Омиваний трьома морями (Чорним, Азовським і Сивашем — Гнилим морем), Херсонський край можна сміливо назвати найпривілейованішим регіоном України. Найсолодші кавуни, найдовший у країні півострів Арабатська стрілка і найвідоміший у країні біосферний заповідник «Асканія-Нова» не можуть залишити байдужим навіть найдосвідченішого туриста. На долю столичних журналістів випала можливість відвідати цей унікальний екологічно чистий край та особисто проїхатися Чумацьким Шляхом.
«СТЕПЬ ДА СТЕПЬ КРУГОМ»
Візитною карткою Херсонщини завжди були степові вітри. Регіон був і залишається житницею та здравницею України. Цього року через сильну посуху перша позиція поступилася пальмою першості другій. За словами керівництва області, цього року сильно постраждали врожаї зернових. Тривогу щодо врожаю херсонських кавунів розвіяли доказами, що нині саме «кавуняча» погода, оскільки кавун може «діставати» вологу з 10-метрової глибини.
«...ЯКІСТЬ ДО ПЕРШОЇ ПРИСТАНІ»
Першим центральним пунктом нашого туру стали відвідини виноробного заводу ім. князя Трубецького, розташованого на березі Каховського водоймища у селищі Веселе. Князь Трубецькой не випадково вибрав ці схили під виноградники. У виноробстві є правило: якщо схил має 15 градусів на південь — це найкраще місце для виноградників (лоза любить пагорби, кам’янистий ґрунт, бо там акумулюється більше сонця).
Фотографії на вході до центрального будинку-замку підтверджують, що у 1898 році на цьому заводі вже було сформовано плодоносні виноградники. Їх обприскували тією ж «бордоською» рідиною, яка існує дотепер, і нічого прогресивнішого натомість не придумали. Фотографії марочних вин у підвалах свідчать, що як мінімум 10 років від цієї дати можна відкинути.
Продукція заводу — натуральні столові вина, які не піддаються коректуванню. За розповідями технологів заводу, французи практично всі червоні вина залишають у своїй країні. У нас усе навпаки — за кордон віддаємо ті, які кращі, а собі залишаємо ширвжиток.
Вітчизняна наука, яка раніше займалася здебільшого машинобудуванням, сьогодні звернула свою увагу і на виноробство. Адже багато сучасних лікувальних препаратів мають у своєму складі сухі вина.
Багатьом колегам було цікаво довідатися, як народжується вино. Просте фізичне відстоювання виноградного соку відбувається у дубових чанах. Потім — шумування в дубових бутах. Ще потім — витримка у дубових бочках і збереження у них. Оскільки всі процеси відбуваються у дубі, такий метод називається класичним. Дозволити його можуть собі лише деякі заводи. Адже дуб для спеціальних бочок уже не виготовляють. Причина — строгі вимоги до дуба: дерево має бути віком до 100 років, рости в низьковологих і важких регіонах (коли він не росте, а «страждає»). Міцність такого дуба наближається до каменю. Дуб — єдиний матеріал, який має міцність і може «дихати».
Новими бочки надходять на коньячні заводи, адже цьому шляхетному напою потрібні для розвитку ферменти дуба. За нормами вони (бочки) там знаходяться близько 15 років. Коли з дуба екстрагуються всі речовини, тара надходить до виноробів. Вину від дуба нічого не потрібно, і якщо на завод приходить моложава бочка, то технологи її вимочують майже два роки у воді.
Вино, як і людина, — народжується, формується, дозріває, старіє і вмирає. Воно також буває в людських станах — відпочилим, розладженим, хворим. Сухе вино «живе», як правило, 25 років. Існує думка, що тільки перша склянка вина з бочки буде доброю, друга вже буде гіршою. Тому важливою деталлю придбаного вина є умови збереження. На заводських етикетках пишуть «збереження у температурному режимі 8—16 0 С», але часто, заходячи влітку до магазинів, ми бачимо, що температура там сягає +40 0 С, на пляшки падають сонячні промені тощо. У князя Трубецького на бочках було написано «Гарантую якість до першої пристані». В умовах відсутності холодильників гарантувати високу якість було божевіллям. Отже, відкривши пляшку сухого вина, намагайтеся дотримуватися умов збереження, зазначених на етикетці. Але технологи-професіонали радять вино відкритим не зберігати, а краще випити його ще «здоровим».
