Я їду в Берегове — центр закарпатського угорськомовного району. Післязавтра я поїду до українського Виноградова. Буде теж непогано. Але те буде післязавтра, а це — сьогодні. Тому мені добре особливо. Коли ще дозволити собi дивитись у вікно і слухати стихійні розмови:
— Він, коли зрадив свою жінку, купив їй натуральну шубу, а я — така нещасна.
— Справа в тому, що колись ми в гуртожитку жили... Там ти ще свіжа була... Але тоді на шубу не було, а тепер — це просто зайве.
— Потім ще й золотий браслет купив... настільки оцінити свою зраду рідній дружині може не кожен!
— І я жалію, що ти повністю не завалена шубами від мене. Не було приводу, щоб купувати.
— А чому?
— Ну, ти вже договорилася.
«Столиця» Берегівського району з кожним обертом коліс приближається. В селах, біля кожного двору, місцеві люди в надії на покупця повиставляли за ворота червоні сітки з дрібною картоплею. Вона — вся золота, бо таке і сонце. В її ясному відблиску, можливо, й жила головна надія, що економічні піратські негаразди України знайдуть не лише мирне, але й продуктивне, вирішення.
Мені ж хотілося побачити не лише обнадійливі коренеплоди, але й гостей, котрі мали приїхати на чергову річницю створення Угорської держави Святим Стефаном у село Чома на Берегівщині — професора, генерального директора Музею Саболч-Сатмарської області імені Андраша Йоші Петера Немета, виконуючого обов’язки директора Національного музею в Будапешті, завідувача кафедри археології в Сигетському університеті, професора Іштвана Фодора. А також і нашого закарпатця — професора історичного факультету Ужгородського національного національного університету Едуарда Балагурі, которий у тому селі, до якого я їхав, керував розкопками могильника, де були поховані перші угорці, які прийшли тисячу років тому в Карпатську улоговину.
У Береговому зайшли в робочий офіс місцевого угорця. З усього було видно, що він дуже сильно любить свою закордонну батьківщину. Україна, вочевидь, такого пориву в нього не викликала. Всі стіни рясно завішані угорськими прапорами, гербами міст, іншою символікою, а в розчинені двері привітно дивиться закарпатський горіх і виноградник із молодою зав’яззю між листям.
Думалося: «Чи доживе Україна до тисячоліття, як Угорщина? Якщо дотягне — тоді в офісах, незагальмованих бюрократією наших діячів, усе, може, теж переповниться національною символікою?»
У мовчазних запитаннях моїх жила надія. Слава Богу, ще не вмерла.
Хоча переповнене насильством українське телебачення, що губить мій народ, натякало про загальне насильство над людьми, від задумування над яким відволікають сценами американського сексу, поєднаного з активним головорозбиванням і пупорізанням.
На прикордонному пункті пропуску «Лужанка», що вів до Угорщини, побілена шпаківня-туалет коливається разом з чоловіком, який туди заходить. Він живе там, як стрілка в годинниковому механизмі. А коли виходить — із жалем відчуває на мить, що механізм спинився. До наступного відвідувача.
Хоча за сіткою, з ниткою колючого дроту вгорі, відволікає увагу цікавіше — Сад дружби. Там такі яблука восени! Вони коливаються разом із вітром. Якісно ліпше хитаються, ніж наша, національно бідна, людина в туалеті-шпаківні на перепускному пункті «Лужанка».
Сад дружби втомився від відсутності дружби. Раніше «наші» збирали спільно з угорцями урожай, а потім відзначали цю подію за кленовими столами на радянсько-угорському рівні.
Тепер спільно, на міждержавних засадах, яблука не збирають. Вони космополітично коливають собою на гіллі, а якщо сумніваються в доцільності цього процесу — падають на грунт. Перед кордоном. А деколи перекочуються за кордон, і ніхто не поспішає їх упіймати. Яблука — не люди, які рідко втрафляють у «яблучко». Ця яблучна позиція нам, виявляється, нині державно невигідна. Бо нашi яблука можуть украсти в країну ближнього зарубіжжя, а потім продати нам за вкрай дефіцитну валюту.
Хоча не в тому справа, щоб украсти пропащий плід, а в тому, що коли подаруєш його — то тобі віддадуть набагато більше. Це — одвічний закон, а якщо іти не за ним — то буде погано.
Кому?
Не особисто причетним у державі до законотворчості, керівним особам, а тій самій Україні, за яку всі, але на ділі чомусь багато хто проти неї. І супостати виходять не із закордонних товаришів, а з рідних людей.
Ми зраджуєм одне одному на кожному кроці, нічого не прощаємо, хочемо за всяку ціну вивищитися. Чим завгодно! Наприклад, партійною належністю. Бо ось ця партія платить більше кишенькових грошей. Отже, вона найвища.
