Політична історія незалежної України значною мірою була історією боротьби парламенту за свої права. Боротьби не дуже успішної — уже на кінець 90-х домінування фігури Президента над роз’єднаним депутатським корпусом стало очевидним. Однак сьогодні виконавча гілка влади в особі Президента Леоніда Кучми сама запропонувала парламенту повернути собі втрачені важелі впливу на ситуацію. Як скористається цим парламент? Поки що він ніяк не використовує президентські ініціативи. Перш ніж одержати розширені повноваження, належні законодавчому органу за парламентсько-президентської республіки, Верховна Рада має продемонструвати свою ефективність, вважає народний депутат України (фракція «Регіони України»), директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Іван КУРАС. Ще однією темою для розмови з колишнім керівником передвиборного штабу нинiшнього Президента України Леоніда Кучми стали президентські вибори 2004 року. На думку Івана Кураса, їхньою особливою рисою стане відчутний вплив глобальних факторів, а також наслідки політичної реформи.
— Найближчим часом парламентська більшість має намір перебрати на себе керівництво комітетами та утворити коаліційний уряд. Фактично це означає, що коаліція із дев’яти фракцій бере на себе відповідальність за все, що відбувається в державі, і, в першу чергу — в економіці. У той же час останнє голосування показало: «більшість» не має більшості, достатньої кількості голосів для ефективної роботи. Чи не здається вам, що, перебираючи на себе повноваження, пропрезидентські фракції тим самим беруться за смертельно небезпечну ношу? Адже за умови, якщо нормальну роботу парламенту, а відтак і уряду, забезпечити не вдасться, напередодні президентських виборів влада ризикує стати політичним банкротом...
— Те, що більшість бере на себе колосальну відповідальність — поза всякими сумнівами. На жаль, коли йдеться про розподіл портфелів, момент відповідальності усвідомлюють далеко не всі політики. Принципове питання: як цю відповідальність реалізувати. Так чи інакше, необхідне розширення більшості. Треба робити кроки, які б зближували позиції «дев’ятки» та тієї ж «Нашої України» чи якоїсь її конструктивної частини. Більшість повинна бути ініціатором, вести за собою, притягувати до себе, перш за все, справами. Мені здається, в центр сьогодні слід поставити практичну реалізацію реформи політичної системи. Вийшов указ Президента по створенню робочої групи для опрацювання змісту тих змін до Конституції, які випливають із його ініціативи. Поки що група жодного разу не збиралася. Чому б її не зібрати, не вислухати пропозиції всіх членів — адже туди увійшли і представники опозиційних фракцій? Робота над політичною реформою могла б стати чудовим підґрунтям для порозуміння провладних та опозиційних сил. Сьогодні уперше за всю історію незалежної держави ми підійшли в парламенті до розгляду законопроектів про засади зовнішньої і внутрішньої політики. Я уважно прочитав усі представлені документи і можу сказати, що в кожному з них є своє раціональне зерно. Формування та схвалення таких законів — хороший привід для консолідації різних політичних сил. На жаль, законопроекту від більшості подано не було. Ще одне питання, яке повинно об’єднати депутатів — прийняття бюджету.
Крім того, потрібна добра воля задля подолання елементу політиканства. Парламентарям слід подивитися на перспективу. Якщо Верховна Рада виявиться недієздатною, не зуміє ухвалити необхідних для держави рішень, під питанням може опинитися сама ідея парламентсько-президентської республіки. Адже який сенс переміщати центр прийняття найважливіших рішень до недієздатного органу?
— У чому основна причина протистояння в нинішньому парламенті? Чи не здається вам, що лінія розлому проходить не лише по напрямку — більшість-меншість, але й посеред більшості?
— Корінь протистояння не один. Але головний полягає в різному баченні принципів, за якими має формуватися більшість. «Наша Україна» міцно вчепилася за те, що всі мають гуртуватися навколо неї як сили, що одержала на виборах найбільше голосів. Але ж, як про це не раз говорилося, така постановка питання не зовсім коректна, бо ігнорує депутатів- мажоритарщиків. По відношенню до загальної кількості депутатів фракція Віктора Ющенка більшості не має, вона не має більшості навіть серед «списочної» половини. Крім того, варто подивитися на рейтинги партій, які об’єдналися в «Нашій Україні» — самі по собі вони нізащо подібного результату у відсотках не одержали б, його одержав їхній лідер. Поки керівництво «Нашої України» не перегляне свої оцінки, напруга продовжуватиметься, а непорозуміння множитиметься. Протистояння стимулюється президентськими виборами, які наближаються. Давайте оцінимо — у кого більше сподівань на вибори 2004 року: у «Нашої України» чи у фракцій більшості? Звичайно, з «дев’ятки» теж можуть з’явитися кандидати, у тому числі, й абсолютно нові, несподівані. Але поки що вони себе ніяк не виявляють. Дорікнути більшості, що нею рухають президентські амбіції її учасників, важко. Поки що жоден політик в Україні не позиціонував себе в якості кандидата-2004 так, як лідер «Нашої України». Я не думаю, що внутрішньопарламентська напруга спаде до президентських виборів. Однак вона може бути, образно кажучи, структурованою, впорядкованою або організованою — за умов, коли більшість запрацює.