ЯК ПРИРУЧИТИ ХВИЛЮ
Після прохолоди винних льохів нас вітали на вітряному причалі туристичної фірми «Таврида». Цей розважально- оздоровчий центр на Дніпрі унікальний для Херсонщини. На його території б’є підземне джерело з прісною кристально чистою водою, добудовують комфортабельний готель. Серед переліку послуг — широкий вибір екскурсій, водяних розваг та інші атрибути «красивого» життя.
— Підніміть руки, хто кататиметься на скутерах?
Відчайдушних виявилося четверо. Чотириколісний мотоцикл «Бомбардьє» вперто потяг свого «водяного брата» до води. Коли обвів поглядом Дніпро, впевненості у своїх екстремальних поривах дещо поменшало — добряче штормило. Вирішивши визначити температуру можливого середовища приземлення зі скутера, я, як на лижах, скотився у хвилі по причалу — він виявився слизьким від водоростей. Купальний сезон розпочався конфузом, але додав упевненості в силах осідлати водяний мотоцикл. Інструктори, вирішивши, що хвиля висока, запропонували журналістам розміститися на яхті чи катері і відпливти «до екстриму» у спокійніший канал. Посередині ріки яхту гойднуло, і хтось згадав «Титанік». На «гумориста» недобре глянули, і кожен «про себе» постукав по дереву.
Зручно всівшись на шкіряному сидінні двомісного мотоцикла, я слухав інструктаж із керування. Але потім інструктор, напевно, вирішивши, що ми ще «салаги», запропонував просто покатати нас. Ми засмутилися, але погодилися. Розчарування минулося, щойно скутер рвонув із місця. Махина, розвивши скажену швидкість, у руках інструктора, який її приручив, виписувала запаморочливі вензелі на воді. Пасажири ледь устигали схопитися за шкіряний ремінець за спиною водія. Скуйовджені, у симпатичних рятувальних жилетиках, «туристи» випадали на берег, бурхливо висловлюючи своє захоплення. З катера помітили пожвавлення на березі, і кількість охочих прокататися із вітерцем подвоїлася. Завдяки їм першопрохідники змогли переконатися у надійності інструкторів і безпеці мотоциклів — одна з пасажирок разом з інструктором перевернулася, але вони дуже оперативно повернулися в сідло і під оплески причалили. Під «завісу» катань нам усе-таки дозволили пілотувати «Бомбардьє» і щасливчики щосили натискали на газ.
ДО КРИНОК, ДО ОСТАПА ВИШНІ
На ночівлю ми вирушили до місця, куди любив приїжджати на все літо український письменник-гуморист Остап Вишня. Однойменна туристична база розташовується в серці царства води найбільшої ріки Дніпро в селі Кринки. Тут могутня водяна артерія поділяється на безліч рукавів, рік, проток, утворюючи численні озера з мальовничими островами. Одноповерхові котеджі бази привертають до цих місць увагу «зелених» туристів. Увечері після відбою тишу ночі порушували тільки комахи і нічні птахи.
ЦЮРУПИНСЬКИЙ САМОРОДОК
Наступного дня наш автобус зупинився у місті Цюрупинськ. Історики встановили, що в цьому місці в Х—ХII століттях знаходилося велике слов’янське торгове місто Олешшя. У 1711 році запорізькі козаки заснували тут Олешківську січ, яка проіснувала до 1734 року. У 1928 році місто перейменували на честь соратника Леніна О.Д. Цюрупи. Місто-пролетар останнім часом стало ще й центром художньої творчості. Завдяки художниці-аматорці Поліні Андріївні Райко в Цюрупинську з’явилася розписана садиба.
Перші художні таланти в Поліни Андріївни розвинула ще шкільна вчителька. «Раніше до школи приймали з 8 років. Учителька викликала мене до дошки і говорить: «Поліно, намалюй судно морське». А я його тільки у книжечках бачила. Ну, я намалювала й одержала п’ятірку. Ніхто з моїх предків не малював, і я вважаю, що це в мене господній дар», — розповідала художниця. Перший етап художніх пошуків перервала війна. «Коли прийшли фріци, до моєї мами прибігли сусідські діти і попросили її відпустити мене до школи, але вона не дозволила, бо потрібно було шматок хліба добувати», — пояснює Поліна Райко.
