Завтра Евіан, крихітне курортне містечко на французькому березі Женевського озера, в департаменті Верхня Савойя, перетвориться на світову столицю: тут відкриється саміт лідерів країн «вісімки», до яких приєднаються керівники 13 інших держав Азії, Африки, Європи та Латинської Америки, а також глави найбільших міжнародних організацій та міждержавних об’єднань — ООН, Євросоюзу, Світової організації торгівлі, Світового банку і Міжнародного валютного фонду. Одна з головних інтриг полягає в тому, як зустрінуть одне одного два головні антагоністи останніх місяців — президент США Джордж Буш та його французький колега Жак Ширак. Під час іракських подій Франція — свідомо чи несвідомо — виявилася головним центром тяжіння для всіх, хто не сприймає американський світоустрій. Друга інтрига — Росія вперше братиме участь у саміті як повноцінний член. Принаймні в цьому нещодавно переконував журналістів радник президента Росії з економічних питань Андрій Ілларіонов. Ричард ХААС, який представляє Державний департамент США, у наведеній статті розповідає про сьогоднішні принципи та пріоритети зовнішньої політики Америки. Серед іншого, він наводить резони щодо зовнішньополітичної непостійності Вашингтона. Як стверджує дипломат, «непостійність — це не вада». Хаас намагається також аргументувати позицію Штатів стосовно вирішення деяких світових питань поза стінами Організації Об’єднаних Націй. Представник Держдепартаменту переконує, що усе це США роблять з найкращих міркувань — для поширення демократичних цінностей в усьому світі.
На майбутній зустрічі лідерів найбагатших держав світу у французькому місті Евіан домінуватиме одне німе запитання: чого хоче від світу Америка? Тому було б корисним у загальних рисах викласти принципи та ідеї, на основі яких формується зовнішня політика США.
По-перше, непостійність — це не вада. Більш того, у питаннях зовнішньої політики непостійність часто буває чеснотою. Я зараз кажу не про принципи, а про політику. США не «стриже усіх під одну гребінку», а виробляє індивідуальний підхід щодо кожного окремого питання. Тому не варто впадати в крайнощі та інтерпретувати події в Іраку як модель американської політики стосовно країн, які мають зброю масового знищення, підтримують тероризм та відмовляють у свободі своєму народові.
Використання військової сили в Іраку було крайнім заходом, і застосовано його було проти режиму, який неодноразово відкрито демонстрував агресію, як стосовно власного народу, так й інших держав, та й сталося це тільки після того, як світова спільнота значною мірою досягла згоди щодо своїх вимог до Іраку. Індивідуальний підхід, що грунтується на місцевих, регіональних і міжнародних реаліях, потрібен і для вирішення проблем, пов’язаних із Північною Кореєю, Іраном, Сирією та іншими країнами.
Американські збройні сили слугують обов’язковою підтримкою для більшості дій США на світовій арені. Однак оборонна політика є лише одним із компонентів зовнішньої політики. Далеко не з кожною загрозою національним інтересам США можна справитися військовими силами. Як то кажуть, якщо вам доводиться працювати тільки молотком, то будь-яка проблема видаватиметься вам цвяхом. Успіх у зовнішній політиці, однак, схожий на теслярську справу, де дуже важливо правильно підібрати інструмент.
У таких випадках необхідне партнерство. Незважаючи на могутність Америки, США мало що можуть зробити самостійно, що не вийшло б краще за активного співробітництва з іншими зацікавленими сторонами, чи то урядами, чи то міжнародними або неурядовими організаціями.
Співробітництво допомагає вирішити проблеми, виходячи зі спільних інтересів, а не інтересів окремих держав, що дозволяє розділити тягар відповідальності. Наприклад, Америка потребує надійних партнерів у розпочатій нею світовій війні з тероризмом. Їй необхідні розвідувальні дані та допомога у забезпеченні правопорядку з боку урядів країн-партнерів, забезпечення безпеки транспорту з боку торгівельних партнерів і відстеження грошових переказів, призначених для підтримки терористичних організацій з боку приватних фінансових організацій.
