Але покликання театрознавців ще й у тому, аби, пропустивши крізь решето власної душі руду прем’єр, звернути увагу глядача на крихти золота, дрібки срібла чи грудки порожньої породи, тим самим полегшуючи йому вибір театральних вражень.
«КОЛЕСО» ДОКОТИЛОСЯ ДО МОЛЬ’ЄРА
«Котилася торба з високого горба», а «Колесо» з Андріївського узвозу. І докотилося до Мольєра. Що цілком природно. Бо комедії в цьому міні-театрі ставити люблять і вміють, а з французькою драматургією успішно вправляються. Сміються з себе, зі своїх мініатюрних «просторів», зі свого минулого («Шантрапа», «Пристрасті дому пана Г.-П.») і з вічних проблем («Дама-примара», «Генерали в спідницях»). А тепер у них на сцені і Жан-Батист Поклен, відомий світові під псевдонімом Мольєр. «Мнимый больной», «La Malade Imaginaire», «Уявно хворий» — все це і є остання п’єса багатостраждального генія комедії, який, мабуть, сміявся тут iз самого себе, смертельно хворого, зі своїх безпорадних лікарів (на що вони дуже образились, залишившим вмираючого без допомоги), підбадьорював себе думкою, що всі хвороби — мана, фантом, уявність. То ж саме в ролі уявного хворого Аргана просто на сцені і піймав актора-драматурга смертельний напад, що фатально скінчився за кілька днів…
Може, саме через це на виставі Театру «Колесо» лежить серпанок легкого суму. Смішно «хворіє» С. Колокольников у ролі Аргна, повсякчас бігаючи до клозету. Надзвичайно кумедно округлює свої гарні оченята М. Груничева (Анжелік, його дочка), на лезі бритви гарцює інтриганка Белін, його друга жінка (В.Сова). Та поблажливо, наче з вищих сфер, гляне на артистів і глядачів меланхолійний С.Ладєсов (Мольєр, постать що введена у виставу режисером Іриною Кліщевською), зазвучить лірична, прозора, легка, як спомин, музика М.Чембержі, застигнуть в позі напівжесту виконавці… І посмішка злетить iз ваших уст, незручно якось стане за готовність сміятись, коли тут до смерті автора чотири кроки. Ідеш у театр до Мольєра за сміхом і радістю, аж раптом і невесело якось стає.
Артист В.Шестаков у резонерській ролі Беральда, брата нашого героя, несе глядачу глибокий серйоз і загадкову похмурість, вправно розчленовуючи прекрасну велику ляльку — чи не саму мадам Комедію?
Не налаштований на драму глядач губиться і ніяковіє, бо не тримав у голові (а чи мав там?) спомин про трагічний фінал Мольєра. Очікувався допінг простої життєрадісності, веселого жарту і дотепного розиграшу, тобто високої комедії, а отримано щось складне і загадкове. Контраст могутньо життєлюбного тексту Мольєра, який творив, писав, жив «всім смертям назло», і меланхолійного контрапункту вистави певною мірою дезорієнтує і акторів, і глядачів. Можливо, це протиріччя криється у різновекторності сценічної дії та музичної основи вистави. Позбавлені пружних ритмів музичної підтримки, на що провокує сильна енергетика мольєрівських перипетій і характерів, артисти часто «збиваються з тону», розриваються між простим, фарсовим, «тональним» гумором Мольєра і вишуканою, філософськи насиченою, «обертонною» музикою Чембержі.
Все ж виставу «Колеса» варто дивитися — вона прозора, ясна, світла і приваблива.
ЧОТИРИ ПОМИЛКИ МОЛОДОГО
Молодий театр на Прорізнiй вулиці наважився розкрити глядачам усі свої таємниці, зіграв «Виставу про театр» і… помилився. Перша помилка полягала у самому виборі п’єси. Жан Марсан, драматург, що був колись актором провідних театрів Франції, а отже добре знав залаштунковий світ, написав такий собі дружній шарж на театральний побут. Джерелом сміху в п’єсі є пізнаваність прототипів її героїв — у французького глядача виникають чіткі асоціації з його улюбленими артистами. Це все одно, якби ми впізнавали пародію на Ступку, Роговцеву, Бенюка, Назарову, Хостікоєва. Але українському пересічному глядачу, м’яко кажучи, мало відомі імена Саша Гітрі, Луї Барро, Марії Казарес та навіть Ларошфуко. Отже, великий пласт сміху просто не виникає в київському залі.