Вдруге до малювання Поліна Андріївна прийшла не від хорошого життя. Живе вона сама — дочка загинула, син помер у в’язниці. «Мені було 69 років, коли я знову почала малювати. Тоді я ремонтувала паркан. Зробила на ньому карнизик жовтенький і задумала намалювати голубів, але не вмію. На столі лежала ручка з папером (писала до в’язниці синові). Я спробувала. Дивлюся — голуб. І тоді як пішло у мене! Давай тоді я малювати. Узимку нудно, роботи в городі немає. Та й вночі — трошки засну, а мене воно будить. Встаю серед ночі, співаю церковні і народні пісні, малюю», — розповідає хазяйка художнього дива.
Стіни кімнат прикрашають «американські метелики», павичі і леопарди. Більшість тварин художниця у житті не бачила і тому малює їх так, як уявляє. В одній із кімнат на стіні розігрується драма з пташиного світу. Павич заплутався в почуттях до двох подруг. Поліна Андріївна, коментуючи її, пояснює: «Не тільки люди зраджують одне одного».
ГОЛА ПРИСТАНЬ. ЗА ЗДОРОВ’ЯМ У ГРЯЗІ
Жителі Голої Пристані веселять гостей, тільки переставивши наголос в останньому слові назви. Хоча історія згадує, що курйози з назвою почалися ще на світанку розвитку радіо. У 1902 році з ініціативи великого російського вченого — винахідника радіо О. С. Попова, у цьому місті було встановлено першу в Україні радіостанцію. Перший бездротовий зв’язок відбувся між Херсоном і Голою Пристанню. І в незайманий український ефір полетів своєрідний позивний: «Херсон, Херсон, я Гола! Як мене чуєте? Прийом».
Назвою курйози не закінчуються. З висоти пташиного польоту Гола Пристань дуже схожа на велику рибину. Складається враження, що планувальники міста спеціально відображали образ коропа у кресленнях. Адже срібний короп — найпопулярніша риба у водоймах біля міста.
Але відкинувши вбік жарти, голопристанці з гордістю розповідають про родзинку свого краю — озеро Соляне. Невідомо, хто першим помітив цілющі властивості води і грязей цієї водойми. Можливо, це були чумаки, що дорогою по сіль збивали в кров ноги. Можливо, запорозькі козаки, які після битв загоювали рани в Соляному озері. Але факт залишається фактом — ропа озера неймовірно швидко загоює рани і виразки, а грязі знімають біль у м’язах. У червні 1889 року на Соляному озері відкрили земську водогрязелікарню, на базі якої виріс широковідомий сьогодні санаторій «Гопри». За компетентними висновками відомих учених України, цілющі грязі за своїм складом і лікувальними властивостями кращі за грязі Мертвого моря.
«Бути у такому місці і не прийняти грязі — гріх», — сказав я собі і віддався до рук медперсоналу санаторію «Гопри». І коли я затишно розмістився на ліжку з грязі і на мене почали наносити перший шар, прямо навпроти відчинилися двері й до приміщення нахабно вліз об’єктив відеокамери оператора з нашої групи. Обличчя зацікавлених колег за його спиною виражали несамовиті веселощі. Після того, як гучна юрба залишила «пацієнта» у спокої, мене замотали ще раз. Гарячі грязі із озера Соляного заспокоювали і налаштовували на філософські міркування. Уявилося, як лікувальні грязі благотворно впливають на кровообіг, дихання й обмін речовин. Простимулювавши захисні сили організму менше як належнi 15 хвилин, відмиватися від бруду я став під струмені хлоридно-натрієвої ропи. Якщо розмішати у склянці п’ять ложок соди, вийде щось схоже за концентрацією. Повернувшись до групи, я почув від колег, що придбав зі здоровим кольором обличчя ще й «пікантний» запах.
