16 серпня
Уродини серед літа. Гайда на лісову галявину, до папоротей та ялиць, втекти від міської задухи, офіціанток та інших цікавих. Коли чимало вже випито і тости з «полуднем віку» ювіляру проголошено, підіймається він, розчулений, і жартома чи серйозно каже: «Малим про все розпитував, хотів усе знати, до тридцяти вже сам міг на все давати відповіді, кепкуючи з «темних». Та ось стукнуло п’ятдесят — і багато чого не знаю, ставлю собі запитання і не знаходжу відповіді...»
Усі якось принишкли від цих слів, не знали, як сприймати їх. Не будь-хто каже, а той, кого поважали й кому корилися.
Тим часом десь скраю інший неголосно оповідав своє: «У школі боявся вчительки, взяли в армію — боявся сержанта, пішов на роботу — боявся бригадира, начальника цеху. Випив колись iз колегами на свої п’ятдесят, розповів їм отак і кажу: стільки прожив — може, досить боятися!»
Хоч ближчим оповідав, та всі почули і засміялися.
Не боятися життя, самого себе, яким ти є, не боятися — це сподобалося. Іван Петрович, ювіляр, теж усміхався.
— Що, їдемо додому?