Друга помилка — ілюзія, буцімто українські актори побутово-мелодраматичного гатунку, призвичаєні до комікування типу Стецька, Проні та Голохвостого, здатні передати легкі мережива французького кришталевого гумору. Так і грають — «Зайців» (навіть афішу вивісили), «Пошились у дурні» і т.п.
Помилка третя — поверхове тлумачення образів дійових осіб та їхнiх стосунків. Актори грають текст, а не суть характеру, яку виголошені персонажем слова найчастіше приховують. Ще француз Вольтер сказав, що слова нам дані саме для того, щоб приховувати наші думки. На тому і тримається вже кілька століть стиль французького гумору. Та режисер Є.Курман розробкою справжньої суті вчинків і реплік діючих осiб не обтяжується, а проблему стилю взагалі не бере в голову.
От і грають ( добре грають!) актори, покинуті режисером напризволяще, хто що сам відчуває, хоче і може. О.Швець — Ірину з «Трьох сестер» А.Чехова, С.Бочарова — гібрид артисток Кручиніної та Корінкіної з «Без вини винних» О.Островського, І.Щербак — Труфальдіно із Бергамо, ексцентричну комедію-буфф, М.Кондратюк — Стьопочку з «Житейського моря» І.Карпенка-Карого, В.Гурська — попсове аматорство. Шкода артистів — вони, здається, здатні на більше.
Між тим навіть псевдоніми персонажів іронічно-значущі. Директор театру — Гіз (відомий герцог-протестант), драматург — Монтень (славетний філософ), прима-актриса — Трістан (герой епосу), гарненька дебютантка — Ватто (художник епохи рококо), дружина драматурга, що самовiддано страджає, — Жизель (легенда балету). Та режисер і артисти глухі до цих підказок автора.
Помилка головна — Ж.Марсан, за твердженням програмки, «з великою ніжністю ставиться до своїх героїв, тому що вони трепетно і безкорисливо люблять Театр». Можливо, драматург і справді ніжний до своїх героїв, сяє до них лукавою, доброю, розуміючою посмішкою. Молодий же театр не посміхається — регоче ( при тому натужно), не іронізує — глузує, не прощає — викриває. А нам, глядачам, що накажете? Любити цих божевільних, самим Богом звільнених для творчості і нашої втіхи, чи радіти самокритичному підтвердженню театром класичної плітки про те, що за лаштунками суцільний бардак, інтриги та розпуста? Та це «Публіці дивитись заборонено» (друга назва п’єси Ж.Марсана). І не треба.
НА ПОДОЛІ ОСЕЛИВСЯ «ДЯДЯ ВАНЯ»
Ще минулого травня вистава за славнозвісною п’єсою А. Чехова у постановці В. Малахова мала вийти до ювілеїв геніального київського сценографа Данила Лідера та артиста Володимира Кузнєцова. Свого часу Лідер створив дивний за силою філософської образності та виразної простоти сценографічний світ «Дяді Вані» у Театрі ім. І. Франка. Вистава була знаменита, її довго грали, потім списали… і одного разу В. Малахов надибав на задвірках театру ці геніальні декорації, що були викинуті через непотрібність. Вони усе ще жили своїм життям, ці пусті вікна-стіни, це темне старе дерево, оброблене самим художником. Тоді й народився задум нової вистави. Лідер був захоплений думкою перенести ці декорації на маленьку сцену Театру у Гостиному дворі. Але вистава з різних причин не відбулася. Минулого грудня пішов iз життя Данило Данилович. І ось тепер художник Антон Лобанов, учень Майстра, здійснив чудовий задум.