ОСТРІВ ДЖАРИЛГАЧ
Надвечір другого дня нашу компанію очікував корабель, призначений для транспортування журналістів на найбільший острів Чорного моря — Джарилгач. Цей острів — унікальна заповідна територія у Чорному морі. Тваринний і рослинної світ його настільки рідкісний, що більшість видів занесено до Червоної книги. Відомий письменник К.Г. Паустовський у повісті «Черное море» писав: «У Северных берегов Крыма есть свое Саргассово море. Называется оно Джарылгачский залив. Там заросли зостеры поднимаются осенью со дна обширными полями». Джарилгач — куточок первісного посушливого степу. Сьогодні тут організовано однойменний ботанічний заказник. На його території площею 300 гектарів зберігається єдина на Півдні України популяція золотобородника. Щорічно заповідний куточок приймає тисячі туристів з усії України і зарубіжжя.
ЛАЗУРНЕ МОРЕ
Увечері наша група вирушила до селища міського типу Лазурне, розташованого на березі Чорного моря. Саме селище на даний час нібито відсунуте всередину суші і виконує функції тилу. На самісінький край берега, впритул до розкішних, які суцільно складаються з дрібного піску, пляжів, висунуто здравниці, яких тут понад тридцять. У санаторно-оздоровчому комплексі «Гілея» нас розмістили на нічліг. Море вразило. Воно справді відповідає назві селища Лазурне. На північ від дніпровських вод воно відокремлюється Тендровською косою. На південь від Криму — островом Джарилгач. Відкрите воно лише хвилям із центральної частини басейну.
Назва СОК «Гілея» підсвідомо пов’язується з видатним українським художником Давидом Бурлюком. Таким самим іменем він назвав свою футуристичну групу. Маючи незвичайні організаторські здібності і невгамовну внутрішню енергію, Бурлюк залучав талановитих людей і став центром російського футуристичного руху, хоч втілився у поезії і живописі менше за інших. У Херсонській газеті «Юг» у 1909 році відбувся його поетичний дебют. У вересні 1909 року Д. Бурлюк організував тут художню виставку футуристичного живопису «Вінок». Виступав із лекціями, видав у Херсоні кілька збірок «гілейців». Відкрито «Гілея» заявила про себе у Петербурзі на початку 1910 року. До неї на той час входили Давид і Микола Бурлюки, В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський, Є. Гуро, А. Кручених, Б. Лівшиць. Ця історична довідка дає повне право санаторію «Гілея» пишатися своєю поетичною назвою.
«АСКАНІЯ-НОВА», ЯК БАГАТО У ЦЬОМУ СЛОВІ
Багато, і не тільки у слові... Загальна площа заповідника становить 33307,6 га. Площа території природного ядра (цілини і перелогів із відродженою степовою рослинністю) — 11054 га. Тут міститься 1734 представники твариного і 2986 — рослинного царств.
Екскурсія до цього заповідного місця на третій день прес-туру була родзинкою програми. Журналістів очікував виїзд до цілинного степу на бричках і тачанках. Дорога до місця посадки стелилася дендропарком із представниками флори різних країн і безліччю рукотворних струмочків. Дендрологічний парк «Асканії-Нової» на сьогодні складається з трьох різновікових масивів, органічно пов’язаних між собою: старого ботанічного парку закладки 1887—1895 років площею 28 га; лісостепового рідколісся з дібровами (42 га, закладка 1908—1913 років); нового парку (100 га, створений у 1966—1972 роках). Ці паркові масиви відрізняються видовим складом насаджень, структурою дерев, рішенням композиційних центрів. Поєднує їх тільки одне — вони гармонійно вписуються у навколишній степовий ландшафт і справляють враження природних насаджень.
Після прохолодних алейок парку степове повітря наждаком пройшлося по легенях. Пишучу і знімаючу братію розсадили на славнозвісних тачанках і повезли у самісіньке серце «Асканії-Нової» — на Великий Чапельський під. Частина маршруту пролягала через легендарний Чумацький Шлях. Попередньо усіх попросили у степу не курити.
