Залишається зовсім мало часу до круглої дати (5 серпня). Фонд Бориса Гмирі, президентом якого є Ганна Принц, підготував список ювілейних заходів. Крім традиційного урочистого вечора, є пропозиції про встановлення пам’ятника Борису Романовичу, запис його творчого доробку на сучасних інформаційних носіях, проведення Національного конкурсу вокалістів його імені, заснування стипендії для найкращих студентів творчих вузів України, відтворення садиби на його батьківщині в м. Лебедин (Сумська обл.), відкриття меморіального музею- квартири, видання монографій, фотоальбому й ін. До гмирівського ювілею долучився Мінкульт, Міністерство закордонних справ, мерія м. Києва, громадські організації, спонсори. Однак чи вдасться реалізувати задумане — поки що питання.
«ПОНЯТТЯ ПРАВДИ БУВАЄ РІЗНИМ»
— Своїм величезним талантом Борис Романович прославив Україну. Він записав 300 українських творів, 179 російських романсів, 21 оперну арію, 200 творів камерної класики, понад 100 творів західних авторів, — розповідає Ганна Принц. — Часто Гмирю порівнювали з Шаляпіним. У вокальному мистецтві ці дві особистості неповторні. Їхнє мистецтво хвилювало серця та душі слухачів. Борису Романовичу дуже складно було виступати після Федора Івановича, який високо підняв планку вокальної майстерності — здавалося, що додати щось більше вже неможливо, але Гмиря зміг це зробити.
1948 року, під час гастролей Гмирі в Ленінграді, після оркестрової репетиції співака запросили в «шаляпінську» гримерку, всі стіни якої були обвішані фотографіями знаменитого баса, а під склом — намальований його рукою Дорісфей. Запропонували приміряти його перуку. Вона виявилася дещо замалою, довелося трохи розтягнути, за гмириною поставою підігнали й костюм Федора Івановича. Він нервував під тягарем цих атрибутів, чудово розуміючи, що половина слухачів порівнюватиме їх не тiльки за костюмом, але й за голосом, за тим, як Гмиря розкрив образ.
«Ви порівнюєте мене з Шаляпіним, — писав Борис Гмиря Варварі Славяніновій. — Взагалі, порівнювати з генієм нікого не можна — це явище неповторне. Крім того, будь- який обдарований артист, звичайно, повинен мати «своє творче обличчя», свою індивідуальність, пов’язану з його особистими якостями й можливостями… Слід шукати власний шлях до слухача. І тоді все буде легко… Ми живемо в епоху, коли пишномовність виконання смішна, коли публіка хоче правди в мистецтві. Якщо всього цього мені вдалося досягти, хоча б деякою мірою, я щасливий і моє життя цілеспрямоване, моя праця йде в правильному напрямку…
Поняття правди буває різним… «Борис Годунов» Мусоргського був кілька разів забракований Iмператорським театром, а тепер немає такої столиці у світі, де б не йшла ця опера… Я не сподівався на визнання мого Мефістофеля насамперед тому, що він у мене зовсім не такий, як завжди в усіх, яким його звикли бачити слухачі.
Вас бентежить «новизна», що Мефістофель не боїться хреста? Так, заведено боятися, але якщо гарненько пригадати, вникнути в «історію» появи «сатани» — колишнього почесного янгола, який висунув свої поняття про світобудову, за що і був вигнаний у «пекло», то стане зрозуміло, що тут конфлікт різного розуміння одного й того ж».
Шаляпін і Гмиря — два баси-гіганти. Вони настільки неповторні, привабливі своєю філігранною вокальною й драматичною майстерністю, що досі є орієнтирами, суперзірками, на які рівняються оперні співаки різних країн світу. До речі, Борис Романович першим порушив питання про перевезення праху Шаляпіна на батьківщину.
