Ці люди майже завжди живуть тихо, нечутно, непомітно. Може, це тому, що їхня робота така — у самому серці землі, куди не сягає шум «верхнього» життя. Іноді вони стають «героями на один день», коли глибоко під землею трапляється щось жахливе і вони знаходять у собі сили подолати це і вибратися на поверхню. Але про це говорять недовго, і цінується їхній подвиг не дуже високо. А після цього про них рідко згадують. А вже «дрібні» випадки, які вносять зміни тільки в одну долю, і поготів залишаються поза межею уваги більшості. І вже зовсім одиниці знають, наскільки важко складається життя шахтаря-інваліда.
Уже сам цей статус говорить про особливий поворот долі. Шахтар-інвалід — це людина, дні якої схожі на особливу мозаїку. Її складають маленькі «сутички» з вічними хворобами, постійна нестача найнеобхіднішого, самотність і — практично завжди — байдужість. Саме байдужість підстерігає їх скрізь і супроводжує протягом усього життя.
Починається вона часто з сім’ї — коли інваліда, який втратив працездатність, а отже, і можливість годувати близьких, покидає дружина. Покидає недобре, негарно, прирікаючи, наприклад, на аліменти, на нескінченні виплати комусь за щось. У долі одного молодого шахтаря, який отримав травму хребта і залишився паралізованим, було саме так. І ця самотність збільшує тягар усіх майбутніх проблем у багато разів. Вона стає часом нестерпною. Можливо, саме тому шахтарям-інвалідам настільки необхідна підтримка один одного. Саме вона є головною запорукою існування донецької міської Спілки шахтарів-інвалідів, створеної в 1993 році, яку сьогодні очолює Олександр Баранчук. Організація, котра діє поки що тільки на громадських засадах, — для багатьох єдина ниточка, що зв’язує їх із можливістю нормально, повноцінно жити, не стикатися з приниженням і зневагою, відчувати, що їхня праця не минула даремно і про них ще пам’ятають і піклуються, що їх захистять, якщо знадобиться. І це важливо не тільки для донецьких шахтарів, а й для всіх інших. Адже йдеться про вирішення проблем не тільки тих, хто входить до складу саме цієї організації, але й усіх шахтарів-інвалідів України загалом.
А проблем у них вистачає. Однією з основних на сьогодні є спроба ініціювати прийняття закону про статус інвалідів праці. Тоді багато негараздів шахтарів-інвалідів відпали б самі собою. Річ у тому, що деякі шахтарі, отримуючи пенсію за інвалідністю, через якийсь час змушені перейти на пенсію за віком або за іншою категорією. Тоді інвалідами у пенсійному фонді їх уже не вважають, а в зв’язку з цим шахтар втрачає стаж, який йому нараховується, якщо він перебуває на пенсії за інвалідністю. Крім того, «пропадають» і пільги на проїзд у транспорті, на ліки тощо. А відсутність цих пільг дуже відчутно б’є по кишені.
Інвалід праці — це специфічна категорія. Вона особливо важлива саме для шахтарів. Ця думка може видатися жахливою, але практично кожен шахтар, який приходить працювати на шахту, здоровим звідти вже не вийде. Це потенційний інвалід праці.
А ним вважають не тільки того, хто фактично травмований на виробництві, а й того, хто хворий на професійне захворювання. У шахтарів ці професійні захворювання особливо важкі і, якщо вже з’являються, у більшості випадків вибивають із колії назавжди. Це, наприклад, радикуліт шийних відділів хребта, пов’язаний із багаторічним навантаженням на хребет, коли шахтарі практично постійно переносять вантажі. Зустрічається також порушення нервової системи рук — наслідок роботи з електроінструментами. Людина, яка страждає на це захворювання, часто сама не може навіть одягтися, руки просто не працюють. Крім того, на шахтарів може чекати хронічний бронхіт, запилення легенів вугільним пилом, коли вони стають буквально забитими, а через це погано працює серце, з’являються проблеми з тиском...
І це ще «мінімальні» наслідки роботи на шахті. Крім них, шахтаря підстерігають різні травми — від перелому пальця до перелому хребта. Особливо часто зустрічаються черепно-мозкові травми, саме тому в компанії шахтарів-інвалідів завжди дуже шумно: у зв’язку з тим, що порушені деякі мозкові центри, вони дуже голосно розмовляють. Бувають також такі травми, які виявляють не відразу, а трохи пізніше (наприклад, посттравматичний радикуліт).
