В іракській кампанії Сполучені Штати одними зі своїх основних союзників вважають курдів. Це найчисленніший народ, який не має державності, — за різними оцінками, у світі живуть від 25 до 40 із лишком мільйонів курдів. Курдистан сьогодні поділено між Туреччиною, Сирією, Іраком та Іраном. Протягом багатьох століть курдів пригноблювали, їхні повстання жорстоко придушували. Цьому народу є за що ненавидіти Саддама Хусейна — досить однієї лише хімічної атаки на іракських курдів у 1988 році, під час іраксько-іранської війни. У місті Халабджа тоді загинули п’ять тисяч чоловік. Сьогодні жителі Південного (Іракського) Курдистану розраховують на розширення своїх прав після повалення режиму Хусейна. Проте Туреччина, побоюючись повстання у своїй частині Курдистану, неодноразово натякала на можливість відкриття «другого фронту» — введення турецьких військ на північ Іраку. Європейський Союз настійно закликав Анкару утриматися від такого кроку. Представники Вашингтона, які постійно заявляють, що не допустять розпаду Іраку, запевняють Туреччину в тому, що курдськi бiйцi перебувають під командуванням і контролем американських сил. Про курдську проблему і настрої вихідців із Іракського Курдистану — в матеріалі «Дня».
На початку XX століття курди вже розраховували здобути державність. «Кемаль Ататюрк, створюючи Турецьку Республіку, пообіцяв курдам незалежну державу, розраховуючи на їхню підтримку в боротьбі з Антантою, — розповіла «Дню» кандидат історичних наук, співробітник відділу Азії й Африки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Наталія КСЬОНДЗИК. — Надання курдам державності передбачалося положеннями Севрського мирного договору 1920 року. Але потім, коли було досягнуто угод із радянською Росією, Україною, республіками Закавказзя і було проголошено Турецьку Республіку, курди як союзники в боротьбі з Антантою вже не були потрібні Ататюрку. Лозаннська конференція 1923 року скасувала положення Севрського договору, і про незалежний Курдистан не йшлося».
Нелегкою була і доля курдів Закавказзя. У 1937 році осілих у Вірменії й Азербайджані представників цього народу депортували до середньоазіатських республік. Курдам на території Радянського Союзу довелося тричі (!) змінити алфавіт. У 1921 році їхню мову перевели на основу вірменської писемності, в 1929 — на латиницю, а в 40-х роках — на кирилицю. З 1997 року курдська діаспора у колишніх союзних республіках почала повертатися до спільного для народу латинського алфавіту.
Останні роки знову привернули увагу світової громадськості до курдської проблеми. У 1999 році в посольстві Греції в Кенії було арештовано лідера Робітничої партії Курдистану (РПК) Абдуллу Оджалана. (За даними Посольства Туреччини в Україні, з 1984 року жертвами організованих РПК терактів стали понад 30 тисяч осіб, серед них мирні жителі і західні туристи. Водночас у сутичках із турецькою армією на південному сході Туреччини загинуло безліч мирних курдів.) Турецький суд засудив Оджалана до смерті, проте Анкара, прагнучи стати членом Європейського Союзу, відмовилася від застосування вищої міри покарання. Рік тому — 4 квітня, в день народження Оджалана, РПК оголосила про припинення своєї діяльності. Наступником організації став Конгрес свободи і демократії Курдистану (КСДК), який, як заявлено, вестиме боротьбу виключно демократичними і законними методами. Головною перешкодою на шляху до отримання широких автономних прав чи навіть незалежності курди вважають Туреччину. «З початку 90-х років РПК неодноразово заявляла про припинення озброєної боротьби, — розповідає президент Асоціації курдських громадських організацій України «Мідія» Тимур МАМОЯН. — Але турецька сторона, як завжди, відповідала на мирні ініціативи Оджалана воєнними діями. Конгрес свободи і демократії Курдистану — більш всеосяжна організація, ніж РПК, у ньому є місце для різних партій. Але, на наш превеликий жаль, ми не помічаємо жодних адекватних кроків із боку турецького уряду.»
«Найгостріше курдське питання стоїть у Туреччині, — відзначає Наталія Ксьондзик. — Президент Тургут Озал (1983 — 1993), мати якого була курдянкою, підіймав питання про те, щоб дозволити використання курдської мови. Сьогодні подекуди турецька влада справді це дозволяє (таку реформу Туреччина провела, бажаючи відповідати стандартам ЄС. — Ред. ). Останнім часом вимога незалежного Курдистану не висувається. КДСК та його лідер Абдулла Оджалан схильні говорити про курдську автономію в рамках Турецької Республіки.» «Звичайно, остаточна мета курдів — природна для кожного народу — об’єднання і абсолютна незалежність. Але тепер йдеться про те, що курдську проблему повинні окремо вирішувати в Туреччині, Сирії, Іраку й Ірані. Проте там, де йдеться про курдів, протиріччя між названими чотирма державами, хоч якими б вони були, миттєво відходять на задній план.» — говорить Тимур Мамоян. Ці країни об’єднуються, щоб не дозволити де-небудь створення осередку, господарем якого був би курд.»
У 1970 році Ірак пообіцяв надати курдам автономію на своїй території. Проте це рішення практично не втілили в життя, тільки після операції «Буря в пустелі» курди отримали фактичну автономію. 36-та паралель стала південним кордоном так званої «No fly zone» (зони, забороненої для польотів), де і розташовані курдські землі на півночі Іраку. «Готуючи вторгнення до Іраку, США дуже розраховували на підтримку Туреччини. А Туреччина ніколи не погодиться на незалежність Південного (Іракського) Курдистану, — говорить Наталія Ксьондзик. — На нещодавній зустрічі в Анкарі представників США, Туреччини й Іракського Курдистану йшлося про єдиний Ірак.»
