Прем’єра «Молитви за гетьмана Мазепу» відбулася за всіма правилами пишної презентації, що личить багатим блокбастерам. Щоправда, надмірностей у вигляді дирижаблів, феєрверків і шеренг топ-моделей не було, але килимова доріжка на сходинках кінотеатру «Україна», живі музиканти у фойє, чимала кількість віп-персон, рій телекамер, непробивна охорона й безкоштовна випивка були наявні.
Аншлагу — у значенні вщент заповненого залу — не спостерігалося. Однак для подальшої долі стрічки це не має значення. Слід визнати — «Мазепа» став першим в історії українського кінематографа фільмом, вихід якого на екрани супроводився грамотною, стратегічно прорахованою рекламною кампанією. Піар-менеджери й автори проекту зуміли використати, обернути на найбільшу вигоду все — й ім’я режисера — Юрія Іллєнка, й саму тему фільму, і його участь у позаконкурсній панорамі останнього Берлінського фестивалю, і знамениту історію з фінансуванням картини, і багатомісячну затримку прем’єри, навіть невдачі й провали «Мазепи». У хід йшло все; будь-які, найнегативніші відгуки ставали благодатним матеріалом для подальшого розкручування. Наступальна, впевнена політика дала свої плоди — про фільм тепер знають навіть люди, вельми далекі від кіномистецтва, а надто вже від вітчизняного. І в цьому сенсі, безумовно, можна говорити про перемогу Іллєнка та його команди.
У будь-якому разі, історіографія українського кіно не зможе обійтися без згадок про цей фільм, так само, як і культурологічні рефлексії на тему міфу Мазепи апріорі передбачають тепер посилання на «Молитву».
Тема, дійсно, дуже важлива, вдячна й вибрана точно. Причому, в історичній перспективі, Мазепа — не нейбільш цікава постать, на його рахунку немає таких видатних звершень, якими, наприклад, обезсмертив себе Богдан Хмельницький. Але саме він став одним з ключових героїв світової культури. Протистояння Мазепи одному з найбільших і найстрашніших тиранів — Петру Першому — зробило життя українського гетьмана надзвичайно привабливим сюжетом для геніїв європейського романтизму з їхнім несамовитим неприйняттям деспотизму.
Україна тут опинилася в парадоксальній ситуації — Мазепа начебто реекспортується до нас, повертається ззовні, для усвідомлення його феномена просто немає відповідної традиції. І, мабуть, фільм Юрія Іллєнка — перша масштабна спроба таку традицію відтворити.
Далі, очевидно, слід дати оцінку — наскільки вдалою або провальною є ця спроба. Однак тут я вчиню всупереч власному неписаному правилу не акцентувати власну позицію. Тобто не буду писати про сам фільм. І не тому, що про нього вже немало написано й сказано колегами по перу. Просто немає ні найменшого бажання брати участь в акті публічного садомазохізму, який однозначно замістив публічну, цивілізовану дискусію, в якій жодна зі сторін не чує іншої. Схоже на війну на знищення. Автори фільму без тіні сумнівів нападають на реальних і передбачуваних опонентів, характеризуючи свій витвір тільки якнайкращим чином, охоче відмінюючи слово «геніальний» щодо акторської, режисерської, операторської і т. ін. роботи. Преса ж просто вправляється в дотепності, убивчості характеристик, знанні тонкощів фінансування культури й знімального процесу, і робить це не без злорадства.
Ось і питання, що викликає безліч інших — а що тут, власне, злорадіти? Що влада так і не навчилася грамотно підтримувати кіно? Що саме кіно, з усією його найбагатшою спадщиною і десятиліттям відносної свободи, досі породжує переважним чином важких псевдоісторичних колосів? Що один з найкращих наших операторів і режисерів вичерпав, розтратив свій безперечний талант? Що все, що відбувається з нашим кіно, — це не його провина, а страшна, непідйомна біда? Добивати пораненого лева? Бити дохлого собаку?
Звиняйте. Я в усьому цьому брати участь не збираюся. Надто люблю кіно.
Навіть те, якого немає.
ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми упевнені, що наш кореспондент Дмитро Десятерик має право і на свій погляд, і на свою позицію. Однак це не завадить нам у майбутньому повернутися до обговорення фільму, його художньої й естетичної значущості — справжньої чи вдаваної.
