Одна з улюблених поетичних і філософських метафор — порівняння життя з театром, а людей — із лицедіями, що постійно міняють маски та ролі. «Людське буття — драма», «Життя — це лялькова вистава», «Світ — театр, а люди в ньому — актори...». Якщо брати це до уваги, то психодраму можна назвати найбільш філософським методом психотерапії. У той же час, тренери та клієнти називають її найбільш живим методом, оскільки лише в цьому випадкові нудна процедура добору слів для опису своїх почуттів і психологічного стану замінюється його відтворенням за допомогою міміки, пластики та програвання діалогів.
Вважається, що навіть сама спроба опису, який відбувається під час групової психотерапії, вже межує з шаленством. Шаленством можна назвати й психодраматичну роботу, якщо не брати в ній безпосередньої участі, а просто перебувати в ролі споглядача й додатково «включити» оцінну думку. Уявіть собі, як люди від 20 до 55 років раптом починають асоціювати себе з берізками. Розгойдуватися від «вітру», шарудіти «листячком» і «гілочками». Або як вельмишановна пані, скажімо, директор великої фірми, починає стрибати й імітувати поділ пасочок у пісочнику. А за п’ять хвилин вона ж перетворюється на лютого вампіра. І все це лише розігрів. Безпосередньо психодрама починається після того, як за допомогою вправ один із учасників групи виявляє в собі сили вербалізувати проблему, яка його турбує. Наприклад, один із найпоширеніших сюжетів — взаємини з батьками. Протагоніст, тобто виконавець головної ролі й той, хто працюватиме над своєю проблемою, розповідає, що в нього періодично виникає неконтрольована агресія щодо матері. Відштовхуючись від сучасності, (це один із основних принципів психодрами) тренер-психодраматист (він же режисер) пропонує героєві пригадати, коли він відчував щось подібне востаннє. Що протагоніст і робить, а заодно, за допомогою підручних засобів моделює обстановку, в якій це відбувалося. Роль шафи може виконувати дитяча іграшка, а вікна — стілець. Батьків чи інших дійових осіб зображає один із учасників групи, якого вибирає сам протагоніст. І лише потім настає час гри. Головний герой починає розмовляти зі своєю «матір’ю». Але розмовляти по- особливому. Вимовивши що- небудь від свого імені, те ж саме за хвилину він чує від актора, але перебуваючи при цьому вже в ролі своєї матері. Іншими словами, і протагоніст, і його співрозмовник грає по дві ролі. Один раз головний герой чує себе зі сторони й намагається оцінити, як би відреагувала на його речення мама. А іншим разом він говорить матері те, що хотів би сказати сам. Отже, протагоніст, власне, розмовляє сам із собою, але, за допомогою інших учасників групи, він має можливість і себе почути збоку, і вникнути в психологію іншої людини.
Але однією сценою психодрама рідко закінчується. Як і в справжній театральній постановці, тут декілька актів. І коли клієнт і психодраматист розуміють, що сцена себе вичерпала, починається пошук нових декорацій і інтерпретації теми. Другий «акт» може бути яким завгодно — не виключено, наприклад, що це буде подібний діалог, проте з іншими персонажами чи в іншій обстановці. Може з’явитися й родинна скульптура, яку протагоніст створює сам, розставляючи в просторі значущих у його житті людей (у психодрамі — учасників групи) в залежності від того, як він їх сприймає, чи вони його.
Оскільки даний театр відрізняє те, що ні режисер, ні актори не знають свого тексту наперед, і розвиватися сюжет може абсолютно непередбачувано, часто трапляється, що в одному з актів можна побачити дитинство головного героя психодраматичної п’єси чи навіть його майбутнє. Звичайно в фіналі вистави програється болісна для протагоніста ситуація, але зі щасливим кінцем. Але буває і так, що героєві треба реалізувати те, що не реалізується — наприклад, зігнати на комусь фізичну агресію.
Отже, зі сторони все це нагадує театр абсурду. І можна було б так і схарактеризувати психодраму, якби не результат. Ті, хто двічі народився чи спростував аксіому про те, що вчорашній день не можна прожити наново, говорять: ми ніколи не думали, що позбутися психологічних проблем так легко.
