Справжня, за великим рахунком, ціна культурної спадщини нації проявляється не лише в її «вершинних» досягненнях, не тільки в творчості славетних титанів духу, що принесли рідній землі заслужену всесвітню славу. Не менше важить і те, на кого спирались оці титани; адже вони завжди «стоять на плечах» самовідданих будівничих культури, людей скромних, непоказних, але здатних без останку присвятити себе (цілком конкретно, зауважимо, не на словах, а реальними справами!) великій місії: пробудити в людях національну свідомість, допомогти їм розчути голос власного духу.
В західноукраїнській літературі (і культурі загалом) кінця ХIХ – початку ХХ ст. поодиноко стоїть грандіозна постать Івана Яковича Франка. Саме крізь призму цієї геніальної людини ми закономірно сприймаємо культурне, духовне життя Галичини, та чималою мірою й України загалом. Але, крім Франка, на ниві національного відродження працювала тоді ціла когорта винятково талановитих людей — Василь Стефаник і Ольга Кобилянська, Лесь Мартович і Марко Черемшина, В’ячеслав Будзиновський і Андрій Чайковський... Творчість видатного західноукраїнського письменника, педагога і громадського діяча Осипа Степановича Маковея (1867 — 1925) виділяється навіть у цьому незрівнянному сузір’ї. Хоч сам Маковей, уникаючи найменшої самореклами, дуже стримано оцінював свої здобутки, тепер, майже через 80 років після його смерті, ми повинні визнати: рідкісний дар нещадного, дошкульного сатирика — і водночас проникливий ліризм, гуманістичні переконання, вистраждані нелегким досвідом життя — все це зробило би честь літературі будь-якої з країн Європи.
Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в селянській родині в невеличкому містечку Яворові (нині — районний центр Львівської області). Попри постійні матеріальні нестатки юнаку вдалося здобути омріяну освіту: у 1887 році Осип закінчує українську гімназію у Львові (єдину тоді на всю Галичину!), а 1893 року – філософський факультет Львівського університету. Винятковий вплив на його свідомість справила зустріч з Іваном Франком (1885 р.) і дана тоді ж собі самому клятва, котру Осип Степанович не зраджував аж до смерті: «Працювати, жити для народу треба, мушу!».
І це не була «красива», порожня фраза. Сорок років (з 1885 року, коли у львівському журналі «Зоря» з’явився його переклад вірша Генріха Гейне «Посланець», схвалений самим Іваном Франком, і до кінця життя – помер письменник 21 серпня 1925 року) віддав О.Маковей служінню рідній культурі. Не тільки знаний західноукраїнський літератор, але й обдарований критик, відповідальний редактор газети «Буковина» в Чернівцях (в середині 90-х років ХIХ ст.; саме тоді зародилась та ніжна, задушевна дружба, що багато десятиріч пов’язувала Осипа Степановича і видатну письменницю Ольгу Юліанівну Кобилянську) і заступник редактора журналу «Зоря», людина, що дала «путівку в життя» Маркові Черемшині та Євгенії Ярошинській, Тимофію Бордуляку й Степану Ковалеву, багатьом іншим письменникам, один із провідних співробітників знаменитого загальноукраїнського літературного і культурно-громадського щомісячника «Літературно-науковий вісник» (1897 — 1899 рр.), непересічний вчений, дослідник слов’янських мов і літератур (для цього у 1899 році здійснив поїздку до Відня, а 1902 року Чернівецький університет цілком заслужено присвоїв йому ступінь доктора філософії), нарешті, самовідданий педагог, викладач, а згодом і директор вчительських семінарій у Львові та Заліщиках Тернопільської області — ось лише деякі грані рідкісного таланту Осипа Степановича.
Слід мати на увазі, що творчості Маковей, власне кажучи, міг віддати лише вільні від неминучої громадської та педагогічної «служби» години. Тим більше вражає ним створене – не так обсягом, як справді високою художньою вартістю. Серед сатиричних оповідань Маковея є низка таких, що по справедливості мають належати до «золотого фонду» нашого письменства. Передусім це «Як Шевченко шукав роботи» (1912 р.), де безжалісно, гостро таврується пристосуванство, боягузливість та бездуховність певної частини тогочасної інтелігенції. Втім, цей твір і зараз аж ніяк не втратив своєї актуальності.
Отже, після влаштованого «для вузького кола обраних» концерту на честь Шевченка всі присутні «пішли спати, повні гарних вражень, пива, вина і т. п.». Аж раптом голові однієї з «патріотичних» партій, «панові послові Л.», несподівано здалося, що бюст Шевченка, «що стояв у сумерках сусідньої кімнати в куті під кімнатною пальмою» ...ожив! Коли минуло почуття здивування і ляку, виявилося, що Тарас Григорович завітав до пана Л. з незвичайним проханням: «Дайте мені яку роботу! Возьміть мене до редакції «Діла» (відома в ті роки львівська українська газета. — І. С. ), все-таки на щось здамся!».
