Вимогу не показувати кадри з полоненими або убитими в Іраку американськими військовослужбовцями направили провідним західним телекомпаніям Пентагон і Центральне командування США в Катарі, передає ІТАР-ТАРС. З такою ж вимогою, як повідомляють японські ЗМІ, до них звернулося і британське командування. Про те, що показ американських полонених по телебаченню є порушенням Женевської конвенції, заявив у неділю міністр оборони США Дональд Рамсфельд. Вона забороняє фотографувати, принижувати й ображати військовополонених. Однак, на думку експертів, головна причина висуненої вимоги — побоювання, що показ полонених і убитих в Іраку американців та англійців підірве бойовий дух солдатів антиіракської коаліції і посилить хвилю антивоєнних виступів у світі, повідомляє www.ntv.ru. Інформаційна війна навколо Іраку і в Іраку — наявна. Причому всі сторони конфлікту користуються її прийомами. Тому для журналістів і читачів (глядачів) цілком актуальне запитання:
Якими повиннi бути рамки цензури у воєнний час? Чи виправдана вона?
Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційно-аналітичної служби ICTV:
— Цензура під час війни виправдана. Але інша річ, які її параметри. А показувати полонених чи ні — це питання більш приватне. Це не питання про цензуру взагалі, в юриспруденції це називається окремий випадок, його треба розглядати самостійно. Спочатку — про аргументи американців, про Женевську конвенцію. Женевська конвенція — це окремий випадок міжнародного права. Американці знехтували міжнародним правом, вийшли за його межі, розпочавши війну. І тепер, коли вони посилаються на право, то це подвійні стандарти, і ці посилання непереконливі принаймні з боку американців. Американці вирішили зламати міжнародне право, значить, вони пропонують війну без правил — тоді ніхто по відношенню до них жодних правил не порушує. Що стосується того, показувати американських військових полонених чи ні — тут можуть бути різні аргументи. З погляду американців, які хочуть війни, показувати полонених не треба, тому що вони вирішили не зважати на жертви і піднестися над людським життям як цінністю — а ці кадри просто дратують. А з погляду американців, які не хочуть війни і які залишаються у рамках сучасних уявлень про добро і зло, напевно, треба показувати, тому що це сприятиме усвідомленню того, що відбувається, що гинуть не тільки іракці, що ця війна становить загрозу і для американців. Отже, та мета, яку проголосив Джордж Буш — забезпечити безпеку Америки — не дуже реалізується, тому що американці потрапляють, м’яко кажучи, в небезпечні ситуації. Більше того, у небезпечну ситуацію потрапляють не тільки окремо взяті американці, але й уся Америка. Тому що якщо після 11 вересня весь світ співчував Америці, то треба було володіти особливим умінням політика (я маю на увазі Джорджа Буша), щоб зробити так, щоб увесь світ став Америку ненавидіти. І він не може забезпечити безпеку Америці в атмосфері загальної світової ненависті. Це нонсенс. Виходить, що Буш робить дії, які прямо протилежні оголошеним політичним цілям. Десь у цьому полі треба обговорювати, варто показувати полонених американців чи ні. А не з погляду цензури у воєнний час.
Артем ПЕТРЕНКО, директор об’єднання «Новини» Національної телекомпанії України:
— Цензура і в воєнний, і в мирний час, з мого погляду, не виправдана. Але є певні ситуації, коли у воєнний час вона необхідна. Межа, яку вона проводить, визначає, що є загрозою для життя солдатiв, а що є загрозою для демократичних цінностей і прав населення знати інформацію про ситуацію на війні і про дії адміністрації щодо своїх солдатiв і своїх громадян. Ця межа є складною і завжди її переступають в той чи інший бік. Проте завжди під час війни інформація є спотвореною, бо одним iз прийомів ведення війни є інформаційна війна. З розвитком технологій ця складова стає все більш дієвою, тому і зараз, і у майбутньому ніколи не будуть якісь принципи превалювати в інформаційних кампаніях — тим більше у воєнних кампаніях. На жаль, це так.
Олександр ЧЕКМИШЕВ, заступник директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка:
— З об’єктивного погляду, будь-які держави під час воєнних дій висувають певні обмеження на дії журналістів в окремих регіонах тощо. При цьому одна справа, коли йдеться про військові секрети. Зрозуміло, у мирний час цих військових секретів менше, а у воєнний час їх більше. Однак це не є виправданням запровадження якихось цензурних засобів. Як правило, воєннi конфлікти чи збройні сутички за участю американців американські ЗМІ висвітлюють за такою схемою. Чим далі від Штатів відбуваються ці події, тим більше трупів, але при цьому є ще одна закономірність: свої трупи вони намагаються показувати мінімально, а чужих, ворогів, — більше.
У той час, за комплексом етичних кодексів, які діють у багатьох країнах Європи, розроблені стандарти і принципи, як слід висвітлювати сутички, бойові дії, стихійні лиха. Одним із загальних правил є не показувати обличчя, якомога менше показувати людські каліцтва, тобто ті кадри, які можуть шокувати телеглядачів. Традиційно вважається, що коли мають місце убиті, поранені, доцільнішим є зйомка віддаленим планом. І окрім того, військові жорстко ставляться до дій папараці, які працюють не скільки на висвітлення власне інформації, скільки на демонстрацію каліцтв, жахів. Треба чітко розмежовувати об’єктивну збалансовану інформацію про те, що відбувається під час збройного конфлікту, під час якогось заворушення (незалежно від того, чи це війна, чи це район стихійного лиха), і, з другого боку, смакування кривавих сцен.
Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, генеральний директор компанії «Медіа-дім»:
— Мені здається, що так, тому що ЗМІ, безумовно, впливають і на читачів, і на глядачів, і на моральний дух населення, армії. Держави, які беруть участь у воєнних діях, можуть обмежувати свободу слова, оскільки це може завдати поразку тій чи іншій державі. Тому виходячи з законів воєнного життя, це — виправдана ситуація. З погляду журналіста, цензура не виправдана ніколи, тому що інформація — це його робота. З позиції державного діяча, який хоче, щоб його країна виграла у війнi, безумовно, це виправдано. Це є природній конфлікт, який завжди існує між свободою і обмеженням, де журналістика мала б керуватися принципом свободи, тоді як держава — принципом обмеження.