«ФАХ ІНЖЕНЕРА НЕ ЗАВАДИТЬ»
Борис Гмиря виховувався в бідній робітничій сім’ї. Йому рано довелося почати заробляти на шматок хліба. 16-річним хлопчаком від світанку до смеркання тягав вантажі по п’ять- шість пудів. Саме тоді Борис надірвав хребет, після чого все життя не міг підіймати важкі речі. Викроював вільну хвильку й біг займатися в самодіяльному театрі, грав на гармошці, співав альтом (!), непогано малював, брав уроки міміки, дикції, пластики, опановуючи закони сценічного мистецтва. Коли закінчилася мутація голосу, Борис почав говорити басом і, за його словами, навіть бравірував своїми низькими нотами, ставши солістом. Проте в той час виступи здавалися Гмирі справою несерйозною — розвагою. Інженер — зовсім інша річ. Борис мріяв про вищу освіту. 1927 року отримав путівку на робітфак, а через три роки вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. У вільний від лекцій час був заспівувачем і хормейстером студентського хору. Його майбутній педагог з вокалу Павло Васильович Голубєв після прослуховування сказав: «Матеріал професійний, вчитися співу треба, але інститут потрібно закінчити. Фах інженера не завадить». Бориса прийняли в консерваторію. Він отримав спеціальний дозвіл Наркомосу, що дозволяв вчитися у двох вузах. А коли став науковим співробітником інституту, Гмирі запропонували стати солістом Харківського оперного театру. Він вагався. Адже доведеться кинути наукову роботу. «Але любов до співу взяла гору, і 16 серпня 1936 року почалася моя оперна діяльність, — написав Борис Романович у автобіографії. — Співав маленькі партії: Султана в «Запорожці за Дунаєм», Слугу в «Демоні», Барона в «Травіаті», Монтероне в «Ріголетто». У цих партіях я освоював сцену. Після двох років роботи в опері мені доручили декілька головних ролей: Томського в «Піковій домі», Галицького в «Князі Ігорі», Вакулінчука у «Броненосці «Потьомкіні» й Половцева в «Піднятій цілині».
Виступаючи в концертах, завжди страшенно хвилювався. Одного разу виконую пісню Саховського «Кузнец», яка починалася словами: «Не похож я на певца, а похож на кузнеца». Заспівав цю фразу й забув, що далі. Зупинився, повторив ще раз. Знову замовк. І раптом хтось каже: «Дійсно схожий». Я розсердився й заспівав усе без зупинки.
На п’ятому курсі консерваторії став лауреатом конкурсу вокалістів у Москві, й після цієї перемоги був переведений до Київського оперного театру. До цього часу в моєму репертуарі нараховувалося тринадцять оперних партій. Перший сезон почав із Сусаніна в «Івані Сусаніні», Мефістофеля у «Фаусті», Кочубея в «Мазепі» й Фрола в хренніковській «В бурю».
«СПІВАКА АБО ЙОГО ТРУП ВИВЕЗТИ З УКРАЇНИ»
Вітчизняна війна застала Бориса Романовича на відпочинку в Сочі.
— Додому повертався пароплавом, але повернутися до Києва не зміг: надто швидко наступали фашисти, з дружиною ледве добралися до Харкова, але й звідси треба евакуюватися, — продовжує Ганна Василівна Принц. — До всіх нещасть у Бориса Романовича стався розрив зв’язок, з’явився біль у хребті, нерухомість. Швидка допомога його відвезла не на вокзал, а в лікарню. Так співак опинився в окупації. А коли видужав, фронт був уже далеко, влада у німців. Як жити далі? Він виступав у Харкові, Полтаві, Кам’янець-Подільському, щоб заробити на кусень хліба. На щастя для Гмирі, шанувальником таланту Бориса Романовича став тодішній комендант Полтави, брат відомого диригента й композитора Вільгельма Фуртвенглера. Він захоплювався талантом співака. Дав можливість йому виступати. А коли німці стали відступати, з’явилася секретна постанова Еріха Коха, в якій наказувалося вивезти Бориса Романовича або його труп з України на Захід. Навіть літак приготували. Але співак не уявляв собі життя на чужині й залишився, чудово розуміючи, як ризикує. Після приходу радянської влади його неодноразово викликали на допити. Кожна така співбесіда коштувала йому чимало сил і нервів. Одного разу, в пориві відчаю, після чергової «розмови в органах», Борис Романович звернувся до Микити Хрущова (тодішнього Першого секретаря ЦК КП(б) України й Голови Раднаркому УРСР. — Т.П. ). У своєму листі він написав, що якщо винен, то нехай його покарають, а якщо ні, то нехай перестануть мучити підозрами й дадуть можливість виступати. Напевно, лист допоміг. Допити припинилися, співака не ув’язнили, але завжди він відчував недоброзичливість. «Дружбу з німцями» Гмирі до кінця його днів вони вибачити не змогли, а недруги навіть приліпили тавро «фашист», називаючи так співака за очі. У багатьох ситуаціях тільки сильний характер допоміг Борису Романовичу вистояти в тих непростих обставинах. Виживав з театру Гмирю відомий бас Іван Паторжинський, можливо, відчуваючи суперника по репертуару.
