Нинішній Донецький губернатор Віктор Янукович уже, схоже, дозрів для того, щоб зайняти більш високий ступінь в ієрархічних сходах нашої держави — стати прем’єр-міністром країни. Але нормальна для його біографії і фізичних даних амбіційність може не стати йому у пригоді. Незалежність у поглядах, яку губернатор, як правило, виявляє навіть і тоді, коли інші вважають за краще мовчати, як відомо, чинник дратуючий. Як і, безумовно, помітна і в прямому (зріст 195 сантиметрів, вага 115 кілограмів) і в переносному (політичному) розумінні фігура одного з провідних претендентів на прем’єрське крісло. Не станемо говорити про дві його вищі освіти, але відзначимо, що дитинство у нього було важким, вуличним, і виховало в ньому силу, спритність, окомір, а також такі якості, що рідко уживаються, як пiдприємливість і непоступливість. За його словами, коли він у чомусь упевнений, то пробити його не може навіть... Президент. Але якщо не впевнений, говорить Янукович, то не скажу ні слова, а тим більше не стану сперечатися. Словом, упертим він себе не вважає. Хоч досі не вступив до жодної з політичних партій, а власний погляд на одну з місцевих проблем одного разу трохи не коштував губернатору життя: врятував собака, що знайшов під кріслом, яке призначалося йому в залi для глядачiв, радіокерований вибуховий пристрій... Його нинішнє становище якоюсь мірою також «вибухонебезпечне», оскільки активізувало опонентів. Отож не будемо загадувати, хто виявиться попереду у перманентній українській грі на прем’єрському полі. Поки що непересічна особистість Януковича, як і інших кандидатів, підлягає ретельному і навіть прискіпливому дослідженню... Надто багато ставиться суспільством на карту з приходом до кабінету з карельської берези кожної нової людини.
— Вікторе Федоровичу, я хочу розпочати з особистого питання. Ось ви голова області. І що не кажи, ви за все, що тут робиться, відповідаєте. І, звичайно, також і за те, що кожен мільйон тонн вугілля оплачується шахтарськими життями. Ще нещодавно мені говорили: чотирма. Як ви переносите кожне нове повідомлення про аварію і жертви, що відчуваєте?
— До цього звикнути просто неможливо. Тим більше, що біди можна чекати кожний день. Тому навіть у відпустці не пропускаю дня, щоб не дізнатися про обстановку, бо спокою від відповідальності за життя людей немає ніколи. Почуття тривоги іноді виникає навіть у найменш, здавалося б, підходящі моменти. І я радію, якщо інтуїція мене підводить, але, на жаль, це буває не так уже часто... Дуже складний у нас регіон: дуже багато підприємств (і не тільки шахти) працюють у дво- тризмінному режимі. У найскладнішій техногенній обстановці. Праця скрізь напружена, а техніка часто стара. Трапляються порушення дисципліни, нерідко людина просто помиляється, і за це доводиться платити страшну ціну. Сумно. Але особливо страшно, коли вона ні в чому не винна, жодних правил не порушила. Мені часто доводиться бувати на похоронах, і, зрозуміло, що кожна смерть — це трагедія. А що вже говорити про групові? І як дивитися людям в очі? Серце стискається, дихати важко..., і це почуття довго потім не відпускає. Дружина говорить: це не для тебе, з твоїм характером треба куди-небудь на спокійну наукову роботу, інакше й сам довго не проживеш...
— Але невже головне, чого бракує, щоб захистити шахтаря, це гроші? Програма Світового банку з реструктуризації вугільної галузі їх начебто виділяла, а результату немає. Чи то програма була не без вади, чи то виконавці її провалили... Ваша думка?
— Не треба перебільшувати роль Світового банку. Його гроші — це, максимум, 10% від суми, яку було профінансовано. Головне навантаження все-таки лягло на наш бюджет. Хоч програму закриття шахт, як відомо, профінансовано (всіма способами) лише на 37%. А ось заходи з охорони природи у цьому проекті й зовсім фінансувалися за залишковим принципом — на 5%. Втім, не варто шукати причини шахтарських трагедій тільки у відсутності грошей. Є ще грубі порушення техніки безпеки. Є зневага правилами охорони праці, і не тільки керівництвом вугільних підприємств, але й самими шахтарями, які вважають за необхідне ризикувати своїм життям. Останні аварії показали, що варто просто було відійти на безпечну відстань згідно з паспортом буровибухових робіт, і нещастя б не сталося. Але так порушували не раз перед цим, звикли, що доля була милостивою, а на цей раз поплатилися — трапився викид. Стихія в принципі безпощадна, і довірятися їй ніколи не варто. Вона знаходить наші слабкі місця і б’є саме по них. Тому, нарівні з технічним переозброєнням шахт, забезпеченням підземного персоналу і виробок засобами профілактики і рятування, необхідно домагатися більшої відповідальності людей. А головне — потрібна спеціальна комплексна програма, про що говорив Президент, котра враховує передовий світовий досвід, у тому числі для розробки сучасних методів прогнозування аварій і захисту людей. Треба в це вкладати бюджетні гроші, як говориться, окремим рядком. Це вже розуміють. Але важливо вести цю роботу у повному комплексі. Дрібниць тут не повинно бути, тому що їх у цій справі просто не буває — за кожною стоїть людське життя.