Сцена Театру на Подолі вздовж і впоперек перегороджена вікнами-стінами старого поміщицького будинку. «Старіння» дереву додали руки самого Дана-Дана, вони й зараз випромінюють м’яке живе тепло. Недарма до них так часто припадають артисти, погладжуючи їх, спираючись на кути й підвіконня. Герої вистави розчиняють вікна, як свою душу, і закривають, відгороджуючись від світу. Астров (С. Бойко) та Олена Андріївна (А. Сергійко) в єдиному прощальному пориві кидаються одне до одного з двох сторін закритого вікна і б’ються об нього, як метелики об скло.
Дещо задимлений простір залу, пронизаний променями світла (або надії, або сяйвом особистостей?) створює серпанок спогадів, туман минулого, задушливу безвихідь і — як усі декорації Лідера (та його учнів), диктує акторам особливий спосіб існування на сцені в образі, особливий стиль гри.
Про нього і йдеться. Деякі сучасні режисери в гонитві за часом дедалі швидше ганяють артистів по сцені, припускаючи, очевидно, що таким чином відповідають шаленим темпоритмам сучасності. Так, один радянський поет готовий був сам і нас кликав «задрав штаны бежать за комсомолом». Але інший рекомендував «остановиться, оглянуться». На практиці метод «догонялок» призводить до поверховості, приблизності, «вообщизму». А загнаних коней пристрілюють, як пам’ятаєте. Другий шлях веде до людини, до розглядання її та розуміння, до глибин її душі, до подробиць характерів і взаємовідносин, тобто до життя.
Лідер якраз сповідав філософію великого в малому. Глечик молока Тев’є-молочника зливався у нього з Молочним шляхом космосу. Цим же шляхом малих подробиць iдуть і актори Театру на Подолі, яких ведуть режисер Віталій Малахов та порухи власної душі, досягаючи великого — трагедії даремно прожитих життів, особистостей, що не відбуваються, незатребуваності таланту, безперспективності доль, непотрібності ретельної роботи у світі, де домінують дуті авторитети та під натиском неуцтва, користі й убогості гине природа, сама людина та її світ. Чи не про нас iз вами все це?
Найбільш вражає у виставі — її неспішність. Найцікавіше — ті внутрішні процеси, які відбуваються в персонажах і які актори безперервно проживають на наших очах, доносячи їхнє приховане значення. Особливо це вдається центральному тріо — Аллі Сергійко (Олена Андріївна), Володимиру Кузнєцову (дядя Ваня) та Сергію Бойку (Астров). Автентичність їхнього сценічного життя вражає. Це саме те «життя людського духу», та правда проживання й переживання, чим так відомі наші актори у світі. Це і є основна цінність нашої театральної культури, яку ми катастрофічно втрачаємо у гонитві за сучасною модою, в пошуках «нових форм». У цих пошуках добре б не забувати про власну природу. Захоплюючись абстракціонізмом і супрематизмом не забувати про малюнок. На Подолі пам’ятають.
І нехай ще у виставі «Дядя Ваня» дуже голосно (звичка до великої сцени) звучить няня Марина (С. Письман), ще не вистачає молодій актрисі О. Свирській (Соня) акторської техніки, вміння тримати наскрізну дію ролі, ще дуже електричні «гасові» лампи, виказує себе пластмаса келихів і дещо нарочито виконано образно вирішений фінал iз рампою виставлених на підвіконня ламп — усе це огріхи, які «допрацюються», обживуться з часом. Алмаз вистави відшліфується і стане діамантом театрального року, принциповою перемогою вітчизняного мистецтва.
P.S. На що ще варто звернути увагу? До репетицій «Дяді Вані» приступив Молодий театр (режисер С. Мойсеєв). На малій сцені Театру юного глядача на Липках іде блискуча вистава «Вовки та…» за О.Островським і вийшла дипломна вистава випускного курсу майстерні професора М. Рушковського «На дні» М.Горького, де студенти Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого грають iз професійними акторами, вихованцями Метра, що дає цікавий ефект. Ще… наразі слідкуйте за афішами, зустрінемось на виставах!
