У людей, які є корінними киянами, низка подій, що відбуваються в Києві останнім часом і набули форми такої собі тенденції, не може не викликати внутрішньої тривоги. Вона пов’язана з химерними гримасами містобудування, які в останні роки спотворюють обличчя Києва і можуть призвести до втрати гармонії в його архітектурних ансамблях, що бережно зберігають тисячолітнє достоїнство киян. Важко позбутися почуття тривоги за майбутнє міста і відчуття згубності цiєї тенденції.
Є й внутрішня потреба знайти пояснення наявному феномену — чому ця бісовщина, майже як за Булгаковим, знову стала можливою у Києві та набула забарного, часом безповоротного характеру?
Багато хто може заперечити, мовляв, нічого страшного не відбувається, настав час комерційних пріоритетів, ринку, руйнування застарілих традицій, необхідності оновлення і звільнення від совкової спадщини, убозтва менталітету «хрущовок» тощо.
А може, справді за часів радянської влади і московської кабали комуністи спотворили історичний центр Києва і нарешті настав час нам, вільним городянам-киянам, знести спадщину того варварського режиму і на її місці створити нові монументи духовності, естетичної досконалості, культури, незалежності, врешті-решт?
Та ні. Є, звісно, в центрі Києва архітектурні безглуздя минулого режиму — чого, наприклад, варта багатоповерхова «вставна щелепа» навпроти Оперного театру чи пантеон під Володимирською гіркою! Але чим далі, тим більше у корінного киянина дивним чином зростає почуття ностальгії саме за тим Києвом, в якому він почувався, як у рідному місті. Адже образ Києва як чогось унікального у більшості городян почав складатися з середини 60-х, і це почуття міцніло протягом багатьох подальших років. Незважаючи на радянську владу, саме у цей період київського ренесансу кияни почали почуватися одним цілим із Києвом, з його парками, органічним по єднанням південноруської архітектури з живою природою, каштанами, тополями, фонтанами, алеями, набережними. Трепетне ставлення до свого міста сформувало унікальний менталітет киянина, який сприймає Київ у гармонійному взаємозв’язку з живою природою та з особливою філософією гуманізму і терпимості, переданою від праотців святого міста і бережно матеріалізованою у фантазіях Городецького, Булгакова, інших зодчих, письменників та діячів культури.
Тож яким чином після здобуття довгоочікуваних демократичних свобод у філософії киян сталася глибока деформація, що призвела до зневажання традицій власного міста, що перетворює його центр на майдан районного масштабу з позбавленими смаку кіосками, сільпо, їдальнями й іншими регаліями, властивими, пробачте, «ліміті»? Чому чим далі, тим більше хутірський менталітет витісняє гармонію європейської духовної традиції, характерну для справжньої київської архітектури? Яким чином те, що не встигли підправити колишні правителі, нинішні здійснюють з розмахом та самовпевненістю?
Напрошується запитання: чому в європейських країнах, де також існують ринкові відносини та комерційні інтереси, де також траплялися зміни формацій і катаклізми, історичні центри міст, незважаючи на їхню «немодність» та зовнішню застарілість, залишаються незайманими і бережно зберігаються в тому вигляді, як вони виглядали протягом сотень минулих років? У тому вигляді, у якому вони були дорогі батькам, дідам, прадідам, закликаючи нас, живих, до історичної традиції й освіжаючи генетичну пам’ять минулих поколінь у серцях і душах наших сучасників.
Чому навіть теоретично неможливо собі уявити, що в історичному центрі Берна або Цюріха, або Женеви, або Базеля, або Люцерна, або Сант-Галлена, або сотні інших швейцарських, французьких, англійських, німецьких міст може несподівано з’явитися нова багатоповерхова будівля? Або уявити, що центральну площу, на якій лежить потоптана бруківка і стоїть застаріла будівля мерії побудови XV століття, раптом перероблять на зручний сучасний манер? Що ж не дозволяє вносити корективи до архітектурних ансамблів міст Європи та з легкістю, перманентно, по кілька разів на рік із дивним несмаком дозволяє підправляти історичний центр однієї з унікальних столиць світу — міста Києва?
Насправді відповідь лежить глибше, ніж просто прорахунки міського керівництва, що бажає зробити для нас, киян, якомога краще. Схоже, що відповідь лежить на рівні принципів формування системи управління.
Для пояснення того, що відбувається, слід би навести кілька навідних прикладів і почати з дуже простого.
ПЕРШЕ
Городянин прокидається вранці і дізнається, що змінили назву вулиці, на якій він живе, і що на цій же вулиці змінили рух громадського транспорту, і що сусідній будинок уже знесли, а на його місці побудують новий, багатоповерховий, і що його вулиця перетворюється на частину магістрального шосе.
Городянин несподівано дізнається, що в районному парку знесли пам’ятник, що в його районі спортивні майданчики переробили під ринки і стоянки для автомобілів, що дитячий садок перетворили на комерційний заклад і що районний гастроном, в якому він десятки років купував продукти, вже не гастроном, а магазин для продажу імпортних ганчірок.