— Коли оцінюєш фінансову і ресурсну потужність вашого регіону, то мимоволі розумієш, що це, по суті, ціла країна. Але «верстальники» держбюджету, як ви вважаєте, тримають вас, як мовиться, у «чорному тілі». Ось нещодавно ви говорили мені, що на підтримку вугільної галузі потрібно як мінімум 3,2 мільярда гривень, а вам обіцяють тільки 2,6. Шахтарі страйкують, тиснуть на парламент. А ті, хто спостерігають за всіма процесами у вашому краї, потихеньку починають підозрювати, що за таких умов не можуть не виникати якісь відцентрові сили... Якщо такі тенденції є, ви не можете їх не відчувати.
— Я ще не пам’ятаю випадку, щоб бюджет було сформовано, як кажуть, з першого разу. І складається враження, що уряд і бюджетний комітет спеціально залишають якийсь резерв з розрахунку на те, що їх будуть «дотискати». Якби цього року залучили широке коло фахівців, політиків і після обговорення можливостей бюджету і потреб вугільної галузі запропонували виділити на її держпідтримку 3,2 мільярда гривень (як мені відомо, зараз прем’єр на це вже погодився), то це не викликало б таких різких заперечень (хоч прийнята урядом програма передбачає понад 5 мільярдів), а так нам запропонували 2,2 мільярда. Для чого це робилося? Щоб спровокувати? Адже зрозуміло, що з цим ніхто не погодиться. Якщо навіть теоретично Янукович на це піде, то зрозуміло, що з цим не погодяться шахтарі, які все це на собі відчувають. Навіщо було провокувати їхній страйк? Можна було навіть обрати м’який варіант, визначивши фінансування вуглярів за рівнем минулого року. І це ще можна було б якось зрозуміти. Але політику, спрямовану на провокування невдоволення і в без того наелектризованому шахтарському середовищі, я не сприймаю.
— До попереднього парламенту ваша область делегувала в основному червоних. На останніх виборах електорат віддав перевагу блоку «За єдину Україну!». Що спрацювало: зміна соціально-економічної обстановки, роз’яснення і обіцянки, адміністративний ресурс?
— Наш успіх на виборах забезпечила цілеспрямована соціально-економічна політика, що проводилася в області з 1997 року. Вона вироблялася і здійснювалася не келійно, а за максимальною участю і найширшою інформованістю населення. Це була політика відвертості влади. Причому люди, виборці могли бачити, що її слова не розходяться з ділом. Це викликало повагу. Тим більше, що нам таки вдалося багато чого зробити, хоча хотілося, звичайно, набагато більше. У регіоні почала працювати промисловість, люди повірили у свої сили і пересвідчилися, що командна робота дає плоди, якщо у нiй зібралися однодумці. Усі вони, засукавши рукава, що називається, трудилися в потi чола. Ці люди, за великим рахунком, дуже далекі від політики. Їхньою політикою стали конкретні справи. І в цьому був стрижень нашої політики. Ми знайшли лідерів у кожному місті, селищі та на підприємстві, здатних узяти на себе відповідальність. Серед них були не тільки підприємці та менеджери держпідприємств, але й профспілкові керівники, лідери робочого руху. Усі вони йшли в одній упряжці. Хоч було й багато суперечок. Але навіть з опозиційними партіями ми не стали ворогами. Коли вибори минули, ми зібралися, подивилися один одному в очі, потиснули руки... І жодних образ. У Донбасі інакше не можна. Люди тут живуть дуже тісно (у кращому розумінні цього слова) і не штовхаються ліктями, а немов би притираються... І тут дуже добре видно, хто є хто. Так що примушувати під час виборів, голосування — це марна справа. Переконати у чомусь можна тільки конкретними справами. І, на мій погляд, в останні роки нам це вдається. Тим більше, що ряди наших однодумців зростають.
