США сьогодні стоять на порозі чергового завершення етапу економіко-дипломатичних глобальних змагань. Нині вичерпано логіку американсько-російського чи американсько-європейського балансу сил. На перше місце виходить прагматика американської гегемонії. І за раціонального використання цієї силової хвилі геополітичний результат для України може бути вагомим.
США проводять активне формування нової геополітичної американської магістралі — шляхів руху більшості зовнішньополітичних курсів різних держав. Є й інші шляхи руху, але їхня актуальність на сьогодні невисока, доказом цього слугує постіракська розкладка військово-політичних сил у світі. Йти на відкриту конфронтацію з англосаксонською коаліцією не бажає жодна геополітична сила.
Ще не так давно геополітичні гравці могли дозволити собі змінювати правила гри, не змінюючи при цьому свої інтереси. Тепер ситуація змінюється. Якщо нещодавно можна було говорити про «американську міцність» і «розширення Європи», то нинi це вже вчорашній день. Розширена Європа починає «закриватися». Тоді як Америка, навпаки, працює на «глобалістичне розширення».
Фактично суб’єкт світової гегемонії знайшов чіткі однополюсні контури. Це може не задовольняти інтереси багатьох великих держав, але на сьогодні наддержава одна. Крім цього, потрібно говорити про «євразійський плюралізм», плюс про не менш різнорідні Африку та Південну Америку. Не залишається іншого варіанта, як варіанта появи світового лідера, за визначенням американських політологів, — ліберального гегемона, здатного структурувати це різнорідне середовище для забезпечення як своєї, так і глобальної безпеки.
Теоретичне оформлення глоболітики (глобальної політики) початку XXI століття дає нову європейську формулу диференціації: Стара Європа, Молода Європа та Росія. І в США добре розуміють істинність цієї формули — тенденція поділу Європи на три зони отримує дедалі більш визнаних і завершених контурiв. Кожна володітиме своєю специфікою, своєю дипломатичною логікою, кожна керуватиметься своїми історичними і політико-культурними пріоритетами. У результаті це формує новий стратегічний плацдарм, Молоду Європу, який володіє значним потенціалом опору Старій Європі. Образно кажучи, Молода Європа — це ключ до майбутнього класичної Європи в особі Франції та Німеччини. Розуміючи цю ф’ючерсну істину, в США, схоже, готові робити дуже високі ставки і чекати не менш високих дивідендів на полі младоєвропейської геополітики. Що стосується України, то рано чи пізно вона стане одним із провідних суб’єктів Молодої Європи. Плюс для України це означає ще один новий коридор входження до Європи. І гра на младоєвропейському майданчику стає спільною і для США, і для України, хоча при цьому вони переслідують різні цілі. Для України це, передусім, повноцінний статус члена ЄС та трансатлантичного співтовариства безпеки, для Сполучених Штатів — глобальне домінування.
Не менш важливий — процес правильної розстановки коефіцієнтів у цій формулі. Й український коефіцієнт особливо високий у перспективі інтеграційного закріплення України в неоєвропейському секторі як сильного й інтегрованого гравця.
Структура українського суспільства має свої певні правила зовнішнього та внутрішнього життєвого процесу. І якщо говорити про зміну цих правил та ломку стереотипів пострадянського зразка, перехід на європейський характер взаємовідносин у суспільстві — то цю проблему варто розглядати не тільки у політичному вузькому плані, але й у ширшому — у філософському. Проста зміна топ-еліт не дасть кардинальних змін всередині суспільства. Суспільні глибинні зміни — це багато в чому інерційний процес. Тому потрібно говорити не просто про оновлення політичного істеблішменту, а про фронтальне включення українського суспільства до світових структур, таких як НАТО, ЄС, СОТ тощо. Тільки тоді це перетвориться на конструктивну системну зміну суспільства, а не стане черговим соціальним шоком або струсом, що обертається, як правило, деконструкцією соціуму.
Цей процес фронтального та системного включення природним чином торкнеться і держави загалом, охоплюючи собою усі її — державні — структури та елементи. Іноді можна почути думку, яка визначає подібну державну включеність як утрату суверенітету. Хотілося б зауважити, що це не так. Потрібно відрізняти поняття «державний суверенітет» від поняття «державної автономності». Збільшення ролі та щільності державної участі у світових глобальних структурах означатиме приріст суверенітету та відхід від ризиків автономності, отже, й ізоляціонізму. Оскільки це не тільки політична роль, але й розширення економічних контактів, реальний приріст ВВП і, як результат — зростання добробуту громадян.