Городянин несподівано дізнається, що центр його рідного міста повністю перебудовують за незрозумілим для нього проектом та з незрозумілою метою; що поряд із культовими місцями, які були дорогі його батькам, дідам і прадідам, відкрили казино і будують бетонну громаду нового готелю. Городянин із жахом спостерігає, як для розширення площ і вулиць масово вирубують дерева, парки, газони, розарії i закатують усе це в бетон та асфальт. Городянин із здивуванням спостерігає, як у центрі міста, пронизаного атмосферою єднання живої та неживої природи, мов гриби зростають залізобетонні багатоповерхові велетні, місце яким хіба що в нових районах міста або на його околицях.
Примітно, що городянин дізнається про все це в такому ж порядку, як і про те, що не має до нього справді жодного відношення, — про наслідки повені в Будапешті чи рішення мерії Нью-Йорка тощо.
ДРУГЕ
У фільмі А. Тарковського «Ностальгія» є один епізод, в якому герой фільму розповідає історію, як хтось намагався допомогти іншій людині вибратися з бруду і змушений був відмовитися від цього, почувши у відповідь: «Отстань, живу я здесь».
Це до того, що багато явищ пізнаються тільки в порівнянні, і часто для вирішення проблеми треба мати можливість аналізувати її збоку, використовуючи альтернативні приклади в інших умовах. Цей порівняльний прийом і хотілося б застосувати, взявши як приклад Швейцарію, одну з найбільш розвинених і процвітаючих країн світу.
Так ось, у Швейцарії неможливо уявити, що які-небудь зміни на будь-якій із вулиць міста проведуть без опитування громадської думки жителів цих вулиць та без їхнього волевиявлення стосовно запропонованих змін, хоч якими б вони хорошими були. І зміни зроблять тільки у тому випадку, якщо більшість жителів вулиці їх підтримає прямим голосуванням чи через представників у раді комуни. Навіть найкращі, найбільш передові рішення нелегітимні і нездійсненні, якщо їх не підтримає населення, що мешкає тут.
У Швейцарії неможливо уявити, щоб які-небудь зміни у масштабі району (зміни в розташуванні продовольчих магазинів, дитячих садків, спортивних майданчиків, парків, будинків для людей похилого віку, лікарень і т.д.) здійснювали без опитування громадської думки і волевиявлення жителів цього району на районному референдумі.
У Швейцарії неможливо уявити, щоб яке-небудь рішення у масштабі міста, що стосується роботи громадського транспорту, магазинів, соцкультпобуту, системи освіти, медичного забезпечення, спортивних установ, жеків, будівництва, благоустрою міста тощо, прийняли без проведення голосування з цього питання у міському парламенті і, у разі необхідності, подальшого референдуму городян.
У Швейцарії неможливо уявити, щоб до структури місцевого самоврядування (рада місцевої громади, району, міський парламент) було обрано представників, які не є жителями цієї громади, району, міста, принаймні в двох-трьох останніх поколіннях.
У Швейцарії неможливо уявити, щоб органи, які відповідають за містобудування (головний архітектор міста і т. д.) очолювали некорінні жителі цього міста.
Хтось може заперечити доцільність таких процедурних складностей у прийнятті рішень із таких «неістотних» питань чи резонно зауважити, що це чергова швейцарська вигадка у зв’язку з панівними у країні благоустроєм, стабільністю, гармонією та відсутністю більш серйозних проблем. А правда полягає в тому, що це й сталося завдяки такому, справді демократичному механізму міського управління в масштабі країни. Громадянська демократія починається з вулиці, з району, зі свого міста — з того, що визначає людину особистістю через її права жителя вулиці, городянина, а вже потім — громадянина країни. Навіть у Швейцарії жителя Цюріха мало хвилює, що відбувається в Женеві, але він упевнений, що без врахування його думки нічого не можна змінити в Цюріху, бо його прямі інтереси насамперед лежать у площині вулиці, на якій він живе, району, міста. Такі швейцарські закони, починаючи з Конституції та закінчуючи законами, що визначають принципи самоврядування на рівні міста, району, громади.
Не менш важливим є дбайливе ставлення городян до міської традиції та генетичної пам’яті предків і праотців міста. Ніхто не сперечається, що, скажімо, у Новосибірську є архітектори чи скульптори талановитішi, ніж у Києві. Але без генетичної пам’яті людини, рід якої у кількох поколіннях прожив у Києві, неможливо зрозуміти, чому не можна чіпати те, що має глибоке історичне коріння, і чому навіть геніальний прогресивний задум може призвести до руйнування зовні менш презентабельної, але більш натхненної гармонії простору, що склалася історично.
Хотілося б сподіватися, що такий погляд збоку дасть поживу для роздумів небайдужим до цього питання киянам і допоможе розібратися, як виходити з глухого кута, що виник.