— Питання з другого боку. Чи існує насправді парламентська більшість? А якщо це так, то чи згодні ви з думкою Раїси Богатирьової, що уряд повинен піти?
— Я вважаю, що більшість у парламенті буде. Але вона зможе об’єднуватися лише у прийнятті тих чи інших рішень. До неї буде приєднуватися навіть так звана опозиція. Насправді реальна більшість у парламенті набагато більша, ніж та, яка офіційно себе декларує. Але, звичайно, і в числі офіційної, і серед неофіційної більшості є люди, що мають свої погляди на ті чи інші питання. Зрозуміло, що вони голосуватимуть відповідно зі своїми поглядами. При цьому відповідальність народних депутатів перед народом, перед виборцями і державою, на яку люди все ще сподіваються у вирішенні своїх проблем, як я вважаю, все ж примусить їх керуватися здоровим глуздом. І не треба боятися того, що у когось у складі більшості може бути своя думка. Це як у сім’ї, де всі справді рідні, а мислити можуть по-різному. І що ж у цьому поганого? Треба тільки не загострювати ці відносини, робити все по-людськи. І здоровий глузд у нашому парламенті зрештою переможе. При цьому я вважаю, що навіть ті люди, які орієнтуються на крайності, прагнуть скоріше досягти якихось цілей, також корисні: вони стимулюють процес, допомагають йому просуватися. І до них треба спокійніше ставитися. Коли у Донецьку проходили бурхливі мітинги та страйки, я виходив до їхніх учасників на площу і намагався знайти серед них тих, хто був здатний на конструктивний діалог: «Мужики, визначтеся, хто може вас представляти у спокійній розмові, і підемо поговоримо». Ми йшли до кабінету, і виявлялося, що серед них на крайності орієнтувалася меншість, тоді як у більшості наміри були розумними і зваженими. Руйнувати вони не хотіли. І нам вдавалося вирішувати їхні питання. Що стосується уряду, то, відповідаючи на це запитання, я знаходжуся у незручному становищі. Проте не можу не висловити свій погляд. Сьогодні склалася певна політична ситуація. У зв’язку з нею політикам, яким належить брати на себе відповідальність, Президенту потрібно прийняти рішення. Якщо це буде рішення про відставку уряду, то вони одночасно повинні взяти на себе і відповідальність за створення майбутнього уряду і не йти від неї.
— А хто прийде? Серед можливих кандидатів називають Кінаха, Дубину, Азарова, ваше прізвище... А самі ви внутрішньо дозріли для цього поста?
— Я не вважаю себе слабшим чи дурнішим за когось. Якщо мені висловлять довіру депутати і Президент України, я готовий цю відповідальність взяти на себе. Я цього не боюся, оскільки приймати відповідальні рішення мені й раніше доводилося. Я не стану розповідати, наскільки я підготовлений до цієї ролі. Нехай про це скажуть політики, які мали зі мною справу, і яким належить ухвалити відповідне рішення. Зараз країні і суспільству потрібні сміливі і рішучі кроки. У чомусь потрібна і більш жорстка позиція уряду, ніж та, яку ми бачимо сьогодні. Скажімо, вирішення багатьох економічних питань я бачив би у складанні і реалізації на загальнодержавному рівні ряду пріоритетних програм, які працюють сьогодні у нашій області і для виконання яких ми не просто виділили якісь ресурси, але й об’єднали людей. У країні є величезні ресурси. Ними треба керувати. Для цього потрібні матеріальні баланси. Ми повинні показати позитивну роль держави в управлінні економікою, у розвитку країни. Уряд не може відповідати за все. Але ось за конкретні державні програми, після того, як їх буде сформовано, треба нести відповідальність. А ще треба дати більше самостійності підприємцям, створити умови для реалізації інноваційних програм. Сьогодні їхні напрями визначено, але відповідальність за реалізацію поки ще ніхто на себе не взяв.
— Ви ставите за приклад свій регіон і розроблені у вас програми. А чи можете сказати, який строк буде вам потрібен (у разі призначення прем’єром), щоб подолати неминучу внутрішню суперечність між колишнім лідером великого регіону і новою для вас роллю голови уряду великої європейської держави?
— Ви маєте на увазі формулу, за якою погляди визначаються місцем сидіння. Я не завжди розумів деяких колег, які швидко цим керувалися. У мене напрацьовано певний стиль, є якісь програми. І якщо їх можна буде перенести на загальнодержавний рівень, то не сумнівайтеся, що це буде зроблено. Природно, всі ухвали будуть заздалегідь дуже чітко прораховуватися, обговорюватися з політиками та пропонуватися для вирішення. Мені вже доводилося, хоч і не часто, переходити з одного місця роботи на інше. (Щоправда, частіше мене переводили, і це не було моїм бажанням). Так що я з таким станом, коли треба освоюватися з чимось новим, знайомий. Як правило, період моєї адаптації був дуже коротким. Працюючи шостий рік у облдержадміністрації, я взаємодіяв з декількома урядами й бачив їх переваги та недоліки, промахи. Я намагатимуся все це врахувати.
