«Під знаком голуба. Неювілейна історія» для Любові Хазан, парламентського кореспондента СТБ, — не перша спроба в авторському ТБ. Її власний досвід роботи на ТБ та відчуття матеріалу визначили особистий почерк — ємкий, динамічний, замішаний на яскравих деталях. Проте телебачення — колективна праця. Екранний варіант епохи Щербицького Л. Хазан допомагали створювати режисер Олег Карнасюк, оператори Віктор Левчук, Юрій Сметанін, журналісти Юлія Дячук та Наталя Чангулі. Про мотиви звернення до історичного матеріалу — в інтерв’ю «Дню» Любові ХАЗАН.
— Чому ви взялися за цю тему?
— Є теми, які самі знаходять авторів. З темою епохи Щербицького я не могла розминутися. Вона дорога мені як пам’ять. Відразу після оприлюднення рішення святкувати його 85-річчя «на державному рівні» стало ясно: це стане знаковою подією, можливо, навіть сигналом до повернення в систему тодішніх координат. Нехай не тотально, а вибірково — все одне є над чим замислитись.
Спробуйте уявити, що в Росії на державному рівні вирішили святкувати день народження Брежнєва. Попри те, що й там з приходом Путіна дихати стало не легше, а важче, однак нікому, навіть йому, не спадає на думку вдатися до «столоверчення» й викликати «тіні забутих предків». У Росії, до речі, могли б піти далі й відзначати дні народження Сталіна. Він принаймні є праотцем «культу особистості», а Брежнєв — усього-навсього батьком «культу без особистості». Щербицький ще менше демонстрував свою особистість (навіть якщо у його оточенні помічали її ознаки). Саме неповага до особистості, людської гідності живила запеклу боротьбу влади з інакодумцями, дисидентами. Такою була сталінська спадщина. Потім — брежнєвська. Таким і по сьогодні є головний конфлікт суспільства та влади.
Якби ж усе-таки в Росії й надумали відзначати річницю Брежнєва, можна уявити, якої сили удару завдала б російська преса іміджу тих «розумників». Натомість у нас заздалегідь можна було передбачити, скільки єлею проллється на газетні сторінки й особливо — на телеекрани. Мені було б соромно промовчати.
— Чи змінилося ваше уявлення про Щербицького під час роботи над фільмом?
— Ні, не змінилося. Що могли змінити якісь подробиці, якщо не секретом буле головне: кар’єра тих керівників коштувала багатьом людям життя. Це — неспівставні величини. А скільки зламаних доль — у таборах, вигнанні або просто — нереалізованих талантів, здібностей.
Водорозділ проходить між тими, хто готовий «списати» будь-які жертви заради якихось цілей (якщо не йдеться про довершених циніків), і тими, хто переконаний: реалізація будь- якої, навіть найсвітлішої мети стає злочинною, якщо за неї заплачено людським життям. Хоч як це дивно, радянський, наскрізь міфологічний менталітет дозволяє шанувати катів замість жертв. Ходять же деякі на демонстрації під портретами Сталіна, хоча про його людожерство написано томи викривальних матеріалів.
— Ви навмисно уникнули ноти ностальгії? Що для вас важливо у розповіді про історичну особу?
— Ностальгії навмисно не уникала. Мені здається, що у фільмі вона доволі відчутна. Тільки ностальгую не за ковбасою по 2.20, а за «Самвидавом», «Хроникой текущих событий» тощо. За тими вечірніми «розмовами на кухні», які ставали справжнім життям, паралельним офіційному денному. Цікаво, однак, що традиційна ностальгія ветеранів-комуністів почала збігатися з ностальгією «нових українців», насправді тих самих «давніх», тільки успішніших. І ті й інші ведуть свій родовід від Щербицького, другі ж перестають цього соромитися.
У розповіді про історичну особу (те саме — й стовно чинних політиків) передусім важливо, як на мене, визначити «моральну складову» її діяльності. Решта — потім, у другу чергу. Ще важливо не піддаватися на зовнішню привабливість історичної особи. Можна почути, наприклад, про імпозантну зовнішність В.В., звідси виводять визначення його «харизматичності». Хоча ясно, що друге зовсім не випливає з першого, й уже хто-хто, а Щербицький не був харизматичною особистістю. Натомість в історії (і не дуже давній) можна знайти чимало справді харизматичних лідерів і маленького зросту, і паралізованих, і з «бульдожими» обличчями. Всі вони володіли іншими властивостями — розумінням потреб власного народу і витонченою інтуїцією, яка допомагала їм «посилати імпульси» зворотні, зрозумілі людям. Коли ж Щербицького починають називати «велетнем», то це означає лише одне: беззастережну спробу міфологізувати зовсім невідповідний образ. Думаю, це марна втрата часу.
— Яка зустріч під час роботи над фільмом вас здивувала?
— Здивувала відсутність зустрічі. Це було у Державному історичному музеї України. Там я не зустріла жодної згадки про Щербицького. Наче не було ні такої людини, ні її епохи в нашій історії. Може, не було й нас самих? Є зала, що містить документи про «визвольну боротьбу» за незалежність України. Однак чи була потреба у цій боротьбі, якщо не було тих, проти кого й чого було варто боротись? У цій «забудькуватості» — стільки до болю знайомого, того самого, радянського. Ми живемо серед тих самих людей і тих самих страхів, які були за епохи Щербицького. Змінилося дуже мало.
— Тоді — яка роль журналіста в історії?
— Не думаю, що скажу щось нове. На жаль, роль скромна. Але водночас і дуже важлива — це роль свідка. Беззастережного і об’єктивного.