Відносно суперечок у більшості можу сказати, що поки що чогось подібного я не відчув. Я переконаний, що принципових протиріч нема і бути не може. Певні тертя дійсно мали місце, коли лідер фракції Партії промисловців та підприємців і «Трудової України» Сергій Тiгіпко активно вів переговори з головою «Нашої України» Віктором Ющенком відносно більшості. Але оскільки нічого з цього не вийшло, то й проблема відпала. Наша фракція дійсно не підтримала бюджет, але це не можна трактувати як принципове розходження з іншими фракціями більшості. Йшлося про конкретне питання щодо фінансування вугільної галузі. Кажуть, інтереси правлять світом. Я думаю, що ці суперечки із галузі інтересів, а не інтриг.
— Чи не головна інтрига сьогоднішнього дня — фігура майбутнього прем’єра. Більшість запропонувала чотири кандидатури. Інтриги процесу додає те, що прем’єрське крісло розглядається як зручний стартовий майданчик для участі в президентських перегонах. Оскільки до перегонів залишилося всього два роки, є підстави вважати, що людина, яку глава держави підтримає на прем’єра, і є кандидатом від «партії влади»...
— Посада прем’єр-міністра — справді непоганий стартовий майданчик для перегонів. Але наведу приклад із новітньої української історії. Нинішнiй Президент України Леонід Кучма був на тому самому майданчику і пішов з нього, ставши простим депутатом. І переміг на виборах, не будучи, наголошую, прем’єр- міністром. Про що це говорить? Про те, що все залежить від значної кількості факторів. Від того, як складатиметься диспозиція сил, куди дутиме «вітер історії», та хто із кандидатів краще відчує його дихання. Немалу роль гратимуть і суб’єктивні якості політика, бажання щось зробити для країни, а не лише задовольнити клан. Україна, як дівка на виданні, скучила за харизматичним політиком. За особистістю, яка може подобатись, і якій люди віритимуть. «Стартові майданчики», без сумніву, теж зіграють роль. Однак Верховна Рада — теж майданчик непоганий. До того ж, де гарантія, що нинішній прем’єр-міністр буде працювати повнiстю два роки? Ми йдемо до парламентсько-президентської республіки. Давайте подивимося на історію країн, де влада належить парламенту. Щорічна зміна уряду для них — звична справа. В Італії, приміром, за повоєнний час було близько 60 урядів. Тому за ці два роки ще багато що може статися.
— На президентських виборах 1999 року ви були керівником передвиборного штабу нинішнього Президента України Леоніда Кучми. Л.Кучма та його команда говорили, що після виборів ми побачимо нового Президента. І ось більша частина другого президентського терміну Леоніда Кучми минула...
— Для початку з’ясуємо, що мається на увазі під поняттям «новий Президент?» Як на мене, слід говорити не про нові якості людини, а про нові якості президентської влади. У цьому сенсі я не сказав би, що обіцяне зовсім не реалізовувалося.
Уперше Леонід Кучма постав у новій іпостасі, коли дав згоду на формування уряду Віктора Ющенка, — прем’єр одержав можливість зробити команду без жодного тиску та зовнішніх втручань. Удруге — виступивши ініціатором політичної реформи. Зараз опозиція говорить, що, мовляв, влада злякалася їхнiх виступів, і спробувала перехопити гасла. Але факти свідчать про зовсім інше. У грудні 2000 року було видане розпорядження Президента, воно надруковане в пресі, про підготовку концепції реформування політичної системи України. Вже потім, не раніше, ніж в лютому наступного, 2001, року група лівих депутатів виступила із законопроектом аналогічного змісту, одночасно подавши його до Конституційного Суду. Це була вже реакція на президентську ініціативу. У червні 2001 року в Києві відбулася велика наукова конференція з питань реформування політичної системи, і був підготовлений проект концепції. В обговоренні брав участь Президент України, представники різних політичних сил — як провладних, так і опозиційних, провідні вчені. Звичайно, сказати, що вже тоді були чітко сформульовані пропозиції про перехід до парламентсько-президентської форми правління, не можна. Однак така ідея з боку Президента висувалась, і вона обговорювалась. Нарешті, в серпні цього року Президент Леонід Кучма виступив з конкретними ініціативами. Серйозність намірів була підтверджена посланням до парламенту, де говорилося про європейський вибір України, здійснення якого без змін політичної системи неможливе.
Отже, нові риси Президента виявлялись. Однак були і певні обставини, які цьому заважали. У першу чергу мається на увазі так званий «касетний скандал», який спрямував події у непередбаченому напрямку. На це наклалися також зміни ситуації у світі, у тому числі — прихід нової, не дуже дружньо налаштованої по відношенню до України адміністрації в США.