Дуже мало знайдеться шахтарів, які за все своє життя не отримали хоч би одного перелому, а у середньому в житті кожного шахтаря буває близько 10 травм різного ступеня тяжкості. До цього слід додати, що взагалі-то через 7,5 років кожен робітник повинен покидати шахту, щоб хоч якось зберегти своє здоров’я! А вони залишаються там настільки довго, наскільки їм дозволяють сили, бо до мізерної пенсії потрібен хоч би невеликий підробіток. Наприклад, один із членів «Спілки шахтарів-інвалідів» — інвалід першої групи, вже досить немолодий, давно ходить із паличкою, але у мiру сил продовжує працювати на шахті.
Якщо хоч би просто прочитати ці «перспективи» життя шахтаря, можна легко уявити собі, яке воно. Більша частина минає у стінах різних поліклінік і складається із суцільних ліків, курсів лікування, спроб поправити занапащене здоров’я і зберегти те, що від нього залишилося. І у цих спробах люди знову стикаються з хвилею байдужості, що виявляється вже на новому витку.
Людина, яка отримала травму, повинна постійно рухатися, щось робити, бігати по різних інстанціях, інакше про неї ніхто не згадає і їй ніхто не допоможе. Більше того, не у всіх є навіть така елементарна річ, як телефон. Адже серед шахтарів- інвалідів багато стариків, важкохворих, паралізованих. Якщо пригадати, що практично всі шахти розташовуються у віддалених районах, у яких живуть і шахтарі, то легко зробити висновок, що у багатьох з них немає можливості навіть викликати собі «швидку».
Крім того, травмований на виробництві обов’язково повинен пройти спеціальну медико- санітарну експертизу (МСЕК), за результатами якої можна вирішувати, що йому робити далі. Офіційна відповідь експертизи дає висновок про захворювання, а неофіційна може бути і такою: «Ви своє здоров’я продали!». Саме так одного разу сказала О. Баранчуку завідувач МСЕК. Отже, робота на шахті — це продаж здоров’я, а внаслідок цього іноді й щастя, сім’ї, повноцінного життя? Навіщо ж у такому разі чоловік туди йде? Через гроші? Адже зарплати не такі вже й великі, їх частенько затримують… Через пристрасть до гострих відчуттів? Але це просто дурниці. Напевно, шахтар вибирає свою працю, щоб працювати так, як може і повинен працювати здоровий і сильний чоловік, працювати на благо своєї сім’ї і країни. І турбота про його здоров’я повинна хвилювати не тільки його рідних і близьких. Але, як з’ясовується, нікого, крім них, це не хвилює. Шахтарі працюють у жахливих умовах, де не підписують договори про компенсацію втрати здоров’я. А іноді саме підприємство не може достатньо забезпечити безпеку шахтарської праці. Більше того, винними бувають ще й лікарі, які часто доводять цілком виліковну травму до хронічного стану.
При цьому якщо шахтар лягає на лікування до стаціонару, він повинен мати у висновку МСЕК особливий незрозумілий запис про те, що він потребує медикаментозного лікування. Випадок із розряду курйозів: адже очевидно, що шахтарські травми, як, проте, і будь- які інші, завжди потребують тривалого медикаментозного лікування. Жодними іншими способами покращити своє здоров’я не можна. І писати про це просто безглуздо. Це однаково, що у паспорті киянина робити запис, який засвідчуватиме, що Київ — столиця України. Хоч як смішно це виглядає, у посвідченні шахтаря-інваліда запис про необхідність медикаментозного лікування повинен стояти обов’язково, інакше йому доведеться самому оплачувати всі свої ліки.
Крім того, бувають і випадки, коли людина має травму, але не має групи інвалідності. Тоді вона не має права навіть на путівку для відпочинку. А отже, багатьом шахтарям просто-напросто відмовлено у реабілітації.
Можливо, саме у зв’язку з цим лікарі навіть намагаються знизити ступінь тяжкості травм. Наприклад, один із шахтарів, які працюють на шахті Петровській м. Донецька, отримав відразу дві важкі травми — черепно-мозкову і травму хребта. При цьому він втратив 80% працездатності й отримав першу групу інвалідності. Нині його травми продовжують позначатися — у нього проблеми з ногами, але лікарі, проте, вирішили, що він цілком здоровий і хотіли зробити з першої групи другу.
