за західним кордоном нашої держави — як туристи чи, що частіше, «гастарбайтери» — або просто спостерігаючи картинки ситого європейського життя по телевізору, ми відчуваємо, як у скронях набридливим рефреном пульсує одна-єдина думка: чому? Чому не живемо як європейці, хоча географічний центр континенту, якщо вірити фахівцям, знаходиться саме в Україні?
Подібні болісні розмірковування, сподіваємося, переслідують і наших високопосадовців. Принаймні у промовистих бігбордах та різноманітних політичних програмах метою проголошується досягнення європейських стандартів добробуту. Втім, гострота переживань часто підштовхує до спрощеного бачення причин виникнення і рецептів подолання наявного розриву. Погодьтеся, легше за все звинуватити в теперішніх «негараздах» тоталітарне минуле (чи, навпаки, «кляті реформи»), дві світові війни й об’єктивні труднощі перехідного періоду. І як вихід — запропонувати змінити Конституцію… Однак, приміром, та ж Німеччина протягом ХХ століття зазнала аж ніяк не менше лиха. Тому для віднайдення коріння наших злиднів вочевидь доведеться здійснити дещо глибший екскурс в історію.
ІН МАПА ВЕРІТАС
Кинувши навіть дуже побіжний погляд на географічну мапу Європи, не можна не помітити одного вражаючого контрасту між східною та західною її частинами. На заході бачимо країни, межі яких здебільшого дбайливо окреслено горами, морями, затоками та протоками — тобто самою природою. На сході ж перед нашими очима постає майже суцільна рівнина, що ніби кличе всіх охочих до мандрів своїми величезними обширами.
Охочих, певна річ, завжди було чимало. Тим паче, причин для добровільних чи вимушених подорожей ніколи в історії не бракувало. Йшли подалі від неродючих земель, від чужоземців, від поганого начальства й тяжких податків і просто від туги — благо, йти було куди. Так з’явилися в наших степах різноманітні «бродники» та «уходники», яких пізніше стали називати козаками.
Натомість середньовічні європейці були замкнені в тисняві природних кордонів і часто не мали можливості уникнути несприятливих обставин. Вони мусили боротися: вдосконалювати систему господарювання, відстоювати свої права перед деспотичними володарями, вимагати кращих законів. Це сприяло розвиткові працелюбства, підприємливості, порядності, взаємодопомоги, соціальної солідарності та, що найголовніше, законослухняності. Відтак не дивно, що з усіма цими рисами, особливо з останньою, у нас виникли значні проблеми. Адже в наших умовах простіше було елементарно не виконувати поганого закону, піти від нього світ за очі, аніж домагатися його покращання. Наступне вільне життя в Дикому Полі теж не передбачало великої поваги до тих законів, від яких, власне, й тікали. Систематичні правопорушення, грабунок «бусурманів», а іноді навіть своїх співвітчизників ставали ледь не нормою, принаймні ознакою мужності й сміливості.
Підпорядкування ж державі асоціювалося переважно зі слабкістю та маргінесом. Вироблявся певний стереотип: якщо ти «справжній чоловік» — ризикуй, іди в «уход», хоч би й силою, хоч би й коштом ближнього свого здобувай собі добробут. При цьому зовсім не обов’язково було аж надто перейматися такими «дрібницями», як дотримання «чинного законодавства». Все сказане тим більше стосувалося південного степового прикордоння, яке включало більшість українських етнічних земель, де діяльність козаків-уходників, їхня боротьба з татарами, турками, поляками та навіть єдиновірними багатіями, за влучним висловом російського історика Сергія Соловйова, «винятково і безроздільно оволоділа народною увагою й уявою». Чи не тому нам і сьогодні переступити межу закону психологічно порівняно легше, ніж мешканцям Західної Європи?
Дике Поле витворило і той сумнозвісний тип магнатів- землевласників, які не визнавали авторитету закону та вищої влади, шануючи тільки одне право — право сили. Так, відомий ворог Богдана Хмельницького Ярема Вишневецький під час якихось дебатів у сеймі у Варшаві наказав численній власній охороні порубати парламентаріїв, якщо ті не приймуть потрібного князеві рішення. Наявність поляків та литовців у славному переліку цих «олігархів» середньовічної України зайвий раз доводить географічну, а не генетичну зумовленість «уходництва».
Попри всю свою самовладність, ці феодальні напівкоролі, незалежно від походження, здебільшого утверджували зверхність чужинської (польської) культури і, за невеликим винятком, були її активними адептами. Та й значна частина козацької верхівки прагнула наслідувати неприродні для українців ідеали польського шляхетства, а згодом московського дворянства. Чи не занадто це нагадує духовне яничарство наших теперішніх «русскоязычных» скоробагатьків? Отже, поряд із правовим нігілізмом характерною рисою уходників часто стає також нігілізм національний.
