Телевізійна програма із чотирьох фільмів «Мій Шевченко», або, як зазначено в титрах, спецпроект Юрія Макарова (виробництва ТРК «Студія 1+1», автори сценарію Юрій Макаров, Олександр Роднянський і Олена Чекан; оператор Віталій Філіппов), здається, і спробувала увійти в річище цих проблем, чи то пак питань. Котрі ще називають доленосними. Надто рідко замислюємося над тим, яким чином постало саме це явище, Тарас Шевченко — національний месія, пророк, автор українського Євангелія, усім відомого «Кобзаря». Відомого настільки, що уже й справді перестало бути предметом думання, рефлексії. Творчий колектив каналу «1+1», автори «Мого Шевченка» отак, майже по-дитячому, і запитує: як то стало можливим, як, власне, сталося?
Ну, справді. У хлопчика, народженого в селянській покріпаченій родині на початку ХIХ століття шансів зробитися кимось і чимось не було ніяких. Україну просто прикопали — її тоді ні видно, ні чути. У містах i зовсім не було нічого вкраїнського, а селян кинули в ярмо ще за цариці Катерини. Пригнітивши нормами, виконати які було над силу. І посеред цього от ся мала дитина. Та ще й сирота — помирає мати, а потім і батько. Макаров тихо, без притиску, розповідає випадок: пропали гроші, і мачуха звинуватила в тім Тараса. Опісля наруг він таки зізнався в содіяному — хоча й не ним. Шевченко пізніше свідчив: то була чи не найстрашніша подія у його житті.
Маленький і маловідомий факт. У його-то житті і щоби таке було найстрашнішим? От се й вражає. Був, сидів у ньому отой закон моральний, стрижень, на який і посаджено гідність — людську і, зрештою, національну. Слухайте, дивіться — сьогоднішні хохли, у котрих ні гідності, ні моралі, а відтак і віри в день завтрашній… І тут же несподіваний поворот: та ж ні, малий Тарас, траплялося, крав — якусь курку, якийсь харч. Бо ж сирота, бо голод. Було в його житті усяке. Не було тільки того, щоби зраджував себе, відступав од інтуїтивно вибудованої стратегії будівництва власного життя.
На деталях, поданих не педальовано, не спекулятивно, зрештою, і вибудовано кожен із чотирьох фільмів. Ніби ж традиційно — з автором у кадрі, котрий є провідником по усіх, без винятку, Шевченкових життєвих дорогах. Одначе ж ефект присутності — камера Віталія Філіпова примудряється фіксувати Поета в його буттєвих, надхронологічних параметрах. Колись Велімір Хлєбніков написав про це так: «О достоевскиймо бегущей тучи, О пушкиноты длящегося полдня…». Хто доторкався душею до житія поетів, хто прагнув крізь музейний хлад і пил розгледіти внутрішні порухи їхньої душі (ніколи не забудеться, скажімо, поїздка до Моринців і Кирилівки, чи то пак Шевченкового; а чи вгадувана ледь не в кожній пітерській підворітні присутність Достоєвського), той володіє даром проникати в глибини особистісного життя. Особистісного — на цьому, власне, і робиться наголос у «Моєму Шевченку».
Бо ж нам розповідають не про Генія й Месію. Ми стежимо за перебігом подій у житті людини хоча й обдарованої, одначе ж не такої, щоби їй усе із неба падало (а подібний дискурс в ходу: геній — це помазаник Божий; зітхнув, брижжі на лоба пустив — і потекли рядки, один другого видатніший). Та ж ні. Шевченко бував і гультіпакою, про це нам розказують без прикрас — а чи ж не козацького роду, та ще й жив у часи романтичного стилю: у творчості і поведінці. Але поруч — каторжна робота. Поруч — чітке програмування свого образу. Один із найвиразніших епізодів: нам показують перше видання «Кобзаря» і знаменитий офорт «Кобзар з поводирем» Василя Штернберга на фронтиспісі видання. Який за звичкою ми і сприймаємо як мало не Шевченків портрет. Але ж поету тільки двадцять шість і виглядав він зовсім інакше! Що ж то було? Макаров пропонує версію: а от з тієї історичної миті і починається авторське формування власного іміджу. Такий собі проект «Шевченко»…
Пізніше, уже в останній серії, нас ще повернуть до того іміджу. Пізній Шевченко. Знамениті фотографії, портрети й автопротрети. Кожух, смушева шапка, чоботи. Але ж погляньте — чоботи зовсім не простецькі, найвишуканіші. Ой, не був він дядьком, не був хлопаком. Інтелектуал, котрий по рисочках вимальовував своє зображення. А з ним — обличчя цілого народу. Автори раз по раз, спалахами, заглиблюють нас у творчу кухню виробництва образу. І те, що при цьому працював культурний та ідеологічний досвід цілої Європи. Один лише штрих: в тій крові, котра «сторіками» тече в море у знаменитому «Заповіті», зненацька одкривається прихована цитата із… французької «Марсельєзи». В живопису — Шевченко йшов від традиції бароко до того, що у двадцятому столітті дістало назву сюрреалізму. І ми про це не тільки чуємо, а й бачимо в кадрі. Хіба забудеш тепер вражаючу деталь з картини 1860 року — отой «бергманівський» годинник без стрілок?..
