Після інтерв’ю Андрій ПІОНТКОВСЬКИЙ пожартував, що якщо сказане ним прочитають у Росії, йому доведеться просити політичного притулку в Україні. Московський політолог, директор Центру стратегічних досліджень РФ насправді висловлює досить нестандартні думки як стосовно внутрішньополітичних подій, так і зовнішньої політики Росії. На думку Піонтковського, у разі реалізації найнегативнішого для Росії проекту (під яким він розуміє ідею євразійства) частина російських територій буде вимушена приєднатися до України. «Старший» і «молодший» брати поміняються місцями?
— Росії вдалося налагодити прагматичні відносини з Європою, Заходом. Але водночас багато хто зазначає, що Росія втрачає свій вплив у Середній Азії і на СНДівському просторі...
— Скажімо так, економічно Росія не втрачає свій вплив. Навпаки, мені здається, що в Україні дуже багатьох непокоїть активність російського капіталу і компаній. Ось це і є вплив.
У нас чомусь вибудовують таку бінарну систему. Скажімо так, розподіл усіх політичних сил в Україні триває за лінією: прозахідні і проросійські. Але це ж зовсім помилкова система координат. Вона просто абсурдна. Росія прагне покращити відносини з Заходом, бере участь у новому форматі НАТО — «двадцятці», оголошує США стратегічним партнером. Але варто Києву тільки заїкнутися про свій рух на Захід, у Москві починається істерика. Ми йдемо на Захід набагато інтенсивніше, ніж Україна, і водночас звинувачуємо її у зрадницькому прагненні до Заходу з антиросійськими лозунгами. З цього погляду Україна — хороший case study (методика навчання на ілюструючих прикладах) для вивчення ось цієї шизофренії російського політичного класу.
— Отже, Росія проти будь- яких рухів України на Захід. Але одночасно вона сама вміло будує відносини зі США та Європою. Чим ви пояснюєте таку логіку?
— Це типові комплекси російських політиків, які головою розуміють, що Росія й Україна — це незалежні держави (визначено кордони, підписано великий договір тощо), але спинним мозком вважають, що Україна — це провінція РФ. Це ж абсурд оголошувати Захід своїм партнером, прагнути до зближення з ним і одночасно відчайдушно чинити опір, принаймні на рівні риторики, будь-якому руху колишніх країн СНД у напрямі Заходу.
У цьому була б логіка, якби Росія висунула якийсь свій антизахідний проект, протиставивши певні цінності. Тоді вона могла б згуртувати пострадянські країни. Як вона може вимагати від України ворожості до Заходу, тоді як сама щосили намагається налагодити з ним відносини?
Це навіть не імперська політика з боку Росії. Це просто ідіотська політика, у ній немає нічого імперського. Якийсь підлітковий комплекс: ми ось товаришуватимемо із Заходом, а вам не можна. Тому ви і біжіть до всяких ГУУАМів.
— Адже Росія постійно робить спроби побудувати альтернативний західному проект. Останній із них — це Євразійський економічний простір у рамках чотирьох країн: Росії, України, Білорусі та Казахстану.
— Але водночас Росія максимально веде переговори з ЄС, знову-таки не дозволяючи це робити Україні. Рано чи пізно Україна стане частиною європейських структур. І, на жаль, набагато раніше за Росію. Об’єктивна причина у тому, що Україна територіально менша, а отже, її легше інтегрувати. А суб’єктивна — у тому, що в Росії, як і раніше, триває вікова боротьба між європейським і євразійським вибором. А у вас немає у політичному словнику такого поняття як «євразійство». З географічним положенням України було б дивно називати українців євразійцями. Росія ще не визначилася, чи є вона частиною Заходу. Путін для себе вирішив, що РФ — це частина Заходу, але приблизно 80% російської політичної еліти цим вельми невдоволені.
— Наскільки Росія, просуваючись до Європи (отже, по суті, не маючи свого проекту), може знову ж протиставити себе за силою і потужністю США? І взагалі, чи варто це робити? Наскільки я знаю, ви є прихильником однополярного світу.
— Я взагалі не люблю слів «однополярний» світ чи «багатополярний». Це абстрактні конструкції. Подобається це комусь чи ні, але є об’єктивний факт економічної, політичної, військової, якщо хочете, культурної (тут я розумію швидше масову культуру) потужності і впливу США.
Є й інший факт. Той, що у сьогоднішній геополітичній ситуації основні інтереси Росії і США у сфері безпеки збігаються. Найнаочніше це продемонстрували у Центральній Азії, де США вирішили дуже важливе завдання безпеки Росії — ліквідацію загрози ісламського радикалізму на Півдні.