Ми, мабуть, і досі в захваті від уходницького способу життя, от тільки безкраї степи Дикого Поля нині замінили далекі «бананові» оффшори. Інакше важко зрозуміти, чому й зараз, за інформацією деяких соціологів, вагомий відсоток наших співгромадян вважає здатність до незаконного збагачення ледь не позитивною якістю, залюбки підтримуючи на виборах відповідних кандидатів. А Павла Лазаренка сприймає або як бажаного нареченого (опитування тижневика «Бульвар»), або взагалі як живе втілення образу сучасного українця (опитування «Комсомольской правды в Украине»). Але часи змінилися, і тепер уходницька свідомість все більше заважає суспільному розвиткові й успішній конкуренції із західними сусідами. В індустріальному та, тим більше, інформаційному світі саме законослухняність є запорукою процвітання. Недарма ще напередодні тріумфальної для німців франко-пруської війни 1870 — 1871 років французький військовий аташе в Берліні попереджав свій уряд, що чи не головною перевагою ймовірного супротивника є «почуття законності».
А ЯК У НИХ?
Певна річ, Західна Європа теж мала своїх «уходників» — тих, що шукали щастя в заморських країнах та колоніях. Але вони внаслідок, головне, географічної віддаленості, як правило, не брали активної участі в громадському житті метрополій, у формуванні їхнього політичного середовища. Флібустьєри з’являються на державній сцені Британії чи Франції незрівнянно рідше, ніж козаки — України (Речі Посполитої) й Московщини.
Терени ж переважної активності західноєвропейських уходників-авантюристів також зазнали згубного впливу. Щоправда, Сполученим Штатам у силу низки сприятливих обставин вдалося не «захлинутися» уходницьким деструктивом, навіть попри наявність свого «Дикого Поля» — Дикого Заходу і закономірну за таких умов вестернізацію суспільства. Однак… Тут варто звернути увагу на один вельми промовистий показник — різницю у рівні грошових доходів між найбагатшими й найбіднішими верствами населення. Так от, статистика свідчить, що найрозвиненіші європейські держави пишаються насамперед порівняно невеликим розривом — у 6-7 разів, тоді як ліберально-вестернізовані США, незважаючи на циклопічні цифри ВВП й бюджетних надлишків (профіциту), мають диференціацію у 12 і більше разів. А в багатьох країнах екс-СРСР та Латинської Америки, які являють собою хрестоматійні приклади апофеозу «уходницьких» (тобто побудованих на відповідній етиці) суспільств, середня різниця сягає 15 — 20 (!) разів. Причому будь-яке економічне зростання тут, на відміну від Європи, наразі лише посилює нерівність. Це найкраще свідчення того, наскільки свідомості «уходника» притаманний соціальний (а вірніше, антисоціальний) егоїзм, зверхнє, а подекуди й відверто зневажливе ставлення до своїх менш «спритних» співвітчизників.
Нині цінності «уходників» Заходу під прапором проамериканської глобалізації впевнено крокують світом. Тож оскільки відповідні світоглядні орієнтири, як ми побачили, не є чужими і для нашого національного характеру, то, можливо, маємо шанс краще адаптуватися до сучасних реалій? Втім, навряд чи. Такi стандарти життєдіяльності все одно призначені передусім для експорту в економічно слабкі країни, аби раз і назавжди законсервувати їхню відсталість. Або для використання у зовнішній політиці — коли дуже кортить загарбати, скажімо, чужу нафту в обхід міжнародного права. У себе ж вдома розвинуті країни жорстко контролюють дотримання законослухняності та соціальної справедливості на природному для кожного суспільства рівні, не даючи таким чином жодного шансу націям-аутсайдерам.
КРАЩЕ ПІЗНО, НІЖ НІКОЛИ
Тому нам усе ж таки краще «виправлятися». Можливо, нам потрібні нові… казки. Так-так, саме казки. Оновлення такого потужного чинника впливу на суспільну свідомість, як фольклор, здатне сприяти становленню правильних стереотипів поведінки. Слід із дитинства прищеплювати людям ідеали законослухняності та поваги до ближнього. «Уход» же від закону у будь-якій формі, всі можливі дії за принципом «сам собі пан», або «хто сильніший, той і правий», потрібно недвозначно затаврувати як небезпечне відхилення, що підлягає безумовному осудові. Принагідно згадаймо, скільки кпинів і глузувань викликала свого часу поширювана з ініціативи ДПА «Казка про податки». А, між іншим, даремно. Адже це був хоч і не зовсiм вдалий, але крок у вірному напрямку.
Так чи інакше, головне для нас — перестати вбачати причини ледь не всіх своїх бід виключно у зовнішніх чинниках («важка спадщина тоталітарного режиму», «московське колоніальне ярмо» etc.,etc.). Необхідно відверто назвати внутрішньонаціональні джерела кризи й спробувати викорінити їх. Шлях духовної модернізації важкий, але іншого не існує, що підтверджується досвідом багатьох країн.
…Після ганебної поразки Іспанії 1898 року від США визначний філософ Мігель де Унамуно закликав заподіяти смерть Дон Кіхотові, тобто викорінити все хибне й шкідливе в психотипі шляхетного християнина Алонсо Кіхано — символу іспанського національного духу. Нація мала одужати від багатосотлітнього затьмарення своєї свідомості, інакше нові поразки неминучі. Невтішний для нас підсумок «холодної війни» також вимагає чимшвидше знищити в козакові «уходника», звільнивши себе від мефістофелевої спокуси втечі від закону.
