У середу і четвер вугільні шахти вперше удостоїлися масованого десанту народних депутатів, більшість із яких ніколи досі не бачила штолень та забоїв, а головне, ніколи так глибоко (у прямому і переносному значенні) не вивчала проблем вугільної галузі. Підземний законодавчий тур, щедро приправлений більш-менш безпечним екстрімом (подорож у кліті та з допомогою похилого вантажолюдського квершлагу чергувалося з пішими прогулянками), організував для колег комітет Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки.
При цьому не приховувалося, що завдання «вилазки» (це слово якнайточніше передає шахтарські методи пересування) у земні надра полягало в тому, щоб напередодні другого слухання бюджету-03 депутати, як кажуть, «на власній шкурі» могли впевнитися у доцільності збільшення обсягів державної підтримки вугільної галузі. А також, зі слів голови профільного комітету Андрія Клюєва, «визначитися стосовно напрацювання законодавчої бази для забезпечення реструктуризації шахт, залучення інвестицій у вугільну галузь з урахуванням соціальних проблем шахтарських міст».
Відразу скажемо, що талановито виконаний задум, безумовно, вдався. Ведені головою профільного комітету (спеціалізація у минулому — гірський інженер) Андрієм Клюєвим, у послужному списку якого чималий підземний стаж, народні депутати, звичайно, сповнилися бажанням підсобити шахтарям і їхнім сім’ям. Фінансова диспозиція тут виглядає так. На перше читання бюджету уряд виставив 2,2 млрд. гривень для підтримки вугільників. Останніх це більш ніж обурило і навіть примусило вдатися до невеликого страйку. Парламент, який не особливо здивувався виниклим унаслідок цього недовантаженням вугілля, довів вугільну статтю тільки до 2,6 мільярда. На це вугільний «регіон», який усе більше наближається до вершин влади, однозначно відповів: мало. І, слід сказати, це особливо переконливо звучало на півкілометровій глибині. Зі слів А. Клюєва, обгрунтована Мінпаливенерго цифра — 3,2 мільярда гривень. У цьому випадку вугільна промисловість зможе дати країні стільки ж продукції, скільки і минулого року (80 мільйонів тонн). А якщо попередній варіант залишиться в силі і навіть у випадку, якщо держпідтримка трохи виросте (хоч би і до 2,7 млрд. грн.), тоді, прогнозує голова комітету, вже наступного року країна втратить 15—20 мільйонів тонн вугілля і їй доведеться закрити 65 шахт, що рівнозначно втраті 150 тисяч робочих місць. Тут називалася й інша цифра: на створення одного робочого місця у вугільній промисловості сьогодні потрібно не менше 140 тисяч гривень. Чи не простіше помести по бюджетних засіках? До речі, і в цьому пеківським депутатам, безумовно, докорятимуть, вони використали дуже багато незаперечних аргументів на користь підвищення держпідтримки до рівня, передбаченого програмою «Українське вугілля», але не спромоглися запропонувати конкретні додаткові джерела фінансування нашого мізерного бюджету.
Реконструкція шахти «Україна», де 7 липня цього року загинули 35 шахтарів, триває вже двадцять років. Тут багато що зробили, але через те, що протягом останніх років грошей на капітальне будівництво не виділяють, усе застопорилося і шахта видобуває не більше 300 тисяч тонн вугілля на рік (при двох тисячах працівників). Говорить колишній директор шахти, а нинішній мер Селідового — одного з депресивних вугільних міст Віктор Ремізов: «Якщо ми завершимо реконструкцію, то це буде по суті нова шахта, здатна видавати на-гора до півтора мільйона тонн вугілля при більш низькій його собівартості». На це «Україні» треба 4 мільйони...
Поки ж, відповідаючи на підземні запитання «Дня», гірники наголошували на важких умовах праці та низькій зарплаті. «Важко ми працюємо, хоч колектив налаштований працювати — сказав начальник дільниці Геннадій Момот. — Дефіцит матеріалів, обладнання — потрібні кошти». «Зарплата за цю каторжну працю низька, та й платили нам цього року по 20—25 відсотків від заробленої суми», — підтримує колегу бригадир Микола Швецов.
Вибравшись із депресивного селідовського забою, народні депутати відвідали також одну з одинадцяти успішних українських шахт — «Красноармійську-Західну №1», де щорічно видобувають понад 4 мільйони тонн вугілля. Приклад «Красноармійської» сприймається сьогодні вугільними генералами як модель поведінки галузі на найближчі роки. Що там не кажи, а це — завершення корпоратизації шахт та відпрацювання способів їхньої поступової приватизації з участю інвесторів. «КЗ1» у цьому лідер. Їй вже вдалося залучити понад 100 мільйонів інвестицій, і народним депутатам продемонстрували, наскільки ефективно їх використовують, як розвивається соціальна сфера підприємства. Народний депутат, президент ВАТ «Красноармійська- Західна №1» Леонід Байсаров упевнений, що майбутнє вугільної промисловості — в інвестиційній моделі розвитку. Але чи вдасться тиражувати його досвід на всю вугільну галузь? Відповісти надзвичайно складно. І заковичка саме в тому, як вважає А. Клюєв, щоб сама вугільна галузь до цього підійшла, щоб тут створили необхідні гарантії для інвестора в тому, що вкладені ним кошти не пропадуть. «Ось тоді до нас прийдуть приватні інвестиції», — впевнений Клюєв.
Тим часом присутній на виїзному засіданні пеківського комітету голова Мінпаливенерго Віталій Гайдук, досить об’ємно окреслив труднощі, пов’язані з інвестуванням вугільної промисловості, що коріняться і в податковій системі, яка, зі слів міністра, буквально знищує галузь і навіть не дозволяє їй прийняти передбачену програмою «Вугілля України» державну підтримку в обсязі 5,4 млрд. грн., і в застарілій системі розрахунків за електроенергію, і в недосконалості законодавчої бази. Він навіть зізнався, що свідомо заблокував процес приватизації, не підписавши перелік інвестиційно привабливих підприємств, «на чому публічно наполягав глава Фонду держмайна», оскільки не вважає, що продаж підприємств є безальтернативним шляхом приватизації. Можливо, незабаром ми станемо свідками нової, вже вирішальної сутички глави Фонду держмайна з вугільним лобі. Якщо, звичайно, Олександр Бондар тепер зважиться на неї.