Крім партнерської підтримки, міжнародні організації можуть приносити набагато більшу користь за умови хорошої організації їхньої роботи, наявності в них реалістичних мандатів і прихильності всіх їх членів до спільних норм та цілей. Такі організації можуть сприяти і часто сприяють національним інтересам США. Справді, без їхньої участі США було б складно провести деякі важливі компоненти своєї зовнішньої політики, починаючи з торгівлі, нерозповсюдження ядерної зброї та закінчуючи охороною навколишнього середовища.
Світова організація торгівлі є чудовим прикладом вищесказаного. СОТ є форумом для переговорів з нових угод про лібералізацію торгівлі, тут також намагаються знайти засоби від протекціонізму та дискримінаційної політики, а також вирішити суперечки між торговими партнерами. Однак США повинні забезпечити відповідність наявних інститутів умовам сучасної дійсності. Наприклад, НАТО перетворюється з військового блоку періоду «холодної війни», чия діяльність була зосереджена здебільшого на Європі, на організацію, здатну гідно відреагувати на будь-які загрози безпеці, де б вони не виникли (як, наприклад, в Афганістані і, можливо, в Іраку).
Багатостороннє співробітництво є особливо ефективним тоді, коли воно грунтується на спільності інтересів і цінностей. ООН та інші глобальні структури іноді можуть якнайкраще слугувати досягненню зовнішньополітичних цілей США.
Коли ж ООН та інші організації не бажають або виявляються не в змозі виступити проти загроз, здатних призвести до важких наслідків, Америка зберігає за собою право діяти у менших і гнучкіших коаліціях, що створюються у зв’язку з конкретною ситуацією за участю сторін, які розділяють спільні позиції з цього питання. Навіть ООН не має монопольного права на законність дій, оскільки останнє, як правило, визначається причинами та методами їх здійснення.
Така гнучкість необхідна з огляду на характер проблем, які вже виникли на горизонті. Ми наражаємося на небезпеку, ігноруючи держави, які не досягли відповідного рівня розвитку, бо анархія створює середовище, що сприяє поширенню екстремістських ідеологій і може стати притулком для терористів, злочинців та наркоділків. Тому найактуальніші завдання сьогодні — це запобігти деградації слабких держав і допомогти країнам, охопленим насильством, розпочати повільний процес відновлення.
Одним із стимулів активної участі Америки у міжнародних справах і одним із найважливіших джерел її могутності є постійне та незмінне бажання Сполучених Штатів зробити наш світ кращим. Зовнішня політика США обов’язково повинна поєднувати в собі національні інтереси та цінності, бо американська громадськість наполягає на зв’язку між поставленими урядом завданнями й національними ідеалами.
Той факт, що американське керівництво користується підтримкою за кордоном, частково пояснюється привабливістю американських політичних інститутів, суспільства й культури, а також готовністю США захищати права людини та демократію. Водночас зусилля з поширення демократії на весь світ слугують інтересам США хоча б тільки тому, що демократичні держави вирішують свої розбіжності мирним шляхом.
Сьогодні вже немає нерозв’язних конфліктів між найвпливовішими гравцями на світовій арені: Європою, Росією, Китаєм, Японією та США. Така схожість інтересів і згода стосовно принципів міжнародних відносин є багатообіцяючою основою для вирішення загальних проблем, які стосуються всіх нас.
Нашою головною і найважливішою метою має бути створення світу, в якому уряди, організації та люди змогли б досягати угод і приймати рішення, які дозволили б реалізувати їхні спільні інтереси і відображали б фундаментальні універсальні цінності. Усім нам сподобався б світ, де силу застосовували б тільки у крайніх випадках, тероризм був би рідкісним явищем, не розповсюджувалася й не використовувалася б зброя масового знищення, вільна торгівля була б нормою, громадяни користувалися б основними цивільними свободами, перемогли б демократичні цінності, а норми права й верховенство закону змінили б застосування зброї. Ідея створення такого інтегрованого світу може здатися занадто оптимістичною, навіть ідеалістичною, але аж ніяк не наївною.
Ричард Н. ХААС — директор відділу політичного планування Державного департаменту США
