Невдовзі після 11 вересня професор Еліот Коен пустив в обіг словосполучення «четверта світова війна», щоб описувати нашу нинішню боротьбу проти тероризму та злочинних режимів («холодну війну» пан Коен іменує «третьою світовою війною»). Він стверджував, що наша нинішня війна може значною мірою бути схожою на «холодну війну» — і вимагати від нас тривалих і серйозних зусиль, а також завдання поразки тоталітарній ідеології.
Дехто висміює будь-які подібні паралелі й вважає аналогію з «холодною війною» притягнутою за вуха. Це не дивно. Американцям подобається вірити в дивне уявлення, яке історія щоразу спростовує: ніби після того, як нам вдається навести лад у зовнішньому світі, він має із вдячності до нас залишатися впорядкованим. За останні сто років ми вже двічі робили таку помилку: після Першої світової війни ми вважали, що зробили цей світ безпечним для демократії, а після падіння Берлінської стіни думали, що «холодна війна» позаду. І щоразу це звучало як заклик до тривалого загальнонаціонального пікніка на березі океану.
І в 20-х, і в 90-х роках минулого століття ми насолоджувались своїми недавніми перемогами і спостерігали бум на ринках цінних паперів. У обох випадках у післявоєнний період ми поєднували самозамилування з міжнародною безвідповідальністю. Після першої світової війни ми не звертали уваги на появу злочинних урядів спочатку в Італії, а пізніше в Японії та Німеччині.
Після «холодної війни» ми трохи краще повелися на фронті боротьби зі злочинними режимами — ми все ж таки зупинили Мілошевича. Але ми залишили при владі Саддама Хусейна і кинули напризволяще Афганістан після того, як допомогли звільнити його від радянського панування: два відступи від своїх обов’язків, які пізніше знову стали переслідувати нас. Тільки після Другої світової війни ми вчинили правильно. Маючи команду видатних керівників і стратегів — Гаррі Трумен, Джордж Маршалл, Дін Ачесон, Артур Ванденберг, Пол Нітце, Джордж Кеннан — ми зі своїми союзниками швидко та організовано перейшли до ведення наступної світової війни: в конференц- залах, де зверстали план Маршалла та інститути нової ери, на полях битв у Кореї та у боротьбі ідей проти комунізму.
Успіх демократій в ідеологічній боротьбі в роки «холодної війни» був критично важливим для їхньої перемоги. У Першій та Другій світових війнах ми дали зрозуміти, що воюємо за свободу: у знаменитих 14 пунктах Вудро Вільсона та в Атлантичній хартії Теодора Рузвельта й Уїнстона Черчилля. Але «холодна війна» була примітна тим, що нам вдалося переконати багатьох з іншого боку Залізної завіси, що ми не воюємо з їхніми країнами, а тим більше з їхньою цивілізацією. Ми зуміли достукатися до Леха Валенси, Вацлава Гавела, Андрія Сахарова, до польської «Солідарності» та до тих, хто зруйнував Берлінську стіну, переконавши їх у тому, що ця війна свободи проти тиранії, і що ми виступаємо на їхньому боці. Вони нас почули, стали нашими союзниками. І цьому ми чималою мірою зобов’язані своєю перемогою. Це була примітна перемога: за 89 років із серпня 1914 року у світі замість приблизно десятка демократій (де право голосу мали тільки чоловіки) виникла, за підрахунками «Freedom House», 121 демократична держава, з яких 89 — цілком вільних, а 32 — частково вільні. Це буквально збільшення на порядок. Сьогодні понад 60% урядів світу є демократичними. Дуже небагато країн встали на шлях демократичного розвитку за допомогою американської військової сили.
З часів окупації Німеччини та Японії аж до наших днів були самозвані експерти, які стверджували, що народ «Х» ніколи не стане демократією (в різні часи «Х» могли бути німцями, японцями, азіатами, африканцями, росіянами). Однак ці народи на подив незмінно спростовували думки таких експертів, успішно проводили вибори й захищали громадянські свободи, керуючись верховенством закону. Монголія та Малі, наприклад, є цілком демократичними країнами. А після того, як країна стала міцною демократією, вона зазвичай живе у мирі зі своїми сусідами: демократії майже ніколи не воюють одна з одною.
Немає жодної основоположної несумісності між ісламом і демократією: понад половина мусульман світу живе у демократичних країнах — в Індонезії, Бангладеш, Індії, Туреччині, Малі, на Балканах. Є певні специфічні труднощі на арабському Близькому Сході, де 22 арабські країни не є демократіями (хоч у кількох гарантовані громадянські свободи). Однак ті експерти, які кажуть нам, що араби ніколи не будуть здатні жити в умовах демократії, так само помиляються, як і ті, хто стверджував те ж саме стосовно інших культур. Для тих, хто наполягає на таких поглядах, є лише одне слово — расист.
В Ірані має місце обвалення ідеологічних вірувань, подібно до того, що спостерігалося в радянській імперії в 1980 х роках. Ідеологія шиїтської теократії розсипається. Ті мулли, які стали спадкоємцями аятоли Хомейні, втратили підтримку молоді, жінок, сміливих реформаторів, яких катували у в’язницях. Якщо мулли ще мають здоровий глузд, вони повинні розуміти, що опинилися у становищі мешканців Кремля в 1988 році (або Версальського палацу в 1788 році), і можуть урятувати свою шкуру, тільки якщо відмовляться від своєї тиранії.
У четвертій світовій війні, як і у третій, ми повинні розуміти, що для боротьби з різними противниками необхідна різна тактика. Південну Корею 1950 року можна було врятувати тільки американською військовою силою, але до Польщі у 1980-х роках був потрібний абсолютно інший підхід. Цілком можливо, що свобода для Ірану прийде в польському вигляді.
Перемога в цій світовій війні залежатиме не тільки від нашого вміння в бою та нашої ефективності у справі ліквідації терористичних осередків. Вона залежатиме від нашої здатності відірвати якомога більше наших потенційних прихильників від наших головних тоталітарних ворогів: ісламістів сунітського спрямування («Аль-Каїди», її попутників та фінансистів), шиїтських ісламістів (тегеранських мулл, «Хезболли») та Сирії, Лівії й Судану (кожний з вищеназваних режимів має дещо відмінні ідеологічні погляди для виправдання пригноблення). Ми цього не зуміємо досягнути, якщо будемо ставитися до справи без належної старанності — тут судове переслідування терориста, там крилата ракета. Ми це вже випробували — і отримали 11 вересня. Натомість необхідно, щоб демократії змінили весь вигляд Близького Сходу, як вони змінили Європу.
З цією метою нам потрібно об’єднатися з мільйонами чесних мусульман, які бажають жити у свободі та мирі з іншими культурами. Сьогодні наші потенційні союзники з-поміж мусульман, навіть в Америці, часто мовчать, бо їх залякали ісламісти та теократичні фанатики. Але в їхніх лавах є мусульманські еквіваленти Валенси, Гавела й Сахарова. Вони потребують нашої допомоги, а ми потребуємо їхньої допомоги. Щоб уникнути зіткнення цивілізацій та скоротити необхідність воєнних зіткнень, нам необхідно створити ще один альянс для завоювання свободи у цій війні, на кшталт того, що допоміг нам перемогти у третій світовій війні.
Джеймс ВУЛСІ — екс-директор Центрального розвідувального управління США