Але ось яке диво (а втім, чи диво? Адже це дуже характерно для «народних батьків», «великомучеників-патріотів» і в ті часі, й тепер!) – прохання Великого Кобзаря ніхто не прагне задовольнити. «Годі, бо ви ані доктор, ані австрієць, ані податку не платите» — сердито відповідає поетові «пан посол Л.». «Еге, еге; але ж ви, добродію, не є дійсним членом Товариства ім. Шевченка» — ось що чує Тарас Григорович з вуст «професора Г.». «Як можна без докторату! Без іспитів! Без дисертацій!», — роздратовано кричить на нашого генія «пан професор і посол К.». Авжеж, довелось Шевченкові піти ні з чим... Це блискуче оповідання Маковея і зараз дошкульно б’є по тих, хто де треба й де не треба «оспівує» Шевченка, будучи, між тим, абсолютно чужим духові його творчості, його життя.
Ще одна справжня перлина Маковея-сатирика — новела «Тяжка операція» (1923). Тупий, неписьменний (до такої міри, що навіть неспроможний обчислити свої багатства), неймовірно скупий «старий шкарбун» Василюк симулює хворобу, а коли до нього пізно вночі приїхав лікар, цей «скупиндряга» відкриває йому «страшенну таємницю»: «Я покликав вас, щоби ви мені мої гроші порахували». Після важких й наполегливих умовлянь прибулець, «директор шпиталю доктор Л.» нарешті згодився зробити Василюку «тяжку операцію» — підрахувати мільйони старого скнари (і то в польських злотих, австрійських кронах, американських доларах, царських рублях, гривнях УНР...). Над усією сценою явно літає дух Гоголя і його безсмертного Плюшкіна.
Політична сатира — це один із найулюбленіших жанрів письменника. Її блискучим зразком є оповідання «Казка про Невдоволеного Русина» (1895). Там виведено такого собі «діяча-патріота», «Невдоволеного», що він «скоро тілько прийшов на світ, зараз зазначив своє опозиційне становище пискливим плачем, котрого ніхто з родини і прислуги не розумів. Та ще коли б він був сином бідака, то ся опозиція не дивувала б нікого; а то мав усякі панські вигоди, всі коло нього ходили напочіпках, а він плакав кілька літ ревними сльозами».
Чого ж в дійсності прагнув отой «Невдоволений Русин»? Служити народу? Аж ніяк: стати депутатом віденського парламенту (як тоді говорили — послом). І ось: «Його вибрали послом. Там, правда, за нього одного виборця закололи, а трийцять і сімох продержали по кілька місяців і по рокові у в’язницях; але се вже таке право природи: кождий політик пожирає скілько там людей, щоб сам міг жити, — хто би там журився і десятками зруйнованих селян, де справа йде про мільйони?! Жертви мусять бути». Чи потрібна ще якась ілюстрація «гостроти зору» Маковея, його здатності ясно проникати в суть своєї (і не тільки!) доби?
Чудовою сатирою на програми багатьох тогочасних українських політичних партій є коротка новела «КВД» (1921 р.). Суть цієї програми «була коротка і ясна: куди вітер дує» (звідси й абревіатура!). Маковей створив навіть нове слово (може, воно ще не раз стане в нагоді й нам) — це каведек , політик і тип людини абсолютно безпринципної, лицемірної. Яскравий приклад каведека — це пан інспектор поліції, котрий «при українській владі» (очевидно, за часів ЗУНР) «приніс з собою метрику на доказ, що він українець з роду», а коли «прийшли поляки і арештували його», бо «пан інспектор ішов з духом часу... носив уже герб Галичини на грудях, а герб України на шапці, на вічах говорив: «Товариші! Ми хлопи і робітники!» і лаяв попів та панів», то пан інспектор «успів показати голові польської опікунчої ради іншу метрику, котра доказувала, що він латинського обряду і поляк». Отакої...
Сатира Маковея зла, часом в’їдлива, але вкрай потрібна нам зараз, бо допомагає розпізнавати «штатних», «самопроголошених» патріотів — а їх чимало. Тим більше, що джерело цієї сатири — чиста, щира любов до України. Бо письменник вірив:
Кров пролита не пропаде,
зродить нива –
Буде, буде Україна
ще щаслива.
Ці патріотичні почуття не породжували у автора неприязні до інших народів. Так, у історичні повісті «Ярошенко» (1905 р.) гетьман Петро Сагайдачний (дія відбувається під час славетної Хотинської кампанії 1621 — 1622 рр.), вислухавши такі слова польського коронного гетьмана Ходкевича: «Прийде час, і Польща стямиться, буде сестрою України... Бачу, що й козаки нам не вороги. Помогли нам так, що дай боже, щоб ми їм так помагали завсігди; і поможуть нам і надалі. Дивився я, як ви тут присягалися не відступати один від одного, і я бажав би собі, щоб ми завсігди жили так людяно, по-братерськи, без утисків...», — відповідає щиро й відкрито: «Отсе я, панове, люблю! Отак би нам жити, як пан гетьман каже, а не так, як жили досі. Не вам казати, самі знаєте, що було між нами. І не згадуймо лиха против ночі». Заповіт нинішнім полякам й українцям.
Людина вищою мірою інтелігентна і скромна, Осип Степанович Маковей вважав себе перш за все трудівником. Він зазначав у одному з листів: «Коли що пишу, то лише з переконання, що до такої будови, як література, потрібно не лише бистроумних інженерів, а й таких, що цеглу носять, од них же первий єсьм аз!». Але ми можемо тепер з повним правом стверджувати, що такі митці, як Маковей — то справжня окраса українського красного письменства.
