Кожне місто, як і будь-яка людина, має свою долю. «Найбільш європейська з європейських столиць», як назвав Санкт-Петербург Дідро у 1773 р., коли був гостем Катерини II, виникла «майже як привид» (цей мотив дуже полюбляли обігравати російські символісти початку ХХ століття!), серед болотистої місцевості біля впадіння ріки Неви у Фінську затоку, на території, щойно відвойованій у шведського короля Карла XII.
Це місто «було народжене імперською стати столицею» «регулярної держави» Петра I — і стало таки великим, гігантським втіленням європейської правильності, вражаючої, красивої, розкресленої «продуманості»; але разом із тим, її ж, імперії, азіатського бездушшя, холодної нелюдськості. Російські класики, від Пушкіна до Достоєвського та Блока, захоплюючись «Північною Пальмірою», дуже тонко відчували цю суперечність. Наші великі співвітчизники, насамперед Тарас Шевченко, дивилися на «Петрополіс» (слово, яке іноді вживав Кобзар) ясними, гострозорими очима, вільними від п’янкого імперського захоплення.
300-річчя від дня закладення фортеці Санктпітербурх (саме такою була перша історична назва), що відзначають 27 травня 2003 року за новим стилем або 16 травня за старим (дата вельми умовна; деякі історики досі вважають, що реальною датою народження майбутньої столиці слід вважати кінець червня — початок липня 1703 року) — це не просто «черговий» ювілей світового масштабу, але й чудова нагода пригадати, як все відбувалося три сторіччя тому. І якою була роль українців — від гетьмана Мазепи та його оточення до простих козаків...
«ПАРАДИЗ» КРИВАВИЙ І ВЕЛИКИЙ
Спочатку наведемо деякі відомі факти. У ході Північної війни (1700 — 1721) зі Швецією, у жовтні 1702 року, війська Петра I здобули першу відчутну перемогу над противником: було захоплено фортецю Нотебург, контроль над якою багато в чому дозволяв росіянам тримати «під прицілом» пересування шведського флоту Фінською затокою. У квітні 1703 р. впала не така сильна, але також досить стратегічно важлива фортеця Нієншанц. Постало питання: чи не час створювати міцний, довготривалий форпост на Балтиці, і якщо так, то де найвигідніше його розташувати?
У травні 1703 р., як оповідає «Журнал Петра I», «По взятию Ниеншанца отправлен воинский совет, ту ли крепость крепить или другое место искать (понеже оный мал, далеко от моря и место не гораздо крепко от натуры), в котором положено искать нового места и по нескольких днях найдено к тому удобное место — остров, называемый Луст-Эланд («Веселий острів» шведською. — І.С. ), где в 16 день мая, в неделю пятидесятницы, крепость заложена и именована Санктпитербурх».
Острів цей, зауважимо, знаходився біля самого розгалуження Неви на два рукави, і фортеця, споруджувана на ньому, могла тримати під обстрілом шведів, звідки б ті не з’явилися. З трьох сторін острів був оточений руслом Неви, з четвертої його відділяла від сусіднього острова (майбутньої Петербурзької сторони) протока, щоправда, вузька, але здатна бути рубежем оборони. Але це лише один, військово-стратегічний бік проблеми. З кожним місяцем для Петра I дедалі більшого значення набував бік політичний.
Річ у тому, що в душі царя дедалі більше визрівало рішення: перенести саме до новозбудованої фортеці на берегах Неви столицю створюваної «регулярної держави», де все було б підвладне його волі — бо лише він, цар, знає, «что добро есть» для підданих (перша ознака тоталітаризму). Існують дані, що Петро I остаточно визначив для себе, що столицею буде вже не ненависна йому Москва, вже 1704 року. До 1712 року до міста на Неві перебралися двір, сенат і все вище дворянство.
Часто кажуть: творіння неодмінно несе на собі печать свого творця. У випадку з Петром та його творінням це особливо вірно. Нове місто виникало за суворо продуманим планом (продуманим однією людиною!). А Петро I в усіх питаннях, що стосуються його держави, не визнавав анархії, хаосу і безладдя. І хоча закладення фортеці відбулося за відсутності царя (що й давало підстави піддавати «день народження» Петербурга сумніву) — надалі цар контролював усе, аж до деталей. Вже 1709 р. створили Канцелярію будівель, яка керувала справою планування і забудови міста. У 1713 — 1716 рр. до нової столиці прибули відомі європейські архітектори: француз Леблон та італієць Трезіні. Петро абсолютно довіряв їм. Він писав Меншикову: «Объяви всем архитекторам, чтоб все дела, которые вновь начинать будут, без его, Леблона, подписи на чертежах не строили».
Прагнучи, щоб «улюблене дітище» відповідало європейським (особливо голландським) зразкам, Петро вимагав, щоб у петербурзькому містобудуванні дотримувалися таких правил: необхідно, щоб вулиці були бездоганно прямими і широкими; перетинаючись під прямим кутом, вони з’єднували б такі ж широкі площі, регулярні сади та парки. З цією метою ще в 1714 р. цар видав указ, яким заборонялося будувати кам’яні будинки в усій державі, крім Петербурга. Вулиці нової столиці заборонялося забудовувати огорожами та стайнями, а тільки житловими будинками. Самодержець, прагнучи особисто все контролювати, власноручно накреслив зразки будинків для «іменитих», «заможних» і «підлих» категорій населення. Саме у Петербурзі — першому з міст виникаючої імперії — було заведено вуличне освітлення ліхтарями, розпочато мостіння вулиць каменем (запровадили навіть особливий податок: кожний візник, в’їжджаючи до міста, був зобов’язаний доставляти возом по 3 камені!).