Довго Борису Романовичу не давали звання народного артиста. Лише 1951 року, після «Української декади мистецтва в Москві» все змінилося. На концерті Гмиря виконав арію Сусаніна й пісню «Ой, не цвіти буйним цвітом». Після першого номера в залі Великого театру — мертва тиша… першим з урядової ложі підвівся Сталін, почав аплодувати — і вмить обстановка кардинально змінилася: бурхливі овації публіки. На біс співак виконав «Гуде вітер». Після концерту Сталін поцікавився: «Яке звання у Гмирі?» Зажадав документи й власноруч написав: «Народний артист СРСР» — так Борис Романович «перестрибнув» сходинку й відразу отримав більш високе звання.
«ГМИРІВСЬКІ» МІЛЬЙОНИ
Гмиря багато й успішно виступав. Якщо не давали нових партій у київській Опері, їздив на гастролі.
— Перше, на що я звернув увагу, слухаючи на концертах Гмирю, — це напрочуд серйозне, я б сказав — благоговійне ставлення до сцени, до самого таїнства музичного виконання, — згадує відомий оперний бас Євген Нестеренко. — Співак виходив на сцену — під палкі оплески залу — з привітним, але незвичайно зосередженим виглядом. Бездоганний фрак, сяюча білизною накрохмалена сорочка, гарна постава, натхненне обличчя. Артист ще не почав співати, а увага залу вже прикута до нього. А коли звучав його чудовий голос, коли він не тільки співав, а й жив у музично-сценічному образі, все переставало існувати: лише Гмиря й музика, виконувана ним. У концертах Борис Романович був вельми скупий на жести, але дуже правильно відчував специфіку камерного виконання. Але якщо треба було: ледь вловимий жест — і його помічали всі…
Співак ретельно добирав свій репертуар, відкрив і зробив відомими, популярними багато творів композиторів-класиків і сучасних авторів. Часто виконував монографічні програми, присвячені творчості одного композитора (тоді такі тематичні концерти були рідкістю). Часто сучасні автори самі просили Гмирю виконати їхні твори. Наприклад, до співака звернувся Дмитро Шостакович з пропозицією підготувати цикл з п’яти романсів на слова Євгена Долматовського. Прем’єра, на якій був присутній Дмитро Дмитрович, відбулася 16 травня 1956 року в Київській філармонії. Був грандіозний успіх. З тією програмою Борис Романович виступав у багатьох концертних залах країни. Упродовж довгих років співака й композитора зв’язувала творча дружба.
За словами композитора Георгія Майбороди, «Гмиря був не просто виконавцем творів, він був їхнім співавтором. У нас багато артистів, які старанно читають те, що написав композитор, але прочитати й створити власну концепцію, базуючись на тому матеріалі, який дав композитор, можуть лише справжні й великі співаки. Таким співаком був Борис Романович Гмиря. Я думаю про те, що якби не було таких великих співаків, то, очевидно, багато творів світової класики й нашої вітчизняної музики не були б для нас відкритими».
