У приміщенні Національного музею історії України триває фотовиставка «Пекінська опера», організована за сприяння амбасади КНР в Україні та приурочена до свята Весни (Нового року за східним календарем). І треба зазначити, що своєму новорічному, а значить — святковому статусові, виставка повністю відповідає. Екстравагантні костюми акторів, феєричні та міфічні сюжети вистав переносять нас, нехай ненадовго, в справжню казку, де незважаючи на засилля негативних персонажів, згідно із законами жанру, перемагають і торжествують сили добра.
Пекінська опера вже давно стала візитівкою китайської культури в світі. Це унікальний синтетичний жанр національного та світового театрального мистецтва Піднебесної, що включає в себе музику, спів, речитатив, танець, а також елементи образотворчого, бойового та акробатичного мистецтва. Повсюдну популярність жанр отримав за назвою «Східна опера».
Знаменитий грим пекінської опери, що перетворює обличчя на маски, крім естетичного навантаження, символізує вік, стать і вдачу персонажа. А костюми, головні убори, прикраси, взуття характеризують внутрішній стан героя. Важливою складовою є й міміка. Існують навіть традиційні пози. Наприклад, «лянсан», коли актор завмирає на хвилинку. Цим він розкриває духовне обличчя свого персонажа.
Ми настільки асоціативно зорієнтовані при словах «китайська культура» побачити щось стародавнє, що часом навіть нові віяння китайців сприймаємо таким чином. Тим часом, пекінська опера є порівняно молодим жанром. Він зародився в 30-х роках XIX сторіччя. Можливо, відчуття того, що китайська опера була «майже завжди», виникає через автентичність репертуару. Переважна частина сюжетів базується на народних казках, міфах, легендах і класичних літературних творах. Актори не завжди грають людей. Одна з найулюбленіших та успішних вистав оповідає про пригоди короля мавп. Проте це одна з метафор, якими просто «нашпигована» китайська опера. Символізм тут є всюди. Червоний колір означає вірність і справедливість, чорний — стійкість і прямолінійність, жовтий — злість і мудрість. Так само і з аксесуарами. Батіг у руках актора — це кінь, знамено — віз. Але незважаючи на цілий клубок відомих лишень китайцям «підказок», їхні сюжети зрозумілі та прозорі для нас, як і повинно бути все геніальне.
Персонажі в пекінській опері поділяються за чотирма основними амплуа: «Шен» (чоловічі ролі), «Дан» (жіночі ролі), «Цзін» (сильні, грубі чи небезпечні персонажі) та «Чоу» (чоловіки-коміки). До речі, чоловіки часто-густо грають жіночі ролі, але це зовсім не відлуння сексуальної революції. Просто історично так склалося. Наприклад, відомий китайський актор Мей Ланфань усе життя був виконавцем жіночого амплуа, чим і завоював всенародну любов і визнання.
У китайському театрі існує понад 50 (!) позицій рук для позначення різних ситуацій і слів. За своїм смисловим навантаженням їх можна назвати, скоріше, «мовою жестів». Проте в пекінській опері добре співіснують відразу декілька самодостатніх «мов», які в жодному разі не витісняють одна одну. Вони органічно співіснують, і коли жести приходять на зміну пісні, а та в свою чергу — на зміну акробатичному танцеві, дійство сприймається так само легко й цілісно, неначе ви гортаєте сторінки захоплюючого роману. На виставці представлено понад 50 фоторобіт. На жаль, самі постановки переважній більшості українських глядачів наразі не доступні. Але є шанс, що ситуація зміниться. Минулого року в межах візиту до Китаю міністр культури України Юрій Богуцький уклав договір про культурну співпрацю між нашими країнами. Виставка стала однією з перших ластівок у цьому напрямку. Присутній на відкритті виставки письменник Іван Драч закликав: «Всі говорять про глобалізацію. Я прошу: глобалізуйте Китай! Зі всією його великою культурою й традиціями!» І, схоже, що Китай до цього готовий.
