18 липня «Репортери без кордонів», всесвітньо відома організація із захисту свободи преси, чия штаб- квартира знаходиться у Парижі, видала прес-реліз стосовно закону, прийнятого Верховною Радою 9 липня. Цей закон, який нині чекає на затвердження Президента, дає українським спецслужбам право затримувати журналістів, обшукувати їх і їхнє житло за підозрою у бажанні опублікувати інформацію, яка є державною таємницею (у чому полягає ця таємна інформація, не уточнюють). На думку «Репортерів без кордонів», це означає кінець журналістських розслідувань в Україні. Раніше, 16 липня, представник зі зв’язків із пресою Організації безпеки і співробітництва в Європі Фреймут Дюве надіслав листа українському МЗС, у якому засуджує той закон. Євросоюз також попередив Україну, що зміцнення свободи преси, а аж ніяк не її обмеження, є одним із головних критеріїв, залежно від яких сприйматимуть її прохання про тіснішу інтеграцію в ЄС. Усе це свідчить про те, що світ пильно стежить за ситуацією зі свободою преси в Україні і йому не подобається те, що він бачить.
Звичайно, у кожної держави є таємниці, які необхідно зберігати в інтересах національної безпеки. У кожній державі є розбіжності стосовно межі між тим, що люди справді не повинні знати і про що влада просто вважає незручним дозволити їм дізнатися. Коли за часів в’єтнамської війни «Нью-Йорк таймс» отримала у своє розпорядження секретну історію цієї війни, адміністрація тогочасного президента Ніксона поставила вимогу не друкувати її. «Нью-Йорк таймс» звернулася до Верховного Суду і виграла справу, що дозволило їй опублікувати «Пентагонські документи», які стали бестселером. У Великій Британії в цей час спостерігається криза в зв’язку з аналітиком, який працював у розвідці та який прийшов на Бі-Бі-Сі і розповів про недоліки у розвідслужбі цієї країни, що призвели до інтервенції в Ірак, внаслідок якої не знайшли те, що мали намір там знайти.
Такі конфлікти відбуваються у всіх країнах, але представницьке самоврядування в тому вигляді, у якому воно існує в Європі та Північній Америці, просто не може працювати за відсутності прозорості. Це означає, що право людей на інформацію може бути обмежене тільки там, де на те існують явні і нездоланні причини. Провести лінію між секретністю, зумовленою вимогами національної безпеки, і правом людей на інформацію завжди було диявольськи важким завданням. У посткомуністичних державах, які все ще борються зі спадщиною непрозорості і корупції старих комуністичних режимів, де відсутнє уявлення про конфлікт інтересів (тобто чиновники не можуть використати свої повноваження для захисту особистих інтересів), пропозиції, на кшталт щойно прийнятої українським парламентом, не можуть не викликати тривоги у Заходу.
Небажання зважати на думку тих, з ким Україна, як передбачається, прагне інтегруватися (а судячи з усього, відбувається саме це) не може не викликати запитання: в чому полягають національні інтереси і в чому — приватні, що маскуються під такі? Доки українська влада не виявить бажання брати до уваги критику Заходу, особливо у такому делікатному питанні, як свобода слова, євроінтеграція просто не буде можливою.