За часів Радянського Союзу лише на випуску й реалізації платівок співака всередині країни Мінкульт і фірма «Мелодія» заробили щонайменше півтора мільярда карбованців. Тиражі були від ста до шістисот тисяч. Грамплатівок випустили 200, а перевидавалися вони 120 разів. І це без урахування записів, що видаються за кордоном! За три десятиліття творчості Борис Романович заробив 193 тисячі карбованців (отримуючи на місяць 532 крб.), які після різних грошових реформ перетворилися на дим. Ніяких матеріальних багатств спiвак не залишив. Борис Романович не мав дітей. Але творчий доробок Гмирі — безцінний, і його берегинею є племінниця з боку другої дружини співака Ганна Принц.
«ТРЕБА ПІДНЯТИ НАРОДНУ ПІСНЮ НА ТУ ВИСОЧІНЬ, ЯКОЇ УДОСТОЮЄ ЇЇ ВЕЛИКИЙ ТВОРЕЦЬ»
— Хороший, навіть видатний голос становить лише десять відсотків того, що необхідно справжньому співакові, — каже Гмиря. — Давно минули ті часи, коли меломани з’являлися в театрі тільки на пісеньку Герцога, щоб послухати верхнє «до» тенора або колоратуру Патті…
Щоб володіти серцями слухачів, вокаліст-професіонал повинен синтезувати в собі якості співака, музиканта, актора, мислителя-філософа. Потрібен міцний «підмурівок» для вокалу, для загальної культури. Адже в юності знання пишуться на граніті, а пізніше — на піску. Вокалізація — процес рефлекторний. Співакові нема коли думати, як він співає...
Співак тому називається співаком, що він повинен усе співати: речитативи, арії, пісні. Не можна обійтися без ретельної праці над дикцією, артикуляцією, без усього того, з чого складається добра, чітка вимова… Співати треба всі голосні й навіть приголосні, як, наприклад, у «Борисі Годунові» Варлаам у корчмі співає: «…а ле-ет ему…». Буква «т» стоїть четвертою, і її також треба співати…
Чимало українських пісень «заспівано», вульгаризовано, а багато творів незаслужено забуто. Треба підняти народну пісню на ту височінь, якої удостоїв її великий творець. Як чудово це умів робити композитор Леонтович, який чуйно розкрив душу пісні у своїх хорових мініатюрах.
Працюючи над партією Максима Кривоноса в опері К. Данькевича «Богдан Хмельницький», Гмиря дуже ретельно готувався. Уважно вивчив усі доступні історичні дані, які зумів знайти про знаменитого народного ватажка. Розглядаючи єдину гравюру, на якій зображено Кривоноса, співак хотів наблизити свій грим до натури. Але, за словами Бориса Романовича, він вирішив будувати свій сценічний образ не від портретної схожості, а від внутрішнього змісту — вольова людина, патріот України, керівник повстанців. Для себе змалював портрет героя: не худий, але костистий, наче зліплений із самих жил. Характер буйний, погляд гострий, проникливий, зустрівшись з ним у бою очима, шляхтичі непритомніли від жаху, він одним ударом шаблі рубав ворога до пояса — історичний факт. Хода важка, упевнена, трохи перевальцем. Максим Кривонос — уособлення духу, моралі й сили повсталого народу. Цей характер вимагав ретельного опрацювання голосових барв, нюансів, деталей, щоб образ був карбованим. Роль Кривоноса стала однією з найкращих у репертуарі співака.
Сім років Борис Романович мріяв про постановку опери «Моцарт і Сальєрі» Римського- Корсакова. У ній кожне проспіване слово філософськи насичене, глибоке. Сальєрі, в гмирівському трактуванні, — жертва злочинного почуття — заздрості. Прем’єра відбулася 1962 року в Московській філармонії. Партнером великого баса був знаменитий тенор Іван Козловський. А в Києві партію Моцарта виконав популярний співак Костянтин Огнєвой. 1964 р. фірма «Мелодія» записала оперу. Нині одна з музичних компаній Австралії пропонує ці записи по 81,9 євро по всьому світу. Виявляється, «Мелодія» продала їм права на видання...