Колишні комуністи, загрузнувши в теперішніх партіях, страшенно лають рідну КПРС, яка їх годувала. І вони біля годівниці мріяли годуватися до скону.
Цілий сад партій став, але це — не Сад дружби. Тут не яблука, а гроші. За ними біжать, переганяючи одне одного.
Може, це й великі перегони. Але букмекери ринкового сьогочасся не поспішають ставити на цих рисаків. Вигідніше на Кличків, які завалять чергового спортивного капіталіста, і Україна вчергове здригнеться від неймовірного щастя. В зліпленій наскоро новоспорудженій церкві наша держава візьме й задивиться вгору, де за капітальною стелею витають ангели. Бо там — небо. А в церкві їм тісно...
А хмар на небі біля кордону не було, бо й вони б коливалися по відношенню до сонця.
Все — відносно! Бо все може понести вітер. Або на Україну, або з України. Бригади ж із контролю над вітрами ще не організовано: бригадири просять занадто високу ставку.
Колись мене запитав один мій добрий знайомий:
— Ти в якій газеті штатно працюєш?
— Ні в якій, — відповів я.
Він так зрадів. Бо десь працював і постійно одержував, задля заможного життя, 162 гривні.
Ніби не ліпше замість такого заробітку коливатися на постійних засадах (штатно), у дощатому туалетному пункті перед українсько-угорським кордоном, перед шлагбаумом на дорозі у краще життя, не будучи перед тим навіть на фаховому рівні пругкого яблука в Саду дружби. Або хоча би звичайною безробітною хмаркою, що заграє з сонцем...
Нарешті приїхала закордонна угорська професура.
Ми лежали на килимку біля дороги в краще європейське життя.
Вони вийшли з автівки, поручкалися.
— Чи наші би стали входити з машини, щоби поздоровкатись із шофером і якимось нещасним журналістом? — песимістично запитав у простору похмурий водій, коли ми рушили вслід за їх «Фольксвагеном» у село Чома.
Із пляшки-термоса біля дерев’яного пам’ятника Святому Стефану, виготовленого будапештським скульптором Отто Фречем на місці угорського могильника, випили по чарці датської горілки. Всі дружно запалили і задумалися про Вічність.
Чи за душею міряти державу? Чи за прапорами, символами?
Якщо витатуюваний на плечі тризубець — то ти, значить, українець, а коли двоголовий мутант-орел — росіянин?
І що таке державництво у випадку виміру його лише зовнішніми атрибутами, а не нині сущими болями і думами процвітаючих чи гинучих людей?
Чомська середня школа. Їдальня. Метушаться кухарки. Пахне. На вікнах — гарні штори. В душі немає печалі, бо всі — друзі, і готар (угорське «кордон». — Авт. ) цьому святому чуттю не заважає. Але про Це — дружбу — і далі думають усі.
Міркує, скажімо, українець, котрий був із дітьми на цій зустрічі:
— Діти... Вони вимагають. Коли вони в Україні звикли жити без туалетів — то після поїздки в Угорщину заявляють: «Ми вже не можемо жити без туалетів!» І деколи після того, як у руках предків з’являється алкогольна пляшка, запитують: «Що то у вас, таточку, в руці?» В Україні її дають кожному в руки, аби не думали щодо проблем державності і чому можна спокійно жити, ніколи не отримуючи зарплати.
— І при Союзі було не так, ліпше, — вступає в бесіду професор Балагурі, — все можна було вирішити. У 1985 році ми ходили на базу «пробивати» м’ясо для археологічної експедиції. У відповідь: «Нема!..» Я показую на угорського професора: «Це — гість із ООН». І з’явилось і м’ясо, а потім — бограч (угорська м’ясна гостра страва. — Авт. ). М’ясник від хвилювання навіть забував, у який бік те м’ясо різати.
І продовжує:
— У 1964 році Ужгород ще був дуже гарним і тихим містом. Хлопці з усього Союзу приїхали на зустріч Пряшівського (Словаччина) та Ужгородського університетів. Молодий блондин Балагурі, — погладжує лисину, — всіх зустрічав. Один наш там усе кричав: «Мы страдали под игом венгерских жандармов!..» Скількись років тому він утік із України під «іго», зустрів мене недавно в Угорщині і сміється: «Дорогой мой друг!» Слава Богу, я встиг відвернутися.
— Чего только не бывает, — каже російською мовою приїжджий професор Іштван Фодор. — Ко мне в закарпатском селе подошла старушка. Я не мог ее понять. Переспрашивал по-венгерски, по-румынски, по-немецки. Не понимал и так. А потом понял, что она говорила по-венгерски, только у нее зубов не было.
