Елементарна математика — це предмет, який за своїм емоційним, естетичним впливом не має собі рівних у шкільній педагогіці. Ніхто, певно, не буде заперечувати. що емоції та радість відкриття, які породжує розв’язана задача чи засвоєна математична тема, настільки не прямолінійні, настільки приховані та розташовані не на поверхні, що саме завдяки цій складності саме вони найбільш впливають на особистість та наштовхують її на нові відкриття та пошуки.
Престижність шкільної математики підміняється сьогодні престижністю математики вищої, що, до речі, з точки зору «великої науки» – безсумнівно. Але ми ж не лише про науку, а й про навчання з вихованням. Порахуймо кількість годин, відведених у педагогічному вузі на шкільну математику і на вищу... Ніхто не заперечує, науковий світогляд необхідний майбутньому вчителю. Але сьогоднішня програма навчання молодого вчителя абсолютно не гарантує не тільки фундаментальних знань з «елементарної» математики, але й навіть відсутність у вчителя помилок на уроці. Недаремно «медальні» контрольні роботи, які не тільки ретельно перевірені, але й іноді написані самим вчителем, часто-густо майорять помилками. І так зване «завалювання» медальних математичних робіт найчастіше й відбувається саме через математичну безграмотність вчителя. Але не це найстрашніше. Врешті-решт, можна чи навчитися, чи виправити, чи «підтерти», чи «піднести»...
Набагато важче виправити особистість випадкової людини, яка, нехай математично й освічена, але нічого спільного ані з викладанням, ані з самими дітьми не має. Свого часу, після скасування більшості так званих науково-дослідних інститутів, молоді асистенти, наукові співробітники ринулися в школи, тамуючи в душі глибоку зневагу до неї. Добре, якщо не до дітей, але вже до шкільної математичної програми – напевне.
Математик і вчитель математики — різні поняття. Мовна подібність означення професії призводить до того, що шкільною педагогікою, шкільною математикою іноді опікуються люди, можливо, широко знані й шановані як вчені, але які ніколи (ніколи!) не викладали в школі, та й бояться її як чорт ладану. Завважимо, що ця фатальна подібність назв «фахівець» та «вчитель з відповідного фаху» особливо вадить шкільній математиці, більше аніж будь-якому іншому навчальному предмету!
Тепер щодо варіантів вступних іспитів до вищих навчальних закладів. Що вчителю говорити своїм учням, які приносять варіанти вступних іспитів з математики у, наприклад, Інститут міжнародних відносин, і запитують, звідки береться в нас стільки геніальних математиків, які можуть за чотири години розв’язати задачі, набагато важчі, аніж ті, які пропонуються абітурієнтам, що поступають на математичний факультет університету?! Якщо так уже треба прийняти «своїх» та «порізати» всіх інших (підкреслюємо – всіх, тому що самотужки абітурієнт може впоратися з запропонованими задачами лише тоді, коли він майже математичний геній, а не просто аматор міжнародних відносин) чи варто це робити так цинічно та непрофесійно? З різних причин сьогодні дітей, які можуть впоратися навіть із простими задачами, стає все менше. Молоді вчителі лякаються перевірок. Не треба лякатися, бо якщо й прийдуть перевіряти, то до вас не дійдуть – застрягнуть у кабінеті директора за накритою (навряд чи бідненько) «поляною» закусок. А якщо і прийдуть, і до вас дійдуть – то ви спокійнісінько (або «на нервах», якщо занадто емоційні та завзяті) підкажете дітлахам на уроці. А якщо не підкажете, то потім виправите, або ж просто через годинку- другу перепишете (і така можливість буває).
Усі про це знають, хоча вголос не кажуть, але все одно всі бояться цього монстра — «контрольної роботи». Ще зі шкільних років ми привчені до брехні – зовнішній атрибутиці контрольної роботи, а не справжній контрольній (від слова «контроль»). Дійсно, як і раніше, головне – це оформлення, це виконання варіантів задач, подібних до тих, що розглядалися в класі на уроці, і задавалися додому (вони називаються досить мудро – «варіативними», а насправді відрізняються, як правило, лише числами), це (найголовніше!) — пристойний середній результат по класу: трошки «двійок» – щоб не сильно лаяли, трошки «відмінно» – щоб доброзичливо похвалили, а всі інші оцінки: «добре» – побільше та «посередньо» – поменше.