— У жовтні минуло десять років, як Леонід Кучма фактично очолив виконавчу гілку влади, ставши прем’єр-міністром України, а з невеликою перервою — і Президентом держави. Що із досягнутого за цей час Україною можна зачислити в актив глави держави, а що — в пасив?
— Слід сказати, що Леонідові Кучмі як керівникові держави довелося працювати в найтяжчій і найскладнішій смузі перехідного періоду. Згадаймо економічну ситуацію часів його прем’єрства. Її характеризували як катастрофічну — шалена інфляція, всюди спад, все розвалюється. Сьогодні ми маємо впевнене економічне зростання та суперстабільну гривню. Якщо згадати програму, що була проголошена Президентом восени 1994 року, то прогрес є практично по всіх напрямках. Візьмемо хоча б засоби масової інформації. Хіба можна порівнювати, у якому фінансово-економічному становищі були ЗМІ десять років тому, з тим, що зараз? Тоді вони опинилися на грані виживання, сьогодні ж все більше з’являється потужних ЗМІ, таких, що міцно тримаються на ногах та впевнено дивляться в майбутнє. Якщо не вихоплювати шматочки, а проаналізувати всі основні кроки пройденого шляху в комплексі, стає зрозумілим, що швидшими зміни й бути не могли, — економічний спад був неминучий, але через нього ми прийшли до піднесення. Помітно пом’якшилися впродовж цих років міжконфесійні відносини, в цілому розв’язаний кримський клубок проблем. Маються на увазі не лише проблеми з облаштуванням кримськотатарського народу, але й ті протиріччя, що існували навколо Чорноморського флоту. Нарешті, найголовніший позитив — злагода та мир в суспільстві. Як не намагаються опозиціонери дестабілізувати ситуацію, народ їх не підтримує. Все це наш Президент може сміливо зарахувати собі в актив.
Що ж до пасивів, їх також можна назвати вдосталь, хоча я противник того, щоб усі суспільні негаразди персоніфікувати. Недостатньо приділялося уваги ідеології державотворення, розробці та обґрунтуванню засад внутрішньої і зовнішньої політики. Так звана багатовекторність чіткості в зовнішньополітичних орієнтаціях явно не додала. Чимало починань не доводилося до кінця — приміром, скільки розмов було про комісію з адміністративної реформи, але розмовами це і залишилося. Ще одна серйозна річ — кадрова робота на загальнодержавному рівні. Вона, звичайно, ведеться, певні результати є, але цього явно не достатньо: потрібні якісні зрушення у підготовці державних менеджерів. Про ситуацію в науці вже говорилося безліч разів. Державі слід усвідомити, що немає нині іншої ланки, вхопившись за яку, можна витягнути всі інші частини економічного механізму, окрім інновацій. Відтік інтелекту на захід вже по суті стає проблемою національної безпеки.
— До виборів 2004 року ще далеко. Пересічних громадян ця подія майже не обходить. Однак політики вже давно живуть під її магічним впливом. Все-таки чим, на ваш погляд, майбутні президентські вибори будуть принципово відрізнятися від минулих?
— Крім елементу політичної нестабільності, матиме значення те, що це будуть вибори вже початку ХХI століття. Це не формальна річ, — світ не просто пройшов хронологічний рубікон, людство вступає у нову якість. Дія глобальних факторів, хочемо ми цього чи ні, буде наростати і знайде своє відображення на внутрішньополітичних процесах. Європейський Союз та НАТО будуть у той час уже на нашому західному кордоні. Це створюватиме для України як позитиви, так і негативи, але так чи інакше наша країна тісно увійде в зону інтересів євроатлантичних структур. Отже, вибори 2004 року Україна переживатиме в іншій геополітичній атмосфері, аніж вибори 1999 року. Оскільки, судячи із заяв Президента, він не братиме участі в перегонах, усі гравці опиняться приблизно в рівних стартових умовах. Ще одна важлива особливість, — якщо зрушить з місця політична реформа, іншою, більш вагомою, буде роль парламенту. У разі прийняття закону про вибори Верховної Ради на суто пропорційній основі прискориться політична структуризація, а значить, зросте роль ідеології, партійної роботи. Якщо, знову ж таки, виходити із змін в політичній системі, функції Президента будуть інші, точніше — вужчі. Це теж не може не позначитися на ході кампанії.
Народному обранцеві депутатський імунітет дається, щоб вільно висловлювати свої погляди — у пресі, на мітингу чи ще десь, а не для того, щоб вчиняти протиправні дії. У світі нічого подібного не знають. Мені здається, що до політики наведені дії взагалі відношення не мають — це просто зловживання чітко не витлумаченим імунітетом народного депутата. Сьогодні депутати захопили телестудію, завтра, не дай, Боже, комусь із них захочеться «погуляти» на АЕС або постріляти ракетами з військової частини — у якій ще країні таке можливе? І який Конституційний Суд давав таке трактування повноважень народного депутата? Повторю ще раз — до політики, і тим більше, до демократії подібна тактика не має жодного відношення.