Насправді, теорія психодрами, яка з’явилася внаслідок театрального експерименту, розпочатого Якобом Морено у Відні, і отримала назву «спонтанний театр», досить проста. Батько методу (саме так називали Морено його учні й послідовники) дійшов висновку, що кожен аспект життя — починаючи з розмови з кимось і закінчуючи народженням — можна пережити ще раз, просто програвши. Незважаючи на відмінність постановок, у них завше існує один загальний елемент, завдяки якому гра несе в собі терапевтичну функцію — скрізь головний герой стає господарем становища. З цього моменту вже в своєму реальному житті він починає усвідомлювати, що спроможний сам задавати жанри й «замовляти музику». А окрім цього, грати тільки ті ролі, в яких почувається комфортно. Для досягнення глобальної мети під час психодрами йому рано чи пізно доведеться ще й навчитися самовиражатися. А подивившись на себе зі сторони, він перегляне свої вчинки й зробить висновки на майбутнє. Отже, Морено поєднав емоційну захопленість образом методу Станіславського та дотримання дистанції Брехтом і отримав формулу ліків.
Ліки ці є ефективними не лише під час групової психотерапії, але й під час театралізованої вистави театру спонтанності «Play back». Тут професійні психодраматисти, вислухуючи із зали життєві історії, програють їх на сцені, намагаючись якомога точніше відобразити емоції «замовника». Така інтерактивність у декілька разів збільшує психологічний вплив на глядача вистави, оскільки тут він не лише співпереживає героєві, а й оцінює себе та свої вчинки.
Роботу в групі й виступ театру спонтанності можна було побачити на другій всеукраїнській науково-практичній конференції «Психодрама: сучасні технології в психотерапії та бізнесі», а ще, зокрема, почути про проблеми українських психотерапевтів і психодраматистів. Віце-президент асоціації психодрами Павло Горностай оголосив про необхідність створення Всеукраїнської асоціації, яка б об’єднувала майстрів, що практикують даний метод. На перший погляд, формальна процедура, на його думку, змогла б посприяти становленню української психотерапії. На сьогоднішній день своєрідних дітей лейтенанта Шмідта, що практику ють психодраму (і інші психотерапевтичні методи) без відповідних сертифікатів у країні чимало. Про стандарти, розроблені Європейським інститутом психодрами, вони знають хіба що з чуток, внаслідок чого страждає лише клієнт, який платить гроші, але не бачить результату. Об’єднання професійних психодраматистів посприяло б ще, на думку П. Горностая, і популяризації даного методу в Україні. Адже в Європі не залишилося практично жодної країни, де б масово не лікували психодрамою. А в деяких із них її навіть включено до медичної страховки.
Але очевидно, що Україна наразі до цього не готова, оскільки психотерапії в нас, як такої, не існує. За стандартами, щоб стати психотерапевтом, студент має прослухати 3200 годин, із яких половина — виключно медичні науки (фізіологія, анатомія, фармакологія), а друга половина — психологічні. У нас же ліцензію на право психотерапевтичної роботи без проблем видають у МОЗ лікарям, причому не обов’язково психіатрам, а й гінекологам, інфекціоністам, хірургам. Для цього їм треба збагнути тонкощі психологічної науки за 3 місяці на спеціальних курсах. Психологам же зі стажем, у більшості випадків, у такій ліцензії відмовляють.
Але, незважаючи на існуючі перипетії серед професіоналів, очевидно, що населення все з більшою увагою ставиться до психології. Як твердять практикуючі фахівці, за рік у середньому кількість клієнтів збільшується на 20%. На їхню думку, це відбувається зовсім не тому, що в людей з’являється більше психологічних проблем. Просто, нарешті, все менше людей асоціюють психотерапевта і психолога з таким собі злобним типом, відвідування якого загрожує тим, що людину запроторять до психіатричної лікарні. А все більше — з особистим лікарем, який, при потребі, завжди може допомогти.