Старанно вив’язуються події, віднаходяться внутрішні рими. Ось відомий епізод одруження Шевченкового кумира, художника Карла Брюллова. Шлюб тривав з місяць. Судячи по деяких деталях, митцеві було підставлено жінку, що вже пройшла через постіль Миколи I. Художник був у трансі. І хто ж прийшов йому на допомогу, хто просто переселився до його оселі і кілька днів контролював його поведінку? Колишній раб Шевченко. Точніше сказати, людина, яка не могла забути рабських принижень. І цим автори і пояснюють отой жест співчуття і солідарності.
А до цього докладна розповідь про обставини Шевченкового визволення з кріпаччини. Чи ж ми, випускники українських шкіл, не знаємо про те, як внаслідок продажу портрета Василя Жуковського дістали гроші для виплати бажаної суми? Одначе ж деталі. Вся ота лотерея виглядала як гра у карти. А потім навчителеві царевих діток, шляхетному Жуковському, довелося випрошувати виграні дві з половиною тисяч рублів. Віддали тільки тисячу, решту, судячи по всьому, визволителі дістали з власних кишень. Честь їм і хвала, й подяка довічна. Але ж з боку царевої хвамилії — знущання й приниження. Можна це подарувати? І чи можна по тому говорити про Тарасову невдячність: мовляв, цар його визволив, а він ото шарахнув по ньому глумливими віршами.
Ні, взаправду здорово — стежити за тим, як біографія одкривається як цілісний текст. Котрий твориться самою людиною. Телепроект каналу «1+1» «Мій Шевченко», повторюю, оповідає доволі відомі речі, і практично щоразу одкриває їх по-новому. Те, що напевно ж відомо спеціалістам, але ж не нам, простим смертним. Ну, скажімо, як юний Тарас малював у Літньому саду, а мимо проходив художник Сошенко. Й узрів талант, і з тієї миті пішло-поїхало. Виявляється, такий випадок був, але не з Шевченком. Одначе він використав це в автобіографічній повісті «Художник» й відтоді ми повірили, що так воно й було. Власне, у ті часи це було звичним романтичним дискурсом: вибудовувати собі біографію, не чекаючи такої милості від інших. Тільки ж вимальовуючи себе у часі й просторі він викреслював профіль нації. Гнобленої, сирітської, приниженої й змученої. Ще надовго — бо ж хіба село 30-х років ХIХ століття буде чимось відрізнятися од 30-х наступного? А нічим. Та ж кріпаччина, те ж засилля панщини й дураччини. А все ж був, був Шевченко — як підпора. Як грунт. Як простір і час міфу, того осереддя національних мріянь, прожектів і проектів, в тому числі й особистісних: Франко, Леся, Стефаник…
У проекті самого Макарова, котрий є передусім продуктом публіцистичної стилістики, є речі фактично художні, кінематографічні. Ось він у квартирі Шевченка в Петербурзькій академії мистецтв. Стукає по дверях і зненацька просто називає прізвища людей, котрі приходили сюди і лишали свої повідомлення: крейдочкою. Такий собі автовідповідач дев’ятнадцятого століття. І раптом в мені вмикається внутрішнє мовлення. Тургенєв, Полонський, Щепкін… Білі, а колись темні, двері стають екраном — я ніби бачу і чую те, чого мені, власне, не показали. Хоча це значною мірою підготовлено режисером Павлом Овечкіним, з його улюбленим поліекраном. Давня кіноідея, коли полотно екрана оживає паралельними картинами, тут постає знову. Праворуч статика — малюнок, ескіз, фотографія, а ліворуч променить живе кінозображення. Нехай цитатне, з інших фільмів про Тараса, але живе. Бо оживлює, активізує нашу уяву. От і сей раз…
І — зненацька: «Багато людей не вважають Шевченка великим живописцем. Поки не подорослішають…». Зухвалість? А чом би й ні. Творча група «1+1» на чолі з генпродюсером Олександром Роднянським, люди, котрих нині цілком правомірно, на мій погляд, висунули на здобуття Шевченківської премії, ніби закликають нас подорослішати, підрости. Й зреалізувати свій власний проект. Тільки тут кожен мусить перти плуга. Свого, власного. Як Шевченко. Мій Шевченко. Наш. Виріс же, з нічого, з пітьми кріпаччини й сирітства — у щось грандіозне. Хоча останнє слівце не з лексикону телестрічки. Нас просто покликали віднайти у собі ресурси вибудувати програму виростання й будови.
…Тихий, неголосний проект. Напевно ж, не комерційний — на такому грошей не заробиш. Зате й просвіта, й інтелектуальний пошуковий режим, і наснага для ідеологічних мріянь. Посеред дебільних ігрових змагань щодо того, хто дурніший й порожніший. Посеред політиканства і кривлянь наших блазнів, кожний з яких щось там виграє личком і тілесами. Ні, є той, хто є. Він був і буде. Навчитися цьому неможливо. А все ж придивімося ще раз…
