Перерахувати риси українського національного характеру можна без особливих зусиль. Але тільки вивчивши це питання з допомогою історії, етнографії, культурології, антропології, соціології, лінгвістики, одним словом, етнопсихології, можна зрозуміти, що з нами відбувається, та спрогнозувати майбутнє України. Ця наука — дзеркало, в яке дивиться національна самосвідомість. Можливо, в цьому зображенні не все сподобається, але зате з’явиться шанс змінитися на краще. Наш сьогоднішній співрозмовник — Анатолій БАРОНІН, автор підручника «Етнічна психологія», провідний аналітик фонду «Співдружність», — звик називати речі своїми іменами.
— Згідно з теорією Гумільова, кожен народ переживає фазу дитинства, зрілості тощо. На якій сходинці знаходимося ми?
— Про якусь конкретну фазу, у якій знаходиться Україна, судити важко. Досі збереглися деякі суперечностi у визначенні коріння українського етносу (свого часу цим займалися В. Антонович, Д. Багалей, М. Бердяєв, В. Винниченко, М. Грушевський, М. Костомаров). Якщо ж звернутися до етнопсихологічних особливостей українського етносу (і відкинути історичний чинник), то у фазі дитинства. Дуже багато зовнішніх чинників, які перешкоджали розвитку українського народу як нації. Сьогоднішній світ характеризується високими темпами міграції населення, і це істотно впливає на розвиток народу кожної країни. Збільшується чисельність нетитульних етнічних громад у країнах Європи,зокрема й в Україні. У зв’язку з цим досить складно говорити про те, чи зможуть європейські народи зберегти самоідентифікацію в сучасному світі, а отже, просунутися в своєму розвитку як народ, нація. Те ж стосується й України.
— Наскільки сильно пов’язані географічне положення, клімат і національний характер?
— На європейській частині пострадянського простору ці закони практично не працюють. Причина — надзвичайно сильне взаємопроникнення культур і безліч спільних зовнішніх чинників. Географічне положення особливо виявляється під час розгляду етнічних груп, розташованих на значній відстані. Наприклад, європейці й африканці, європейці й азіати, жителі екваторіальної зони і народи Півночі.
— Чи були шанси у «радянського народу», який об’єднував в собі такі різні етноси, стати нацією?
— Зустрічне запитання — чи є шанси у Європейського Союзу стати нацією? Єдиною нацією — ні. Занадто великі етнічні відмінності між групами, що його населяють. Створення великих міждержавних об’єднань або, як у випадку з СРСР, федерації з широким спектром етнічних груп в її складі, зазвичай переслідує політичні й економічні цілі, але не етнокультурні. Тим більше, що СРСР і не прагнув до створення єдиної нації в етнічному значенні. Тому говорити про створення єдиної нації і в організаціях на зразок ЄС некоректно. Той же «локомотив» Євросоюзу — Франція і Німеччина мають істотні відмінності як з етнічного погляду, так і з погляду історичних протиріч. А об’єднує їх колективний захист економічних інтересів та створення сприятливих умов для власного розвитку.
— Частина російського суспільства все ще не може звільнитися від імперської ментальності щодо України. Як, на вашу думку, вона відживе своє?
— Що стосується імперської ментальності росіян, то це той міф, який ми ж і створили. Відносини між українським і російським народами складаються не на правах «сестер», а на правах «матері і дитини». У тому значенні, що, спираючись на більш вагомий досвід державності й економічного розвитку, Росія відчуває за собою великі переваги, що відбивається на свідомості її нації. Проаналізувавши міжнаціональні відносини між нашими народами, можна зауважити, що ставлення росіян до українців зумовлене нав’язливою ідеєю опіки з одного боку, та ставленням до загостреної реакції на таку опіку з боку українського народу, з другого. Певним чином сам український народ провокує таке ставлення прагненням демонстративно підкреслити свою незалежність. З психологічного погляду це схоже на період, коли дитина перестає слухатися матері, викликаючи у відповідь показову демонстрацію своєї несамостійності. Водночас ця опіка зменшується, коли дитина доводить самостійність своїми діями і вчинками. Те ж саме характерне для нації. Проблема відносин між українцями і росіянами не повинна розглядатися з погляду імперських амбіцій Росії. Така установка тільки сприятиме формуванню вкрай негативних стереотипів і відволікатиме увагу від основного завдання — формування української нації і державності на основі розвитку економічної, соціально-політичної і культурної складової. Цей процес повинен переслідувати інтереси нашого, українського народу, а не виглядати як умисна конфронтація стосовно Росії.