— Президент пропонує практично перейти до парламентсько-президентської республіки ще до внесення змін до Конституції шляхом делегування більшості право вибору прем’єра й утворення уряду. Як ви до цього ставитеся?
— Тут потрібна широка полеміка. Після неї визначиться рішення. Але я вважаю, що поспішати з цим не треба. Це повинен бути плавний перехід. Система, що пропонується, заслуговує на те, щоб вивчити це питання. Але спочатку повинна бути широка полеміка політичних сил. Таку ухвалу потрібно приймати виважено.
— Говорять, що між «Регіонами України» і «Нашою Україною» існують якісь особливі стосунки, що, правда, не підтверджується голосуванням при першому читанні бюджету. Чи вважаєте ви можливими якісь нові конфігурації більшості, в яких би виявилося партнерство двох цих фракцій?
— Я вважаю, що треба працювати з «Нашою Україною», але одночасно і з усіма іншими фракціями. Для цього не можна нехтувати питаннями, які вони ставлять. Не треба робити ізгоїв з будь-кого з депутатів. Потрібна політика відвертості, чесності та конкретики. І треба поменше політизувати, а більше шукати конкретні відповіді на конкретні питання. Не треба когось кудись заганяти — когось у кут, а когось у «більшість». Хотілося б показати й довести, що ми ставимося шанобливо до кожного депутата й бачимо в ньому особистість, яка має право і на свободу слова, і на свободу думки. Культура, яка повинна виявлятися в парламенті, може стати прикладом для всього суспільства. А особливо її повинні демонструвати люди, що прийняли на себе відповідальність за його долю.
— Політична криза породжує зараз масу різних припущень щодо подальшого розвитку подій. Тож, відомий російський політолог нещодавно передбачив можливість появи на Сході нашої країни могутньої третьої сили, що здатна втрутитися в діалог влади і опозиції і яка має для цього необхідні можливості. Враховуючи, що одна польська газета нещодавно назвала пана Ахметова найбагатшою людиною в Україні і шостою у Східній Європі, таке припущення можна віднести саме до Донецького регіону, в основі фінансово-економічної могутності якого є корпорація ІСД. Наведене вище твердження є, звичайно, вельми спірним. Але щось же дало підстави політологові для такого припущення... Як ви гадаєте?
— У мене, на жаль, немає даних про чиїсь достатки. Я вважаю за краще лічити гроші в своїй кишені. Що стосується Індустріального союзу Донбасу, то це люди, які мають досить прогресивні погляди на розв’язання економічних проблем. Вони на ділі це довели. Фактом є те, що вони успішні менеджери. Але що стосується стосунків влади та бізнесу, то в нас немає такого, щоб ми віддавали пріоритети якимось великим компаніям на шкоду дрібним. Ми стежимо за тим, щоб у всіх були рівні умови. І саме це є одним із пріоритетів адміністрації, яка прагне нікого не принизити. Що стосується Сходу України, то тут традиційно була розвинена промисловість, і це накладає певний відбиток. Але тим, хто тут працює, доводиться нести за все це й колосальну відповідальність. Тут найвище конкурентне середовище. Воно починається з вулиці, де ростуть наші хлопці. Поки вони заслужать якісь імена, і суспільство їх визнає, їм треба добре попрацювати. Суспільство в Донбасі визнає того чи іншого лідера не так просто. Але якщо це трапилося, то він того дійсно заслуговує, йому можна вірити. І тут є правила, до яких життя привчило людей. І якщо хтось їх порушує, то він визнання не отримає. Я не знаю, хто робив такі прогнози, але, можливо, вони й не випадкові. Щоправда, коли наші люди йдуть у політику, їм завжди важко, тому що там гра іноді буває без правил та ми з цього приводу, можливо, занадто різко висловлюємо свої емоції, бо звикли грати за правилами. Це дає непогані плоди. Сьогодні в донеччан хороші партнерські зв’язки з багатьма областями України, й ми намагаємося нічим при цьому себе не виділяти, розвивати рівноправні та взаємовигідні стосунки. Не поважати Донбас, його сили, звичайно, не можна. Вони заслуговують на увагу. Але й претендувати на те, що ми найсильніші ми не збираємося. Ми вважаємо, що треба дотримуватися паритетності всіх регіонів України. Ми ніколи не станемо хапати найбільші шматки, як не робимо цього зараз у області.