Думкою про майбутнє своєї батьківщини з «Днем» поділилися вихідці з міста Дохук Мухаммед Рамазан, Авін Хусейн та Азат Хасан.
— Від кого сьогодні залежить майбутнє вашого народу?
— Звичайно, від курдів, — говорить Авін. Я думаю, що після цієї війни у нас буде демократична курдська федерація на території Іраку. Що сьогодні цьому заважає — то це Туреччина. Турки кажуть, що американці дали їм гарантію, що курдської федерації на території Іраку бути не може. Але, гадаю, це все брехня, це все неправда. Сьогодні всі курди проти турків, народ боїться, що турецька армія перейде кордон. Діти, старики і жінки поїхали в гори. Не менше як сто тисяч курдських бійців готові захищати свою землю. Щодня наш прем’єр Нечирван Барзані говорить: «Якщо турки перейдуть кордон, ми нападемо».
— Ви вірите у те, що після війни Iракський Курдистан здобуде незалежність?
— Якщо чесно, я не знаю. Просто нас ніхто не підтримує. На Близькому Сході ніде немає і не було такої демократії, як у нас, в Іракському Курдистані. Наприклад, у нас є газети, які публікують карикатури на лідерів. Наші журналісти вільні, вони мають право все написати у газеті про будь-яку людину.
— Що становить собою економіка Iракського Курдистану?
— У нас один долар коштує вісім динарів. На чорному ринку на підконтрольній Саддаму території один долар коштує близько семи тисяч динарів. Тоді як офіційний курс там — 3,5 долара за один динар.
У нас дуже багато фруктів і тварин. Є маленькі заводи, є навіть завод з виробництва телевізорів. Ми можемо забезпечити себе товарами першої необхідності.
— Західні інформаційні агентства повідомляють, що США підозрюють терористичні організації «Ансар аль-іслам» і «Комалі і-іслам», членами яких, як передають, переважно є курди, у зв’язках з «Аль-Каїдою» і роботою над створенням хімічної зброї. За повідомленнями курдської преси, угруповання «Ансар аль-іслам» нещодавно вбило депутата парламенту Іракського Курдистану. Що вам відомо про ці організації?
— Є такі, їх підтримує Іран, — говорить Мухаммед Рамазан.
— Ми взагалі проти цих організацій, — приєднується Авін Хусейн. — А щодо виготовлення хімічної зброї, то я не вірю, що у них є такі можливості.
— Ви вірите в те, що курдам вдасться брати участь у розробці нафтових родовищ на півночі Іраку в районі Киркука після зміни режиму в країні?
— Взагалі нас не цікавить нафта в Киркуці. Головне — територія Курдистану, наша земля, байдуже, є там нафта чи немає.
— Багато пишуть про те, що в північному Іраку розвинена торгівля наркотиками і зброєю…
— У нас такого немає. Мені тридцять років, і я не знаю, як наркотики виглядають. Наркотиками торгують насамперед турки.
— Чи є у вас зв’язок з Іракським Курдистаном?
— Є телефонний мобільний зв’язок — через одну британську компанію. А ось листа надіслати не можна — пошта туди не ходить.
— Чи не хочуть ваші родичі, земляки приїхати до України через війну в Іраку?
— До України ніхто не приїде, — хитає головою Авін. — Нам тут відмовляють у наданні офіційного статусу, ми не отримуємо нiякої допомоги. «У питанні надання курдам статусу біженців багато нюансів, — зазначає Тимур Мамоян. — Наприклад, якщо людина потрапила до України через третю країну, це ускладнює ситуацію. Крім того, підлягає з’ясуванню, чи загрожувала її життю небезпека на батьківщині, чи переслідувала її влада. Ми особливо обурені поведінкою представництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Його співробітники до курдів ставляться дуже негативно, чи це вихідці з якої-небудь частини Курдистану, чи це курди, які після розвалу СРСР були вимушені переїхати до України з іншої колишньої союзної республіки». (Помічник із питань громадської інформації представництва УВКБ ООН в Україні Наталія Прокопчук на прохання «Дня» прокоментувала слова наших співрозмовників. «Усі програми, які здійснюють безпосередньо УВКБ ООН чи партнерські організації, мають на меті надання юридичної допомоги і сприяння місцевій інтеграції біженців. Критерії для отримання допомоги є однаковими для всіх біженців і шукачів притулку, незалежно від їхньої етнічної належності чи національності, — сказала вона. — У 2002 році організація Курдська Діаспора отримала від УВКБ ООН оргтехніку й офісні меблі. У 2003 році Асоціація планування сім’ї, яка є партнером-реалізатором програм УВКБ ООН, надала допомогу курдській діаспорі з нагоди святкування релігійного свята Навруз. Найближчим часом плануємо проведення робочих зустрічей із представниками різних громад біженців, зокрема й курдських. Раніше УВКБ ООН не отримувало жодних скарг від курдських біженців, тому будемо вдячні, якщо вони повідомлять нас про свої проблеми, а також про конкретні приклади і факти упередженого ставлення до них з боку УВКБ ООН».)
«Курдська діаспора є і в Західній Європі. Але, на мою думку, після війни курди поїдуть назад, до нашої країни», — сказав на прощання Авін.