Навесні 2003 року читач отримав ще одну підбірку філософсько-культурологічних розмірковувань професора Сергія Кримського, наскрізною думкою якої є плотинівська ідея про прилученість мудрості до центральних зон смислотворчості буття та про здатність філософії експлікувати стратегічні смисложиттєві координати людського самобудівництва — як своєрідну літургію смислу. (Кримський С.Б. Запити філософських смислів. К. 2003).
Хочу привернути увагу читача до того, що слово «літургія» етимологічно походить від грецького litos — загальний, та ergos — справа. Відтак наведений термін цілком застосовний щодо світської форми людської свідомості, яка містить найзагальніші засадничі уявлення про сутність і граничні проблеми буття, про людську присутність у ньому, нарешті, про можливості його осягнення людським розумом.
Пафос щойно виданих «Запитів філософських смислів» дуже вдало відтворено епіграфом iз Анатоля Франса: «Пізнання — куди ведеш ти мене? Куди закликаєш, розуме!» Означені питання сьогодні стали доленосними для людської цивілізації, сповненої вражаючих наукових та технічних здобутків та не менш вражаючих прикладів людської нездатності упоратися з ними.
У чому причина? Споживацьке існування вдовольняється «поживою» з кінцевих результатів пізнання. Його вабить реальність конкретних рішень та надійність остаточного вибору. Але чи є ці конкретність та остаточність справді надійними? На думку С.Кримського, трагічний досвід ХХ століття довів, що безумовні рішення, які заперечують множину варіантів, розмаїття проблематизацій та свободу вибору, здатні породжувати хаос, якому доводиться приносити неймовірні людські жертви. Такою, зауважу, стала для українців «простота» чорнобильської енергетики, що обернулася потворною реальністю: «мирний атом — у кожну хату»...
Чи не через це Сергій Кримський упродовж цілого свого життя палко обстоює перевагу «світу в запитаннях»? Запитальність, слушно зауважує вчений, є більш справжньою, аніж ті відповіді, котрі примусово «випрямляють» реальність, спрощуючи її та схематизуючи розмаїття буття.
Відтак, сучасна філософія, не заперечуючи цінності відповідей на екзистенційні та науково-технічні проблеми, прагне давати переважно відповіді варіативні. Такі відповіді передбачають поєднання різних доповнюючих ситуацій таких можливостей, які не виключають ані свободи думки, ані свободи вибору.
Відповідно до цієї наріжної настанови С.Кримський пропонує читачеві вельми оригінальний погляд на історію філософських учень. Кожне з них давало майже однозначні відповіді на загальні питання буття. Водночас множина тих відповідей насправді репрезентує панорамну варіацію констатацій усіх можливих рішень. Сьогодні подібні відповіді постають як дуже об’ємні, багатомірні поради для людини. Приміром, якщо йдеться про сенс її існування у світі, то виявляється, що він обіймає: і завдання здійснити свою особистість, і намагання дати буттю вимовитися, висловитися через особистісні діяння, і реалізацію свого життя як сторінки світової біографії добра, і, нарешті — завдання зробити щасливою хоч би одну людину. Жодна з наведених варіацій смисложиттєвих відповідей не суперечить іншій, усі вони живляться, підсилюються та угрунтовуються своєю доповняльністю.
Відтак плюралістичний світ, який часто здається людині незрозумілим, а то й ворожим, постає як унікальна можливість для кожного з нас творити власну «симфонію добра». Ще Григорій Сковорода у діалогові-притчі «Вдячній Еродій» мовив про талант «доброродства», зерно якого з’являється на світ разом із народженням кожного з нас. Відчути у собі це зерно і зростити з нього колос — чи не в цьому є найвище покликання людини?
У зв’язку зі сказаним привертає увагу принципове світоглядово-антропологічне спостереження Сергія Кримського. Наше світосприймання досить тривалий час заполонювала ідея про «безмасштабність» людського самоствердження. Пафос рецензованої книжки — у послідовному розкритті тієї доленосної для сучасної людини обставини, що будь-яка її силова діяльність має свої межі. Межі енергетичні, межі фінансові, межі екологічні, нарешті — морально-смислові. Варто тільки порушити ці межі — наша діяльність перестає бути розумною (адже «все розумне має межі, безмежною є тільки дурість» — дотепно застерігає нас автор книжки). На зламові тисячоліть людство тисячі разів пересвідчилося, що практична діяльність вельми двозначна, амбівалентна, а то й полівалентна, багатозначна.
С.Кримський переконливо доводить мудрість сковородинської налаштованості на творчу стихію споглядання. Так-так, саме творчу, я не обмовився! Йдеться не тільки про інтровертизм (націленість на внутрішню людину), властивий східному світосприйняттю. Йдеться про те, що і в західному, новоєвропейському менталітеті споглядання не тотожне нірвані. Споглядання тут — і спосіб досягнення гармонії душі з тілом, і «самостояння» людини, і спосіб входження її у «творчий ґрунт речей» і, нарешті, творчість, націлена на Бога. У будь-якому разі споглядання маніфестує різновид діяння, що змінює не так об’єкти, як самого суб’єкта дії. Відтак споглядання знаменує грань переходу зовнішніх практичних дій у внутрішню смислотворчість та стан людської свободи.
Внутрішня ж смислотворчість визначає таку властивість людської особистості, як духовність: шлях до самого себе, мандрівку, що є, мабуть, найдовшою у кожному людському житті. Якби ж то тільки найдовшою, а часто й найнебезпечнішою! Адже прискіпливе вглядання у себе може відкрити мені не тільки бажане, а й небажане, себто якусь загрозливу істину, що дрімає всередині мене. Чи не тому ми здебільшого побоюємося вдивлятися у свої нетрі і так схильні цуратися себе? Мудрий заклик до мужності пізнання людиною світу та себе самої проймає кожне твердження роздумів-уболівань Сергія Кримського.
Настійно радячи читачеві вдуматися в них, нагадаю сентенцію з «...Мистецтва бесіди» Мішеля Монтеня: «Позаяк розум наш міцнішає, завдячуючи спілкуванню з умами сильними та ясними, неможливо навіть уявити собі, як же багато він втрачає, як він опошлюється у повсякденнім... спілкуванні з умами ницими й ущербними». То ж не втрачаймо світлої нагоди прилучитися до потужного й наснажливого ума.