— Повертаючись до шахтарської теми, хочу знати вашу думку про перспективи приватизації вугільної промисловості. Вас, до речі, називають її противником, оскільки, мовляв, донецьким вугільним генералам немає потреби цим займатися — шахти і так у їхнiх руках, а після приватизації не можна буде «користуватися» грошима з бюджету, призначеними на держпідтримку вугільної галузі.
— Зараз з цього питання йде полеміка. Свої розрахунки готує Мінпаливенерго, і ми, як найбільший вугільний регіон, не можемо не брати в цьому участі. Я ж є прихильником зваженого рішення. Ми не маємо права на помилку, її ціна може виявитися дуже великою. Лише в Донбасі 300 тисяч шахтарів можуть виявитися в підвішеному стані. Сьогодні важко, але це не означає, що нам дозволено погіршити ситуацію. Я 18 років відпрацював у вугільній промисловості, дуже добре знаю і регіон, і його проблеми, але не візьму на себе сміливість твердити, що знаю все й готовий прийняти ухвалу, про яку ви говорите. Її треба широко обговорити й врахувати при цьому безліч чинників. Поспішні ж кроки можуть завдати шкоди. Я прихильник того, щоб випробувати якийсь варіант, що пропонується, створити модель і лише потім рухатися далі. Вугілля — єдиний енергоносій, що є в України в достатку, і ми не маємо права з ним ось так вільно експериментувати.
— До парламенту внесено пропозицію про мораторій на банкрутство вугільних підприємств. Як ви до цього ставитеся?
— Чинні закони, безперечно, треба поважати й виконувати. Але я згодний, що деякі з них необхідно коректувати в бік ситуації, яка реально складається. Процесові банкрутства, на мою думку, потрібен механізм, який дозволяє гарантувати повернення інвестицій, вкладених у вугільну промисловість недержавними інвестиційними компаніями. Їхнiй внесок у фінансування цієї галузі приблизно вдвічі перевищує бюджетне фінансування. Якщо ми позбудемося цього джерела, то вугледобувну промисловість буде дійсно поховано. Тут має бути дуже цивілізований підхід з урахуванням світового досвіду та ситуації, що склалася. Я вважаю, що ми повинні стимулювати процес відродження вугільного виробництва. Мораторій можна сприйняти як міру, призначену для того, щоб оглядітися. Але цю ухвалу не можна приймати без обговорення з інвесторами, а також із профспілками, шахтарськими колективами... І дуже бажано це питання не політизувати. Інакше ми знову можемо відкотитися назад, у 1996-1997 роки, коли дуже скептично дивилися на можливість інвестицій у вугільну промисловість. Але ми ж витягли, врятували за їх допомогою шахти, що видобувають коксівне вугілля. І не лише в Донецькій області, але і в інших регіонах. З урахуванням цього досвіду потрібно робити й подальші кроки. А ось щодо шахт, які видобувають енергетичне вугілля, то основні споживачі їх продукції — енергогенеруючі підприємства виявили свою неплатоспроможність через те, що над ними опинився енергоринок. Чи потрібен він нам у такому вигляді чи ні? З цим потрібно добре розібратися фахівцям. Схоже, у цьому питанні ми просто задовольнили вимоги міжнародних фінансових організацій. А що отримала від цього Україна? Послухаймо виробників і споживачів електроенергії. Є ж досвід країн, де електроенергія постачається прямо, без усяких посередників, приватних чи державних. Тут також потрібно приймати ухвали після всебічного обговорення.
— Чи не вважаєте ви, що період первинного накопичення капіталу в Україні дуже сильно затягся (про це свідчить триваюче зростання тіньової економіки, яка, за деякими оцінками, виробляє до 70% продукції в нашій країні) і вже заважає подальшому просуванню вперед. Чи досить, на вашу думку, для подолання цього негативу однієї лише податкової реформи, чи потрібні кардинальні зміни на всьому законодавчому полі?
— Я згоден, що однієї лише податкової реформи вже недостатньо. Коли у мене в США спитали, чому в нас процвітає тіньовий бізнес, я відповів, що потрібні економічні реформи широкого формату. І в цьому повинна полягати стратегія держави. На цьому має будуватися робота парламенту та уряду. Відповідна державна програма повинна виконуватися незалежно від політичних амбіцій. І якщо наші політики візьмуть на себе відповідальність за її виконання, то заслужать загальне схвалення народу. Їм аплодуватимуть!
