Дорогі Друзі!
Питання приязні між польським та українським народами є надзвичайно нелегким, як нелегкою є дружба між народами польським і німецьким. Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців. Загалом ми нічого не відаємо про німецький внесок у нашу культуру, але пам’ятаємо про те, що вони позбавили нас самостійности, поневолили, германізували й окупували; ми пам’ятаємо боротьбу польського селянина за землю, якої його позбавляли німецькі колоністи. Німці, пам’ятаючи про перше, дуже часто не знають про друге. До кінця Другої світової війни, а також деякий час після неї польських партизанів з Руху опору німці вважали бандитами. Аналогічно творилися антиукраїнські стереотипи у свідомости неабиякої частини поляків, як і стереотипи щодо поляків серед багатьох українців. Це був образ ворога.
Пишу про все це тому, що приязнь між нашими народами протягом найближчих місяців буде піддана важкому випробуванню. У Польщі вже почали готуватися до відзначення влітку 60-ї річниці події, яка у польській історичній пам’яті має назву «волинської різанини». Факти відомі: у липні 1943 року бандерівське крило Організації українських націоналістів та пов’язані з ним відділи Української Повстанської армії почали етнічну чистку на Волині, себто убивали польське цивільне населення під гаслом «Ляхи — за Сян!». Польська Армія Крайова виступила з контракціями, проте число загиблих, зокрема жінок і дітей, на польському боці в декілька разів перевищувало число жертв з українського боку.
На такі роковини я дивлюся зі змішаними почуттями. Загиблим ми повинні віддати честь; ми мусимо про них пам’ятати. Однак, якщо це робити у ритмі річниць, то ми вихоплюємо кожну подію з її історичного контексту і таким шляхом даємо сфальшовану картину польсько- українських взаємин.
Нащадки волинських поляків мають право віддавати шану своїм близьким і просто співвітчизникам, убитим у певному місці та певного часу українцями. Таке саме право мають нащадки мешканців, наприклад, Павлокоми та Завадки Морохівської, де вбивцями у певний час були поляки. Ми можемо увесь рік заповнити річницями — польської пацифікації 1930 року, знищення православних церков наприкінці 30-х років тощо. Близьке сусідство Західної України та південно-східної Польщі триває вже 1000 років. У цій історії є прекрасні сторінки, але над ними тяжіють кривди та помста обох сторін. Земля не увібрала в себе всю кров; вона, кров, родить месників, і ніхто сьогодні не зуміє сказати, хто й коли почав усе це. Однак майже шістсот років саме ми — поляки — були сильнішою, домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. У ХIХ і першій половині ХХ століття, коли у Польщі і в Україні майже аналогічно формувалася масова національна свідомість, щонайменше двічі ми унеможливили Україні здобуття самостійності; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчинили.
Незважаючи на все це, Ми, як і Ви, сповідуємо Євангеліє, в якому Ісус звертається — вірю в це! — до кожного з нас із закликом не шукати скалку в оці ближнього свого, а шукати колоду в оці своїм (Мт 7, 3). Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія. Саме з цих причин я звертаюся до Вас — впевнений, що не лише від свого імені — і кажу: простіть нам. На жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку.
ДОВІДКА «Дня»
Яцек КУРОНЬ. Народився 1934 р. у Львові. Жив там до 10-річного віку. Дисидент за часів панування комуністичного режиму в Польщі. Один із чільних представників профспілки «Солідарність». Я. Куронь — постійний дописувач до впливової в Польщі «Газети Виборчої». З 1989 р. — депутат Сейму Республіки Польща; 1989—1993 — міністр праці та соціальної політики. Я. Куронь чи не перший з польської сторони поставився з розумінням до української позиції щодо конфлікту навколо «Цвинтаря Орлят» у Львові (див. «Я розумію українців», «День» № 92 від 25.05.2002 р.).
