Отже, «перший тайм» конституційної реформи закінчився з надто невизначеним результатом. Етапи великого шляху:
1) 11 липня Верховна Рада ціною неймовірних зусиль спікера ухвалила постанову, згідно з якою законопроекти можна передавати до Конституційного Суду без голосування вищого законодавчого органу.
2) В. Литвин, скориставшись наданим йому правом, передав до КС аж три законопроекти стосовно змін у Конституції: президентський, парламентський і заодно проект Л. Грача (присвячений наданню статусу офіційної російській мові).
3) Л. Кучма засумнівався у правовій спроможності парламентського рішення і заявив про готовність відкликати свій проект. Поки що незрозуміло, в якій юридичній формі це здійснюватиметься, але очевидно, що спікер злегка погарячкував.
4) Пішла різка реакція з боку всіх опозиційних сил. БЮТ, НУ, КПУ, СПУ і особисто В. Литвин кинулися переконувати Президента, що робити цього не потрібно, та й зробити це неможливо. Ну-ну…
Спробуємо визначити, хто і що отримав у результаті завершення цього етапу конституційних змін.
КПУ І СПУ
Як відомо, саме ліві сили були ініціаторами парламентського проекту. І саме вони намагалися пропустити обидва проекти «одним пакетом». І пропустили. Перемога? У тактичному плані — безумовно, але чомусь не видно особливої радості на обличчях переможців.
Г. Крючков навіть висловився з цього приводу, що відгук президентського проекту означає відмову від реформи. Чому б це? Адже є ж парламентський проект?
Скринька між тим відкривається просто. Насправді ніякого «парламентського проекту», котрий міг би отримати підтримку істотно більшу, ніж 80-ти депутатів фракцій КПУ і СПУ, просто не існує. Більшість пальцем не поворухне, щоб «пропхнути» морозівський проект. Частково через неприємну для значної частини депутатів норму пропорційних виборів. Що ми і спостерігали у сесійні дні, що передували 11 липня.
«НАША УКРАЇНА» І БЮТ
Щодо правих, то залишається тільки приєднатися до Л. Кучми, який дивується з приводу мотивів такого їхнього голосування. Варто було блокувати роботу сесії, підставляти себе під обвинувачення у небажанні вирішити «хлібну кризу» і т.п. тільки для того, щоб пропустити до КС законопроекти Мороза та Грача! Один з яких, нагадаю, неприйнятний ідеологічно, а другий зводить функції президента до суто представницьких. І це при тому, що позиція обох блоків щодо реформи добре відома.
БЮТ проти реформи взагалі. Причому, судячи з деяких висловлювань Юлії Володимирівни, для неї і нині діюча Конституція — вершина «лібералізму».
«НУ» — за реформу. І, здається, навіть за зміну Конституції. Але не зараз, а потім — при новій владі, яка, мовляв, буде користуватися довірою народу.
Ініціатором рішення, прийнятого 11 липня, був член фракції БЮТ А. Матвієнко. І, думаю, не випадково. Чомусь здається, що ідея надання права передачі конституційних законопроектів до Конституційного Суду голові ВР з’явилася не у гарячих головах, що шукають компромісу депутатів, а у грамотних юристів, які працюють у штабах «НУ» та БЮТ. Вже вони-то знали, що існує рішення КС у справі 1-26/98 від 9 червня 1998 року, у якому чітко вказано, що тільки Верховна Рада може звернутися до Конституційного Суду з питань про надання висновку щодо законопроектів про зміни у Конституції.
Звичайно, у згаданому рішенні (до речі, що має силу закону) наводилася і юридична аргументація, але таке рішення пояснюється навіть простою логікою. Припустимо, відповідно до запропонованої ВР процедури, Президент хоче здійснити зміни у Конституції. Він реєструє проект у ВР (це чисто технічна процедура), передає його до КС. КС протягом декількох місяців його розглядає (припустимо, він відповідає Конституції). Потім законопроект повертається до ВР і… не попадає навіть до порядку денного, оскільки президенту не вдалося зібрати необхідних для цього 226 голосів. Ну і навіщо, питається, город городити, якщо можна було ще на першому етапі з’ясувати, що проект не має шансів отримати підтримку не те щоб конституційної, але навіть простої більшості? Тому і вказується, що передавати проекти до КС може тільки та інстанція, яка буде цей проект розглядати і приймати — Верховна Рада. До речі, з тієї же причини незрозуміло, яким чином у КС взагалі можуть з’явитися два конституційнi проекти? Адже підтримку 226 (не кажучи про 300) голосів, якщо логічно мислити, може отримати тільки один.
З погляду здорового глузду, смішно виглядають і заперечення депутата-нашоукраїнця М. Катеринчука, який запевняє, що Президент не може відкликати свій проект, оскільки суб’єктом його представлення є також і парламент. Процедура вiдкликання напевно не розроблена, бо ВР сама відмовилася від права передавати до КС конституційні законопроекти! Адже ні апарат ВР (котрий реєструє проект), ні 150 депутатів, ні голова, ні навіть 226 депутатських підписів не можуть заміняти собою ВР! Думка ВР — результат голосування, здійсненого за заведеною процедурою. Здається, до такого ж висновку прийшов і В. Литвин, який зараз терміново змінює поняття, стараючись «переплутати» право законодавчої ініціативи з правом представлення конституційних законопроектів до КС.