Кажучи про українські перспективи, варто враховувати, що поле безпеки, яке було характерне для біполярного світу і балансу сил «холодної війни», сьогодні, в постіракському світі, зазнає змін у сфері співвідношення війни і миру, викликів і загроз. У епоху біполярності ядерне стримування створювало парадоксальну ситуацію, коли стратегія залякування практично блокувала будь-яку можливість початку війни. Стан миру формувався за допомогою стратегій взаємних загроз, ядерного стримування. Основне поле безпеки концентрувалося навколо стратегічних питань і воєнних тем недопущення ядерної війни. Таким чином, основним суб’єктом військового сектора поля безпеки були штабні генерали — «стратегітори». Суть такого біполярного «статус-кво» полягала в тому, що всерйоз у війну ніхто не вірив, і НАТО виконувало здебільшого функції політико-військової організації. Основне місце у структурі зовнішньої політики займали дипломати, а воєнні дії не виходили за межі можливого, але нереального, програючись на комп’ютерах, моделях, у стратегічних ділових іграх «атомного генералітету» наддержав.
Сьогодні, в епоху нового типу воєн, — «превентивних», «воєн роззброєння», «превентивної оборони» як наслідку іншого типу загроз, безумовно, вже переглядається перевизначення військової політики, дипломатії, стратегій тощо. І НАТО як чинник виробництва стратегії в епоху лише можливої, але віртуальної, війни з цього погляду поступово втрачає стратегічну місію.
На тлі цих фундаментальних змін лозунг «найшвидшої інтеграції у НАТО» для України втрачає першочергову актуальність. На зовнішньополітичному і військово- стратегічному порядку денному стоїть інше завдання — потрапити у нове поле глобальної безпеки, в якому пріоритети вибудовано відповідно до логіки реальних воєнних операцій із забезпечення світового порядку. Постіракська військово-політична, цивільна, економічна реконструкції — ось основний інтегратор України в спільноту євроатлантичних націй і євроатлантичної безпеки. Превентивне «воєнне миротворство», дії у реальному бойовому просторі, а не тільки розробка «стратегій безпеки» для фактично нереальних, хоча і гіпотетичних загроз, стають основоположними чинниками нової геополітики. Тому невипадкове зміщення пріоритетів у зовнішній політиці — від дипломатичних до оборонних, військових відомств. Відбувається перехід від символіки безпеки до реальної участі у військово-політичному миротворстві.
НАТО в цьому тектонічному зсуві в структурі «війни і миру» трансформується залежно від місця тієї чи іншої європейської країни в атлантичному полі безпеки. І для інтеграції у це поле України членство в НАТО не є єдиним прохідним бонусом.
Головний напрям цієї інтеграції пролягає у фарватері участі держави в реальних воєнно-політичних операціях і локальних акціях із забезпечення глобальної безпеки. У цій участі на кону здійсненнiсть української державності, компетентність суверенітету і реальних можливостей діяти на міжнародній арені у складі великої коаліції. Саме цей театр великої стратегії може забезпечити реальну інтеграцію України як у європейські, так і в атлантичні структури. НАТО відформалізує цей процес, який реально розпочнеться з українсько-польського партнерства в Іраку. Зрозуміло, це не перекреслює необхідностi реформи армії за стандартами НАТО. Але все-таки провідний момент — це відповідність імперативам участі у постіракському миротворстві, завданням вирішення найскладнішої політичної, економічної, гуманітарної, релігійної ситуації, що виникла на руїнах саддамівського Іраку й арабському Сході загалом.
«Український коефіцієнт» інтеграції так само зростає у зв’язку з адаптаційною стадією російських позицій при зближенні європейської зони Росії та Старої Європи. Зважаючи на процес геополітичного поглинання Росією Білорусі, Україна стає суб’єктним ключем європейського «відкриття Росії». Тут слід враховувати той чинник, що Росія сьогодні прагне до відкритості для Європи. Але питання полягає у тому, хто буде «відкривачем». І ним може виявитися Україна, яка відіграє у контексті неоєвропейського сектора провідну роль і для американської геополітичної магістралі.