Ще істотніше російські й американські інтереси збігаються на Далекому Сході, де нам у результаті китайської експансії загрожує втрата Далекого Сходу і частини Сибіру. Єдина сила, яка може реально протистояти цьому (не стільки навіть з військового погляду, що важливо, скільки з економічного), — це США.
Тому я вважаю, що Росія має боятися не сили, а слабкості США. В Афганістані, в Іраку та на Близькому Сході труднощі реально вже наростають. Уявіть, що на всіх цих трьох напрямах США зазнають невдачі і підуть звідти. Зрозуміло, що фіаско республіканців скористаються демократи. Прийде нова адміністрація під досить традиційним для американської історії лозунгом ізоляціонізму: робіть, буцімто, що хочете. Це створить величезну загрозу для безпеки Росії. Люди, які трохи думають, керуються не емоціями ненависті до Америки як до країни, яка перемогла Росію в «холодній війні», а якимсь елементарним розрахунком (саме так діє Путін), розуміють, що залишення Америкою світової арени стало б катастрофою для Росії. Адже вона якраз оточена противниками США: іслам і Китай навіть більш небезпечні для самої РФ, ніж для Америки. Наприклад, у зв’язку з вибухами у Москві на сайті «Аль- Каїди» проводили опитування прихильників, чи підтримуєте ви акції терористів-шахідів на території Росії? Відповіли приблизно 20 тисяч арабів, 85% висловили свою підтримку.
Трагедія російської зовнішньої політики у тому, що всі емоції, всі комплекси політиків породжують їхню ворожість до США. Майже 90% російських політиків мріють, щоб американці зазнали поразки. Цілковите безумство. За зростаючою ненавистю до США стоїть не що інше, як заздрість. Російські політики дуже хотіли б мати вплив американців. І в цьому основна причина неприязні.
Це величезне протиріччя між емоціями й елементарним прагматизмом визначає всі коливання і непослідовність російської зовнішньої політики. Я не можу сказати, що курс Путіна на зближення із Заходом — безповоротний.
До речі, я вірю в майбутнє України більше, ніж у майбутнє Росії. Тому що ваш політичний клас не має ось цих шалених імперських комплексів.
— Але Україна не має свого проекту, вона постійно повинна вписуватися у чиюсь стратегію…
— Це стратегія великої Європи, зрозуміло. Думаю, ви швидше інтегруєтеся в Європу, ніж, скажімо, низка Балканських країн, які роздирають дуже серйозні внутрішні протиріччя.
У Росії навіть люди, які усвідомлюють загрозу для країни з боку Півдня, дозволяють говорити: що ж ви хочете, щоб ми були, як Німеччина чи Франція? В Україні немає жодної людини, яка б заявила подібне. Ви хочете досягти рівня цих країн. А російські політики не помічають, як через їхні імперські комплекси країна опускається дедалі нижче і нижче. Вони не знають, чого хочуть, — напевно, стати другою Америкою.
— Який, на ваш погляд, найгірший варіант для зовнішньої політики Росії?
— Найтрагічніший сценарій розвитку російської історії стосується безпосередню України. Не хочу, щоб цей сценарій здійснився, але хочу підкреслити, яку роль він може зіграти у долі України.
Якщо ми станемо на шлях відмови від співробітництва з Заходом і від євразійського союзу з Китаєм, років через 15 Далекий Схід і Сибір стануть територією Китаю. Ясно, що весь басейн Волги й Уралу, населений мусульманами, якось уже разом із Північним Кавказом проголосить незалежність. Карелію візьмуть фіни. Калінінградська область відпаде. Решта російських земель попроситься до України. Вона стане європейською державою, що процвiтає. Але це й буде найгірший варіант для Росії.
— Чому ви не вірите в успіх євразійського проекту? Можливо, тільки він передбачає створення Росії як сильної і впливової держави?
— А що таке євразійський проект? Ідея євразійства — це вічна боротьба суші і моря. Китай — найперспективніша держава в Євразії. Яким ще партнером Китаю можна стати? Тільки молодшим. Євразійці так ненавидять Америку, що вони готові стати молодшим партнером.
Вважаю, що євразійство — це шлях назад до імперії Чингісхана, назад до Монголії. Але, до речі, це відповідає їхнім політико-філософським переконанням. Прихильники євразійства взагалі не згадують, що було якесь татаро- монгольське іго. Вони впевнені, що була велика імперія, слов’яно- тюркська єдність.
Отже, нехай Україна скоріше йде до Європи. Щоб у разі трагічного для Росії євразійського варіанта (я сподіваюся, він не здійсниться), частина Росії, що залишилась, мала рятівну можливість приєднатися до Київської Русі.