У дворі школи була обшарпана котельня з чорними трубами, яка нагадувала про кінець світу. В клубі — гіпсове зображення заклопотаного батька, безтурботної матері й дистильованого сина. Батькові домалювали сороміцьку штуку. Між пальці матері встромили недопалок.
Потім були доповіді в сільській клубній бібліотеці. З газет на стелажі лежали «Зірка», «Карпаті ігаз со» (обласна угорська газета. — Авт. ) і «Урядовий кур’єр» за 1995 рік.
Як ми із таким насиченням сіл інформацією знайдемо витоки своєї державності, зрозуміємо її теперішні болі?
Угорцям це зрозуміло. Чому ж не зрозуміло нам? Чи не тому ми так палко зустрічаємо наших діячів на місцях, спромагаємося на гостинність і радість, зовнішній антураж, аби... менше говорити з ними, бо простісінько ладні сплутати в голові їхні імена і прізвища? Добре хоч Президента за два строки завчили...
Хоча багато з наших розумників Кучму називають Кравчуком. А деколи — навпаки. Менш освічені звуть обох Леонідами Іллічами.
«Учітеся, брати мої!»
— За що? — плачуть скорботні люди в глибинці. — За які гроші вчитися?
— Давай ми з тобою не будемо говорити про гроші, — каже якась жінка своєму карпатському полонянику.
— Давай, — відповідає той, але гроші все одно часто говорять про нас.
А чи є справи, вищі за гроші?
І думається:
Що не село — то воїни
В землі навік лежать.
Своєю кров’ю споєні,
Абстрактно собі сплять.
Вершать будівлі стомлено
Нащадки на землі,
Під землю і не дивляться —
Такі ж усі малі.
На небі виснуть зорі,
Немовби ордени,
Як місяць зависає
Привітно щовесни,
Як хоче дівка в жони
З’явитись навіки,
Бо хтось хоч раз торкнутись
Схотів її руки.
Словом, будуть дівчата — буде нове життя. Надія не пропадає ніколи.
Йоги говорять, що можна пройти крізь стіну. Через шлагбаум пройти ще легше. Тим більше з паспортом.
Але куди? В Угорщину? Чехію?
Чи, може, знайти нарешті шлагбаум, який закриває від нас краще життя? Тут, на Вкраїні милій, де є Закарпатськй край, де угорець, українець, словак і приїжджий вірменин живуть без шовінізму, в повній злагоді.
Це — золото Карпатської улоговини, куди мирно, тисячу літ тому, прийшли угорці й заснували поряд свою державу.
Вони — за шлагбаумом, який вчасно відкривається. А ми своєю непримиренністю ставимо шлагбауми між людьми....
В Ужгороді.
Так добре зранку, коли біжиш, а вулиці порожні. Люди так надивують тебе за день, що при народженні нового дня їх бачити не хочеш.
Поворот. Інший.
Ба, на одній із вулиць хтось є.
«Бобик», два міліціонери, мужик білявий сперся руками на капот. Мабуть, стомився. Правоохоронці час від часу махають дубинками, як м’ясники дорогими ковбасами. Але мужик не боїться, бо вже нікуди не прагне. На деякій віддалі — дівка в чорному. І, ясна річ, моя знайома.
— Васьок, ну ти допився! Вже бігати почав. І я хочу!.. Надоїло бухати, а зранку незнайомих мужиків із постелі витрушувати... Ти звідки так швидко повертаєшся?
Говорю, що з Берегового (це 100 км від Ужгорода. — Авт. ).
— Я стільки зразу не пробіжу, — вирішує вона. — Потренуєш мене пару днів.
— Добре, — відповідаю. — Приходь о п’ятій на стадіон «Спартак».
— А горілку брати?
— Бери. Без неї далеко не забіжиш.
Вона далі чекає мужика, який і далі переконливо виголошує сфінксоподібним міліціонерам, що не можна замість «здрастуйте» бити палицею по «чайнику». Якщо Віта його жде — то в нього є гроші. Вони, очевидно, хвилюють і міліціонерів. Протистояння Віти, яка хитається від легкого ранкового вітру, і двох сержантів, котрі хиляться в бік чужих кишень, продовжується.
Коли «менти» все-таки не витерплять і потривожать кишенькову таємницю, нібито для пошуку «ствола», вона почне пронизливо кричати, поки блюстителі порядку не забудуть про збагачення.
Наша Батьківщина, мабуть, тут. Не на Говерлі. А біля чужих кишень свого п’яного національного хлопця.
І ці кишені — теж шлагбаум. Можна ж, приміром, думати про виконання своїх обов’язків, за які платять достатні гроші. Або — про Вічність: чи Адам із Львова, а Єва — з Рогатина на Франківщині, і чи з цієї причини з’явився вираз «наставити роги»?