Для України сьогодні є актуальною корекція свого геополітичного вибору. Це наслідок насамперед «замикання» Євросоюзу після саміту в Афінах. Європейський вибір України залишається, як і раніше, стратегічним вибором, але «причинені європейські двері», які обмежують українські позиції статусом євросусіда, можуть вiдіграти для України не негативну, а позитивну роль. І значна частина дипломатичних ресурсів може бути спрямована на освоєння американської магістралі.
Iз останніх подій показовою є позиція Ради НАТО, що дала офіційну згоду допомогти Польщі в операції зі стабілізації в Іраку. При цьому уточнюється, що таке рішення прийняте в результаті процедури «голосування за умовчанням» і не означає наміру НАТО вiдiграти свою роль в Іраку. Як бачимо, аналогії поділу на Старий і Новий Світ окреслюються і в НАТО.
Заміна тактики реагування на стратегію активного партнера — вимога №1, яку висувають сьогодні до національної політичної еліти. Це шанс на перехід до активного партнерства, активної ролі у новому світовому порядку, а відповідно, і прийняття зворотної сторони цього партнерства — ризиків і відповідальності за їхню мінімізацію. Українська зовнішня політика набуває таким чином чіткіших суб’єктних рис. А це характерним чином визначає домінування замість участі, певну зовнішньополітичну лінію замість еклектики багатовекторності. Тому необхідне часткове розширення геополітичної активності України не в поки що об’єктних «європейських рамках», а в уже суб’єктному «американському полі».
Зовнішньополітична роль України повинна поміняти свою якісну характеристику. Український підрозділ діятиме в секторі Іраку, контрольованому Польщею. Це не випадковий збіг. Оскільки виділення країн Молодої Європи передбачає регіональну інтеграційну перспективу, без присутності України в цій інтеграційній моделі роль «молодої» Європи значно втрачає у стратегічній вазі.
Україна як країна з епіцентру краху біполярності має бойові кадри, навчені на базі досвіду реальних воєнних дій. І якщо США вели перманентні бойові дії протягом усієї «холодної війни», то аналогічною була й тактика Радянського Союзу. Тут потрібно акцентувати увагу на бойовій школі Афганістану, це була унікальна можливість реалістичного відпрацювання усіляких оперативних бойових завдань. Україна, яка успадкувала цей досвід, має всі шанси гідного воєнного місіонування і, слід додати, не тільки в Іраку. Цей факт і потрібно мати на увазі під час аналізу польсько- української військово-політичної співпраці.
Чому це «польський сектор», а не «англійський сектор»? Тому що Англія має свої важелі балансу зі «Старим Світом» в особі Німеччини і Франції. А «младоєвропейський» сектор — і Польща стає його представником в Іраку — претендує на роль стратегічного майданчика нової американської присутності в Європі. Крім того, передбачається латвійська, болгарська миротворча участь у польському секторі. Нідерланди, Данія і Норвегія направлять до складу «польської» дивізії невеликі спеціалізовані підрозділи. Це ще раз свідчить про окремого младоєвропейського колективного суб’єкта коаліції, на якого США роблять особливу ставку.
Постіракський світ дає Україні унікальний стартовий майданчик. Складається ситуація, коли політика розчищає шлях для економічних успіхів, а не навпаки. Це саме політичний шанс України сьогодні для економічного процвітання завтра. А це у свою чергу надає потенційний шанс виходу України з переліку країн «латиноамериканського принципу трансформацій» у широкий сегмент країн сучасної демократії.
Багато в чому миротворча участь в союзі з англосаксонською коаліцією може означати для України отримання стратегічного визнання і реальної легалізації як держави. Крім того, Україна отримує додатковий бонус змагальності з російським зовнішньополітичним впливом.
Не слід забувати і «нематеріальний» чинник цього складного геополітичного ривка США. Сполучені Штати сьогодні — це центр «нової сакральності» з його духовними цінностями американської демократії, свобод і прав людини. Американська демократія — нова четверта глобальна релігія, яка завойовує кращі уми. І це «хрещення» відбувається не тільки «вогнем і мечем» іракських подій, а й електронно-інформаційним впливом. Приєднатися до цього поля — означає отримання шансу на історичну суб’єктність, можливість стати державою стратегічної розмірності.