До заповідної степової зони можна потрапити тільки через спеціальні ворота, які зачинили, щойно ми проникли всередину. Погоничі пояснили причину такого поспіху тим, що за огорожею починається дике життя і територію може покинути якась рідкісна тварина. І відразу ж після цих слів удалині від нашої колони промчався плямистий олень, який відводив нас від дитинчати, захованого в ковилі. З кожною хвилиною ставало дедалі спекотніше, і на головні убори пішли всі підручні засоби. Поки всі займалися виготовленням «панамок», вдалині показалися перші стада. Перерахування усіх представлених особин копитних і гібридних форм, які належать до родин і родів коней, оленів, антилоп, бізонів, биків, тривало б не одну годину. Їх тут 111 видів. Тварин утримують у великих вольєрах (33—1550 га). На маршруті ми зустріли найбільших звірів у заповіднику — зубрів. Незграбні на вид, вони легко бігають зі швидкістю 50 км/год. і можуть долати триметрові бар’єри. Але ці звірі виявилися дружелюбними, і нам дозволили фотографуватися на близькій від них відстані. Наступне стадо довелося розглядати здалеку. Солідні на вигляд кафрські буйволи у себе на батьківщині в Африці входять до «золотої п’ятірки» найнебезпечніших тварин. Характерною групою тварин є антилопи. У «Асканії- Новiй» зібрано тільки деякі найбільші і найцікавіші види — канна, гну голубий, білобородий та інші.
Після досить тривалої екскурсії степами Асканії наш маршрут наближався до зоопарку. Тут можна було подивитися на зебр, куланів, страусів та інших представників дикої фауни. Найбільші птахи в орнітопарку «Асканії-Нової» — африканські страуси. Вони сягають 175 кг ваги, можуть нести яйця до 2200 грамів, причому самка іноді відкладає кілька десятків яєць. Найгучніші — павичі. Їхні лементи нагадують швидше котяче нявкання, ніж спів. У самому орнітопарку нараховується близько 60 видів птахів. Найбільша кількість видів — фазанів та качок.
Під час екскурсії стало відомо, що наш маршрут не ексклюзивний, і дозволити його може собі кожен гість «Асканії-Нової». Туристам запропоновано широкий перелік маршрутів. А фахівцям — консультації з розведення диких тварин і птахів.
Після екскурсії цим чудовим заповідником було не дуже приємно усвідомлювати той факт, що торік у «Асканії-Новiй» побували всього 52 тис. туристів (із них 2 тис. — іноземці). Адже не є таємницею, що заповідники такого рівня в Європі щорічно відвідують сотні тисяч мандрівників. Виправити ситуацію має намір Національна туристична організація разом із фондом «Євразія», які ініціювали спільну акцію «Розвиток екотуризму в біосферних заповідниках». Програма передбачає рекламно-інформаційну підтримку вітчизняних заповідних місць. З ініціативи НТО вперше цього року заповідник «Асканія-Нова» представляли на найпрестижнішій туристичній виставці ITB у Берліні. Радує, що незабаром побачить світ відеофільм «Асканія-Нова» і буклет (російською й англійською мовами). Як обіцяють у НТО, біосферний заповідник «Асканія- Нова» — перший крок до популяризації вітчизняних центрів екотуризму.
АРАБАТСЬКА СТРІЛКА
Що за співзвуччям поєднує Москву і Херсонщину? У столиці Росії є свій Арбат. В Україні є ціла Арабатська стрілка. «Словник географічних назв» так пише про неї «...вузький (від 270 м до 7 км), низький і довгий (близько 110 км) півострів чи коса, що відокремлює Сиваш, чи Гниле море, від Азовського моря». Скіфи називали ці морські простори Каргулаг (багатий рибою), міоти — Тимириндою (матір’ю морів). При в’їзді на Арабатську стрілку гостей зустрічає фортеця. Є дані, що вперше фортеця Арабат з’явилася на карті 1851 року.
Сьогодні на Арабатській стрілці знаходиться 109 діючих оздоровчих закладів. Уся західна частина півострова звернена до Азовського моря і є суцільним пляжем. Воду прогріває сонце до 28—30 0 С і мілководдя притягує сюди батьків із дітьми.
Дедалі більшого значення на Арабатській стрілці набуває одна з альтернативних форм туризму — зелений туризм. Сільський зелений туризм — це специфічна форма відпочинку у сільській місцевості з використанням усіх природних факторів. При цьому проживання, харчування, обслуговування туристів забезпечує сільська родина. Для жителів великих міст завдяки відсутності у радіусі 100 км екологічно шкідливого виробництва і шуму такий відпочинок видасться казковим.