«СПІВАТИМУ ДО 100 РОКІВ»
Свій унікальний голос Гмиря зберіг до кінця життя. Він був фантастично прецездатний. Вважав за краще співати концерти з другого на третій день. До речі, такий же принцип у відомого іспанського тенора Пласідо Домінго. Борис Романович вважав голос тонким інструментом: і він може стомлюватися, бути менш гнучким, а щоб його відновити, треба давати йому передих. Він говорив: «За своїми фізичними даними я можу співати, але не можу так поступати як професіонал, за своїми моральними принципами: інакше це буде не мистецтво, а халтура». Всі гмирівські концерти запам’ятовувалися. Він кожну літеру, кожну ноту вгорі і внизу брав. Стверджуючи, що до 50 років співак співає тим, чим нагородила його природа, а далі — школою. «Буду співати до 100 років, і ніхто не скаже, що я старий». Коли Борис Романович виступав за кордоном, його завжди просили провести майстер-класи. Збереглося 150 статей, написаних ним з різних питань культури. Нині Г. Принц готує книгу «Гмиря — молодим вокалістам», до якої увійде багато «секретів» знаменитого баса. Все життя співак вів щоденник. У ньому робив докладний аналіз своєї творчості. Розбирав кожну сцену спектаклю, всі свої концертні програми. Вже написано монографію «Гмиря і Шостакович» — фонд співака шукає спонсорів, щоб її видати. До театру ім. І. Франка передано п’єсу про кохання Бориса Романовича і Віри Августівни (його другої дружини, вона була доктором біологічних наук). Цей союз подібний до відомих історичних пар: Едварда Гріга і його Ніни, Клари й Роберта Шуманів, подружжя Чюрльонісів.
А останньою роботою Бориса Романовича в театрі стала опера «Тарас Бульба» Лисенка 1968 р. До цього сім років він займався концертною діяльністю, а в київську Оперу його не запрошували. Збереглися рецензії — всі чудові. А за лаштунками шипіння, колючі погляди «товаришів по мистецтву». Він ніколи не скаржився, але щоразу на серці залишалися рубці. Фатальний збіг обставин: останній твір, який Борис Романович збирався співати, — романс Синиці «Останній промінь згас». Співак помер раптово — широкий інфаркт 1 серпня, не доживши всього декілька днів до свого 66-річчя... Прощання відбувалося у фойє оперного театру. Попрощатися з Гмирею, здавалося, прийшов увесь Київ.
НЕЮВІЛЕЙНЕ
Три роки тому закрили Музей Б. Гмирі в Лебедині. Пiсля смерті чоловіка Віра Августівна організувала вечори «Слухаємо Бориса Гмирю» на його батьківщині. Потім у його київській квартирі почали проводити концерти. Це тематичні програми і літературно-музичні композиції. У гмирівській квартирі i сьогоднi проходять музичні вечори, звучать його записи. Тут бувають тисячі людей, які люблять співака. Але квартира потребує ремонту. Щоб там постійно працював меморіальний музей, треба дати житло спадкоємцям співака. Адже жити постійно на видноті — важкий тягар, який вони несуть багато років. Сьогодні немає фінансів і на відтворення музею. До ювілею навряд встигнуть зробити пам’ятник — це процес не одного дня. Грошей на перезапис платівок і книги про Б. Гмирю досі також не виділили. Не видано навіть одну п’яту того, що він нам залишив (а це 50 дисків). Зате є величезна зацікавленість у спадщині Бориса Романовича в іноземців. До президента фонду Б. Гмирі Ганни Принц уже зверталися представники двох країн з дуже привабливими пропозиціями продати їм архів, записи, обіцяючи, що створять його музей в своїх країнах, де гідно цінять талант співака. Але Ганна Василівна відмовила. Вона наполегливо стукає в усі двері, розшукуючи українських меценатів, яким небайдужа національна культура. На ювілейні заходи треба три—чотири мільйони гривень...