Але трапляються й більш лицемірні речі. Коли шахтарі розповідають про це, у них тремтять руки. Про це справді страшно навіть згадувати. Раніше існував закон, у якому оговорювалося, що якщо нещасний випадок відбувається на підприємстві, останнє зобов’язане виплатити штраф. Ось багато підприємств і намагалися цієї виплати уникнути. Шахтарі-інваліди розповідають, як іноді у процесі роботи відбувалися різні трагічні події, від яких жоден шахтар не застрахований, і бувало, що травму, яку він у результаті отримував, «списували» на нещасний випадок, що трапився з ним дорогою на роботу чи додому, але тільки не на самому виробництві. Так, на одній із шахт постраждав шахтар — опинився під завалом, у результаті чого було перебито хребець. Замість того, щоб відразу ж госпіталізувати робітника, дали вказівку відвезти його спочатку туди, де він жив, викупати і тільки потім викликати «швидку». Додому. Щоб ніхто не подумав, наче він покалічився на роботі.
Нещодавно з’явився закон про скасування цих санкцій. Й про інвалідів на сьогоднішній день майже ніяк не пiклуються. Тепер після своєї травми людина виявляється буквально викиненою на вулицю. Шахта про неї вже не піклується. І це ще одна сходинка байдужості — цього разу від людини відвертаються ті, з ким вона працювала пліч-о-пліч. Траплялося і так, що у відповідь на запитання, що ж тепер робити, якщо працездатність втрачена, шахтарю на його ж власній шахті відповідали: «Тебе в забій узагалі-то ніхто і не посилав».
Адже у цій важкій роботі буває й таке, що травму отримує зовсім молодий юнак, який прийшов на шахту недавно. Теоретично це може статися і першого робочого дня. І ось він втрачає можливість повноцінно працювати, як раніше. При цьому він молодий, у нього є сім’я, яку потрібно годувати, а група інвалідності дозволяє працювати тільки на особливій посаді, що передбачає спеціальний розпорядок і навантаження. А директор шахти дуже рідко ставиться з розумінням і типова відповідь у цьому випадку така: «З вашими травмами потрібно лежати дома, а не працювати». Звичайно, є можливість влаштуватися на шахті сторожем, вахтером, але таких посад надто мало — усіх не працевлаштуєш. Крім того, це не дуже вигідно підприємству — такі працівники часто беруть лікарняний, а це «зайва» оплата.
Ось вони і вимушені залишатися і зводити кінці з кінцями, отримуючи буквально жебрацьку пенсію. Але і на цьому їхні поневіряння не закінчуються. До лавини байдужості вплітається новий компонент — держава, яка прагне вигадати навіть на цих виплатах. І виявляється раптом, що люди не можуть отримати навіть дуже невеликий регрес, який їм законно належить. Скажімо, минулого року зростання заробітної плати у вугільній промисловості становило 1,45. Це — «ідеальна» цифра. А реальна — 1,19. І перерахунок було зроблено саме згідно з реальною. Отже, кожен із шахтарів- інвалідів на свою сотню повинен був отримати 45 гривень добавки. А фактично отримав лише 19. Різниця невелика, але в умовах сучасної недостачі всього і вся це дуже відчутно. Цього року те саме — номінальне зростання заробітної плати — 2,64, реальне — 1,182. І знову роблять перерахунок за реальною цифрою. «Наша пенсія — 189,20 гривень, ми отримуємо до неї максимальну добавку в 93 гривні, що становить загалом 265», — розповідає Олександр Баранчук.
…Усе вищезазначене — це тільки основні проблеми шахтарів-інвалідів. Є ще й менш глобальні, але від цього не менш важливі. Наприклад, зовсім нещодавно мали скорочувати пільги на проїзд для цих категорій, і тепер у «Спілки шахтарів-інвалідів» з’являється нове завдання — наполягти на їх збереженні. І таких прикладів безліч. «Десь ми не зовсім маємо слушність, коли обурюємося і кричимо, адже ми відчуваємо брак уваги, відчуваємо, що нам ніхто не хоче допомагати», — говорить О. Баранчук. Можливо, це десь і так. Але насправді ці люди просто намагаються, щоб їхній голос почули. Вони навіть згодні, щоб рішення прийшло не сьогодні. Однаково ще довго в Донбаському регіоні, та й у багатьох інших регіонах, де є шахти, щороку на роботу приходитимуть усе нові і нові гірники, життя яких щосекунди наражатиметься на небезпеку. Від нещасних випадків на шахті ніхто не застрахований, вони можуть статися з кожним. Але це праця, потрібна людям, і шахтарі продовжуватимуть працювати, хоч би що там було. То невже так важко просто бути до них уважними, адже шахтарі, за великим рахунком, стараються не для себе?
