21 лютого «День» опублікував цікаве, оригінальне дослідження Костянтина Рильова «Шлюб із розрахунку не відбувся» про історичну пару двійників минулого століття — Сталіна і Гітлера. Здається, спроба психологічного аналізу певною мірою авторові вдалася.
Насамперед хочу сказати, що двійники мали цікаву спільність у корінні: походили не з тих країн, якими правили. Підданому Австрії Адольфу Шикльгруберу не давали німецького громадянства, поки не почалася перша світова бійня. Тоді він вступив добровольцем до німецького війська, був поранений на французькому напрямку, лікувався, знову пішов на фронт, потрапив під газову атаку, мало не осліп, але вилікувався. У сміливості йому відмовити не можна. Загарбуючи Польщу, він у відкритому авто їхав попереду солдатів. Через кілька днів після падіння Мінська прилетів туди. У тому ж 41-му на трасі недалеко від Умані разом з Муссоліні приймав парад італійських вояків. У 1943 р. — в штабі командуючого групою армій Манштейна у Запоріжжі (є їхнє фото над картою в «Истории Отечественной войны...»). Він не був боягузом.
Маніакальним кредо Гітлера було: дати німцям щасливе життя за рахунок «забезпечення життєвого простору», знищення та обернення на німецьких рабів інших народів.
Сталін, всупереч версії К. Рильова, був боягузом. Але, я б сказав, генієм у брехні і хитрощах, що й допомагало творити легенди, подібні до «експропріації грошей на користь революції». «Численних втеч» із заслань не було — лише одна. У громадянську він боявся навіть заглянути у броньовику в наш волелюбний край, який суцільними обстрілами зустрів броньований потяг Троцького. Генерал Волкогонов, начальник колишнього Головного політуправління Радянської Армії, пишучи про Сталіна, висловився, що залишається дослідити, чому Сталін утримався, коли в 1917-му більшовики голосували за збройний переворот. А тут і досліджувати нічого: геніальний хитрун, він чекав, де буде більше «за». Провівши шалену колективізацію, він потім звинуватив інших у «головокружении от успехов». Він навіть був украй малослівним, спілкуючись російською мовою, через острах вжити не те слово, а тому, очевидно, і не навчився говорити вільно мовою великого народу за час тривалого правління ним.
Жахлива тиранія, страшні репресії, розстріли під виглядом «без права листування 10 років», мають, окрім усього, також своє коріння в психіці Сталіна як боягуза (боягузтво підсилювалось у ньому упродовж життя після стресу в дитинстві, коли на нього налетіла з гори не керована кіньми підвода). Ставши на чолі гігантської, майже повністю слов’янської держави, він усе життя боявся, що його, інородця, можуть позбавити того чола. А тому краще позбутися кожного підозрілого, спираючись на довіру і віру ленінців у те, що Сталін є захисником ідей Леніна. Хіба убивство Кірова не було виявом боягузтва з його — замовника — боку? Але — «кінці у воду»! І частина людей зі специфічною «сірою рідиною» в голові досі вважає, що то зробили «вороги народу» і початий тоді масовий терор був виправданий. Убивство Кірова Сталін перетворив на всенародну жалобу. (Його урок добре засвоїв Гітлер, знищивши підозрюваного у змові фельдмаршала Роммеля і оголосивши плач по всій Німеччині).
І ось як Сталін у 1945-му, на прийомі на честь Перемоги, викрив себе, страх (що переслідував його впродовж усього життя) за свій, неросіянина, трон. Він сказав (це є в брошурах, газетах, статтях), що хоче «...проголосити тост за великий російський народ, що у нашого уряду (а «уряд» — це був власне сам Сталін. — І.В. ) було чимало помилок, інший народ сказав би, що не треба нам такого уряду. Російський народ повірив своєму уряду. Спасибі йому за це. За великий російський народ». Народ справді великий і довірливий.
А дванадцятиденне монашеське усамітнення «великого керманича» з 22 червня по 3 липня 1941 року? Хіба то не вияв стану його боягузливої душі? Народ, «гвинтики» здійснювали відчайдушний опір чужинцям і героїчно гинули. А він, перетремтівши 12 діб, тільки тоді виступив із своїм зверненням. (У котрому, до речі, є така нісенітниця, як заклик «сжигать леса». А де ж тоді партизанити?)
За недовіру до повідомлень про те, що Гітлер готує напад, ми розплатилися смертями мільйонів наших братів і сестер. І тут погоджуюся з К. Рильовим, що Сталін вірив у підписаний з фашистами договір. Я б запропонував таке пояснення: Сталін, глибоко засвоївши у духовному училищі та семінарії церковні догми, хоч і вважав себе діалектиком і написав спеціальний розділ до «Краткого курса истории ВКП(б)», все життя був одним із найбільших догматиків.
У 1924 році у вересневому випуску журналу «Пролетарская революция» Сталін публікує статтю «О международном положении», у якій, запрограмований первинною інформацією окремих німецьких комуністів, заявляє: «Немецкие социал-демократы никакие не борцы с фашистами, а ихние близнецы-братья». І вимагає від Тельмана та Комінтерну рішучої боротьби з есдеками. Цю догму він не змінює ні на йоту, і на виборах у кінці 1932-го — результат: компартія Німеччини — 6 млн. голосів, соціал-демократи — 7 млн., націонал-соціалістична німецька робітнича партія Гітлера — 12 млн. голосів. 31 січня 1933 р. старий президент Гінденбург вручає Адольфу жезл канцлера. А якби комуністи в союзі з есдеками — було б 13 млн. І міг би бути коаліційний уряд, і жахливої всесвітньої бійні могло не бути.
І ще одне, що стосується психіки двійників-тиранів: вони не були й дня робітниками, а партії, якими маніпулювали, називались «робітничими» (РСДРП і НСНРП).
І після цього дехто носить портрети убивці власних громадян та ще й подекуди, наприклад у Севастополі, хочуть відкрити йому пам’ятник. Є над чим подумати, коли є чим думати.