«Полночных стран краса и диво» (Пушкін) Петербург зростав і міцнів разом із самодержавною, поліцейською «регулярною державою». При цьому монарх часто-густо діяв методами державного терору («Великий Петр был первый большевик», писав М. Волошин), і не в останню чергу щодо України...
СТОГІН УСЬОГО НАРОДУ...
Аж ніяк не випадково (і характерно для методів Петра), що першим губернатором Петербурга став Олександр Меншиков, чиї криваві «подвиги» під час захоплення Батурина 1708 року дуже добре відомі. Відданий фаворит «Данилич» доповідав царю 25 липня 1703 року про хід будівництва столиці: «Городовое дело управляется как надлежит. Работные люди из городов уже многие пришли и непрестанно добавляются. Чаем, милостью божьей, что то предреченное дело будет поспешествовать». Бучні слова Меншикова потребують розшифровки. Не «приходили работные люди» — їх гнали силоміць, гнали десятками і сотнями тисяч у болотяну місцевість на вірну смерть, хвороби та убогість. Це були, по суті, такі ж самі «рекрутські набори», як і при комплектуванні армії; і санкції за їхній саботаж були найжорстокішими (так, за указом 1712 р. за рекрута, який втік, головою відповідали його рідні). Саме про такі «шедеври» Петра Пушкін цілком справедливо писав, що вони «писані батогом».
Ось сухі цифри. Як повідомляли в газеті «Московские ведомости» 4 жовтня 1704 р., на роботах зі спорудження петербурзьких укріплень щодня працювало двадцять тисяч «работных людей» і солдат. На думку Д. Дорошенка, з цього числа мінімум 40% були вихідці з України: козаки, селяни, ремісники, «люди підлого звання». Що ж до смертності, то точних даних, на превеликий жаль, ми не маємо, але маємо таку (загалом, непряму) цифру: тільки на будівництві Ладозького каналу, необхідного, як вважав Петро, для зміцнення та розвитку Петербурга, у 1721 — 1725 роках загинуло 13 тисяч козаків. Монарх людей не жалів...
Полковник Черняк так описував у 1722 році хід робіт на каналі у доповіді російському сенату: «При Ладозі у канальній роботі многеє число козаків хворих і померлих знаходиться, і що раз то більше умножаються тяжкі хвороби — найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням пана бригадира Леонтієва без жадного бачення немилостиво бьють при роботі, — хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть в дні недільні і празничні одправляють — без спочинку до неї приганяють. Боюся я, отже, щоб козаків не погубити як торік — що їх хіба третя частина в минулім році додому вернулася...»
Як цілком слушно писали сучасники, по всій імперії стояв «плач, стогін і скарги козацтва і всього народу». І виразником цього «плачу і стогону» був, зокрема, гетьман Павло Полуботок, який, нагадуючи про вірну службу козаків царю, з гнівом звертався до Петра у своєму листі: «За те все ми замість вдячності здобули тільки зневагу і поневірку, попали в останню неволю, платимо дань ганебну і незносну, змушені копати вали і канали, сушити болота непроходимі, гноючи їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду і нездорового повітря; і всі ті біди і кривди наші тепер ще збільшилися під теперішніми порядками: начальствують над нами чиновники московські, не знають прав і звичаїв наших і майже безграмотні — знають тільки, що їм все над нами чинити можна».
І тут «на повний зріст» постає головне питання: яка ціна петровських реформ, що проводилися найжорстокішими, по суті терористичними методами? І що вони принесли Україні? Справді, наша країна стала складовою частиною бюрократично-абсолютистської імперії, частиною нової тоталітарної структури (зауважимо, що є підстави розглядати імперство як міжцивілізаційну домінанту Росії). Це було б неможливим, якби Мазепа, який мав аж до жовтня 1708 р. майже необмежену довіру царя, не намагався б щосили «виправдати» цю довіру, допомагаючи Петру використати економічні, військові та духовні ресурси України задля чужих їй цілей...
Трагічним є не тільки те, що «град Петров» чималою мірою будували на кістках українців. Трагічним є те, що наші співвітчизники ідейно служили вірою і правдою петровській державі. Наприклад, Феофан Прокопович наставляв: «Всякий чин от бога есть... то самое нужнейшее и богу приятное дело. Царь ли еси? Царствуй, убо, наблюдая, да в народе будет беспечалие, а во властях правосудие и како от неприятелей цело сохранити отечество». Створено ясний і зворушливий образ царя-батька...
І все ж останнє слово — за Шевченком. Його слова звучать як вирок. У поемі «Сон» Павло Полуботок проклинає Петра: «О царю поганий, царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих!». Коли читаєш ці рядки, то ясно бачиш: часто повторювана думка про те, що Шевченко — національний пророк України — аж ніяк не пуста фраза.