Низкою виявів українського менталітету, на мій погляд, є підсвідома конфронтація і прагнення до компенсації тих почуттів, які виникають із відчуттям на собі міфічної «імперської ментальності». Найбільш яскравим прикладом є «Глобус України». Це більше, ніж жарт. Звичайна гіперболізація, викликана багатовіковим прагненням до володіння своєю територією і реалізації відомого постулату «від Сяну до Дону».
І не варто ображатися на таке сприйняття України росіянами. Воно зазнає зміни, але лише тоді, коли ми реально доведемо, у тому числі й собі, свою спроможність як держави і нації.
— Чи не заважає відмінність настроїв у ліво- та правобережній Україні бути єдиною нацією?
— Відмінності у світогляді, сприйнятті зовнішнього світу, системах цінностей між Ліво- і Правобережною Україною безумовно є. На ці два регіони протягом століть ззовні чинили діаметрально протилежний вплив. Крім того, ці регіони населяють різні етнічні групи, частина яких є титульною нацією сусідніх з Україною країн. Водночас сприйняття внутрішнього світу і соціально-економічні проблеми нас об’єднують. У сьогоднішній ситуації важливо зберегти цілісність народу, не внести розкол у соціально-політичні і культурні засади життя. Важливо зберегти мовну, релігійну й історичну толерантність стосовно кожного регіону, йти на компроміси.
Прагнення деяких політичних груп прискорити процес націоналізації населення помилковий, бо здатне привести до надто негативних наслідків і дистанціювати регіони. Штучне прискорення націоналізації не може призвести до формування народу, навпаки, може викликати зворотну реакцію деяких груп населення. Неможливо прискорити те, що вимагає не одного десятиріччя. Тому іноді варто відкинути політичні амбіції і подумати про наслідки для самого народу. Шлях до консолідації лежить, передусім, у соціально- економічній площині.
Сам же розподіл України на Західну і Східну — процес швидше надуманий, що використовується з політичною метою.
— У період кризи українського політикуму правомірне запитання: наш національний характер сумісний із народними заворушеннями?
— Звичайно, досить пригадати повстання XVII—XVIII століть. Народні заворушення можуть охопити будь-який народ, незалежно від його етнопсихічних особливостей. Основний чинник, що штовхає народ до бунту, — перехід певного рубежу, чи то економічне невдоволення, чи то обмеження його прав і свобод тощо.
Проте українців важко розхитати. Вони можуть бути об’єднані виключно однією ідеєю, досягнення якої буде бажанням кожного. І ця ідея повинна бути конкретною. Абстрактні ідеї, на зразок французьких «свобода, рівність і братство» в Україні будуть мало дієві. Єдиним об’єднуючим чинником може стати тільки ідея соціально-економічного характеру з конкретними наслідками для населення. Це добре розуміє Компартія України, використовуючи болючу тему економічних і соціальних проблем. І це працює, досить подивитися на результати парламентських виборів. А загалом народні заворушення можна порівняти з почуттям самозбереження у людини. Загроза для існування кожної окремо людини породжує прагнення усунути цю небезпеку. І ця загроза — не тільки економічного характеру. Вона може бути політичною, культурною, релігійною. Пригадаємо хоч би локальні народні заворушення в епоху полювання на відьом у Європі, народні виступи на Кавказі та Західній Африці.
— Копнемо глибше, у колективне несвідоме. Чим є архетипи українців? Тарас Бульба, Котигорошко, а може, Вірка Сердючка?
— Архетипи українців — це результат тих історичних переживань, які випали на долю народу. Це, передусім, героїчні образи, що характеризуються високим рівнем самостійності, лідерства і внутрішнього потенціалу. Часто це образи ідеального народного лідера, характерні для України XIV — XIX століть. Часто це лідер національного масштабу з визвольною ідеєю. Зверніть увагу, Ходжа Насреддін в Азії так само національний лідер, але це виявляється більше в економічній площині — допомога бідним, відстоювання справедливості в майнових питаннях тощо. Така ж тенденція зберігається в Росії. Наприклад, якщо проаналізувати російські народні казки, ми не знайдемо настільки часто повторюваних епізодів визвольної війни, крім, звичайно, проти монголо-татарської навали, що, в свою чергу, нехарактерне для України. Основа російських казок — образ представника селянства, протиставленого царю, боярину, поміщику тощо. Тут звучить також соціально-економічний мотив. Що цікаво, аналогічна психологічна прив’язка зберігається і в індійському, китайському фольклорі.