А сьогодні приховувати невміння учнів розв’язувати задачі стало ще легше – «двійки» хоч і не зникли, але планомірно ховаються за цифрами та числами дванадцятибальної системи і за постійно діючим кредо вчителя: «Нащо мені адміністрація на мою голову!» Адже ж адміністрації (за не досить частим винятком) потрібен лише «зовнішній вигляд». Я не про зачіску чи одяг. Говоримо про «зовнішній вигляд» знань та оцінок учнів. А що може більше спотворити викладання шкільної математики, ніж зовнішня мішура? Отже, прямуємо ми дорогою тестів, шляхом стовідсотково відомих офіційних матеріалів про те, що буде на іспитах. Крокуємо до усних іспитів, на які діти беруть книжки з розв’язаними задачами (ці книжки продаються, наприклад у кіосках) і... списують, списують, списують...
А вчителі? Вони не можуть і вже навіть не хочуть зупинитися та озирнутися. Вони поставлені у відоме положення: «Крок у бік – стріляю!». Не зробиш так, як треба, – не одержиш звання «старший вчитель», «вчитель-методист», а це, в свою чергу, неприємно відіб’ється не тільки на зарплатні, але й на моральному комфорті, який дуже хочеться мати. Вчитель усе більше поринає в атмосферу обманливості та самообманливості. Віддає належне зовнішнім атрибутам, таким, як перевірка зошитів, оформлення контрольних робіт, забуваючи про самоосвіту, самовдосконалення, уважно та із захопленням вислуховуючи, що саме вимагається від нього в цьому навчальному році у першу чергу. Тут є про що послухати – технічні засоби на уроках, математичний кабінет, математична газета, наочний матеріал, різні види робіт з учнями... Але ж зовнішні атрибути не навчать розв’язувати задачі! Навіть найкращий математичний кабінет району не ладен сам по собі виконати це завдання. І ось тут приходить на допомогу «троянський кінь» – оформлення. Скільки разів інколи переписують медальні роботи для утвердження їх предметними комісями райвно Серед вчителів навіть з’явилися особливі фахівці, які вміли швидко, якісно — але не безкорисно — оформити таку роботу (іноді за день до початку іспитів). Слава Господу, письмовий екзамен з математики зник. Але ж пріоритети оформлення над розв’язуванням мають місце і при виконанні класних, домашніх, контрольних робіт. І робиться це під благовидним лозунгом: «Ми вчимо дітей охайності! Це їм у житті стане у нагоді».
Звісно, охайність у житті не завадить. Але нам здається, що набагато доречніше привчати дітей до самостійної роботи. На цьому варто концентрувати увагу в першу чергу, а не придумувати та виголошувати нові руйнуючі та розбещуючі лозунги типу: «Наша школа працює без домашніх завдань!» Чого варто викладання математики, якщо учень не зосередиться над розв’язуванням задачі, не одержить його у муках та пошуках, аби радісно і переможно скинути до гори руки з вигуком «Yes!». Але ж це можна зробити лише тоді, коли ти не обмежений рамками уроку. Вміння розв’язувати задачі – це і тільки це може бути єдиним критерієм успіху учня, вчителя, школи. Є у бідолашного шкільного вчителя ще одне лихо – районна олімпіада. Ні, не міська, не всеукраїнська, а саме – районна. Перемога на районній олімпіаді – це рейтинг школи в очах райвно. А що може бути вище за такий рейтинг? Та нічого! Тому що міськвно далеко, а своє райвно – поруч. Саме воно підіб’є підсумки та розташує школи за рейтингом. А також пояснить директорам і завучам, хто працює добре, а хто погано. А директори та завучі, у свою чергу, пояснять це вчителям. Чим не привід до нових покарань та подяк! Чи є вихід? Так і, до речі, дуже простий: не підбивати підсумки олімпіади по школах. Можна і по районах не підбивати – користі від цього не видно, а шкоди – скільки завгодно! Поменше б цих «соціалістичних змагань», а побільше самопоглиблення, яке так необхідне не лише в математиці.
Треба якомога частіше залишати учня з підручником сам на сам. Щоб перемогою для нього була перш за все засвоєна тема чи розв’язана цікава задача.