Здається, що права опозиція своєю «підказкою» влаштувала пастку лівим і Президенту, протягши рішення, юридична цінність якого, м’яко кажучи, сумнівна. Якщо навіть КС і розгляне законопроекти по суті (що малоймовірно), той же А. Матвієнко може «раптом пригадати» про рішення КС від 9.06.98 і… справа в капелюсі! Законопроекти (всі три) ВР вже розглядати по суті не буде, бо порушено конституційну процедуру їх передачі до КС. Тому, до речі, вибрана і форма постанови, а не закону…
Загалом, на даному етапі права опозиція виграла абсолютно. Принаймні, їй так здається…
СПІКЕР
Володимир Михайлович виглядає переможцем. Все, як він і хотів: процесом — управляє, погляди меншості — поважає, від АП — незалежний. Дійсно — голова всієї ВР. Однак нервова реакція на рішення КС, яке вчасно з’явилось, примушує припустити: Володимир Михайлович уже зрозумів, куди його завело бажання вести власну політичну гру.
По-перше, Литвин не зміг «пробити» президентський проект (єдиний, який при відповідному узгодженні і редакторському виправленні міг би розраховувати на 300 голосів), він провів сумнівну процедуру передачі проектів до КС, він передав президентський проект до КС не тільки разом з парламентським (а це умова, за якої Президент обіцяв свій проект відкликати), але й без узгодження з Президентом.
По-друге, Литвин вже навряд чи буде користуватися довірою і підтримкою з боку парламентської більшості. Нездатність управляти парламентом, продемонстровану під час переділу комітетів, можна було пробачити. Але свідоме ігнорування інтересів ПБ і Президента!.. Не може вважатися головою всієї ВР людина, під керівництвом якої 120 депутатів від радикальної меншості диктують свою волю 330-ти.
По-третє, спікеру не варто, мабуть, розраховувати і на симпатії з боку радикальної меншості. Як людині, яка стає на бік будь-кого, хто підвищив на неї голос. Як людині, яка не здатна і не бажає виражати інтереси тієї сили, яка провела його у парламент і посадила на належне голові місце.
ПРЕЗИДЕНТ
На перший погляд, Президент програв. Він так і не зміг провести свій проект як єдиний до КС. Він не зможе тепер продовжити свої повноваження і провести референдум. Проте його висловлювання і головне — вiдкликання проекту примушують думати, що О. Мороз та його прихильники хотіли пролонгації і референдуму більше, ніж сам Кучма. В. Малинкович вже припускає, що Кучма підтримає парламентський проект. Однак, не поспішатимемо.
І так зрозуміло, що проект Президента у первинній формі не міг бути прийнятий ВР. Зібрати 300 голосів на підтримку «підозрілої» норми про вибори у один рік було нереально. Тим більш нереально було зібрати 300 голосів на підтримку конституційного закону (а Президент бачив цей закон саме конституційним, про що неодноразово говорив) про проведення наступних виборів у 2006 році. Отже, ці норми, так само як і двопалатний парламент, були «пастками для опозиції».
Так само не може йтися про незаконний референдум або Конституційну асамблею — не для того Президент стільки часу налагоджував відносини з США та Європою, щоб враз повернутися до температури відносин часів «касетних скандалів».
Отже, Президент був готовий до того, щоб iти на подальші компроміси і провести через парламент модель парламентсько-президентської республіки. Чого ж він досягнув унаслідок «першого тайму»?
По-перше, з високою мірою ймовірності вдасться усунути парламентський варіант конституційних змін. Оскільки президентський проект у теперішній формі так чи інакше буде відкликано, всі шишки за невідповідність процедури дістануться парламентському дітищу.
По-друге, Президент спровокував Ющенка і Тимошенко показати своє дійсне ставлення до реформування Конституції. «Партизанська війна» більше неможлива — маски зірвано; заяви, що свідчать про неприйняття парламентсько-президентської моделі, зроблено. Опозиція остаточно розколена, а лівим дано чіткий сигнал: якщо хочете політичної реформи і не хочете заборони КПУ — вам на Банкову.
По-третє, Президент з’ясував, хто є хто у його оточенні.
У результаті Президент залишив за собою свободу розпоряджатися значною частиною голосів більшості. Вже надійшов сигнал, що центром прийняття рішень залишається АП, — Президент з жалем дав зрозуміти, що міністра закордонних справ буде відправлено у відставку. І без жалю, — що В. Медведчук залишиться главою АП. Схоже, це не останнє рішення, що має показати більшості, що було розгубилася, хто у домі господар.
Отже, восени чекатимемо появи нового, швидше за все — вже узгодженого з комуністами проекту, який з легкістю набере 226 голосів для передачі до КС і з деякими незначними ускладненнями — 300 голосів. Так що тактична перемога опозиції не виключає стратегічної перемоги Президента.