А український фольклор більш трагічний за своєю суттю. Тут більше драматизму і часом відсутній так званий «happy end», що підкреслює підсвідомі переживання і домінування негативних емоцій. До речі, український фольклор із психологічного погляду більш схожий на усну народну творчість Шотландії. Ті ж переживання, звертання героїв до свого краю загалом, як, наприклад, «моя Шотландіє» — «моя Україно», домінування трагічного і негативного над позитивом, елементи деструктивності як результату впливу зовнішньої обстановки на героїв і обстановку тощо.
А Вірка Сердючка — вдалий комерційний проект. Подібні персонажі є в багатьох країнах. Підмурок їхнього успіху — підсвідоме загострення уваги на жіночому началі в кожній людині з деякими елементами матріархату.
— Може, все простіше. Сердючка — вдала карикатура, а у нас добре з почуттям гумору. Поговоримо про негатив в українській ментальності. Як із ним боротися? Чи може окрема людина перемогти в собі недоліки, властиві нації?
— Не варто виправляти самого себе. Головне — навчитися цінувати в собі краще і розвивати це. Кожна людина — індивідуальність. Прагнення докорінно виправитися здатне викликати негативні зміни у психіці. Ментальність народу — багатовіковий продукт, і її не можна оцінити відповідно до критеріїв «добре — погано», вона просто існує. Єдине, чого не можна допустити, — це розвитку комплексів бідності, неповноцінності тощо. Це може підвищити психологічну напруженість у населення, особливо в перехідний період історії. А подолання негараздів, властивих нації, — лише питання культури і лояльності, особливо до представників інших етнічних груп. Це багато в чому і визначає демократичне суспільство.
Для українців характерне домінування емоцій і почуттів над волею й інтелектом. Сильний індивідуалістичний код цінностей, що стимулює мотивацію досягнень, особисту незалежність, автономність, прагнення спиратися тільки на власні сили. Усі ці риси можна зустріти в українській літературі. Недивно, що така автономність значним чином заважає об’єднувальному процесу в державі.
— Ці недоліки помітні іншим народам? Що думають вони про нас?
— Боюся, що це запитання, крім нас, ніхто перед собою не ставить. Сучасне ставлення до нас у світі зумовлене поганим знанням України як держави. Загальне уявлення складається з того образу, який формує політична ситуація як усередині нашої країни, так і у зовнішньополітичній сфері. Час провести більш активну культурну експансію й інформаційну політику, спрямовану на розвиток знань про нашу країну за кордоном, яка б грунтувалася не на політичних скандалах. Україна — країна з багатою історією і великим потенціалом, це повинне підкреслюватися.
Водночас на державному рівні неможливо не зауважити низку негативних тенденцій. Наприклад, під час терористичного акту в Москві депутат ВР А. Шкіль спробував дистанціювати українців, які знаходилися в залі, від росіян. Він заявляв про те, що заручників із числа громадян України потрібно звільнити тільки тому, що мотив теракту виключно проблема РФ. Таке демонстративне зіставлення народів у кризовій обстановці тільки чорнитиме образ українського народу в очах інших націй.
Рубати з плеча легко, складніше берегти природні процеси співіснування народів. Штучне нагнітання нетерпимості і свідоме формування негативного стереотипу російського населення окремими українськими політичними діячами, безумовно, позначається на свідомості обох народів. Українського — безпосередньо як об’єкта впливу, і російського — свідка такого впливу. Адже свідоме зіставлення одного народу з іншим — це перший крок до формування негативного образу.
— Як національний характер впливає на наші успіхи в міжнародному економічному розподілі праці? Чи поступливі українці приречені працювати за кордоном, сприяючи процвітанню інших країн?
— У сучасних умовах національний характер жодним чином не впливає на особливості зайнятості населення на міжнародному ринку праці. Ось, наприклад, будівельні компанії Європи часто віддають перевагу робітникам із Туреччини та України. Та не тому, що вони більш кваліфіковані, ні, їхні послуги просто значно дешевші. Не тому, що вони менш професійні, ніж колеги з Європи, і не тому, що вони володіють певними психологічними властивостями. Пошук роботи українськими громадянами за кордоном свідчить не про їхню поступливість. Трудова міграція населення, у тому числі виїзд за кордон на роботу, має економічні причини.
Тому не хотілося б, щоб справжні причини таких явищ списували на етнічні й національні особливості. Кращий шлях до розвитку нації — це турбота про її народ, створення сприятливих умов для такого розвитку, покращання його економічного становища.
