Тяною — це поклоніння красі в сірому світі буднів.
Навряд чи знайдеться хоча б один європеєць, який при слові «Японія» серед інших культурних асоціацій «першого чергового ряду» (самурай, кімоно, карате…) не пригадає про чайну церемонію. Набагато менше таких, хто хоча б раз у житті бачив цю церемонію на власні очі. Ще менше — тих, хто по-справжньому зрозумів її смисл. Минулої суботи у киян була рідкісна можливість стати глядачами і навіть учасниками «тяною» (так називається ця церемонія по-японськи) і спробувати зрозуміти її суть, смисл і витоки. У рамках циклу культурних заходів «Японська осінь в Україні — 2002», що проводиться посольством Японії в Україні, до Києва приїхали представники московського відділення чайної школи «Урасенке», щоб напоїти нас чаєм по-японськи.
У залі презентацій Українського дому — чотири з половиною татамі (класичний розмір чайного будиночка), ніша- токонома з традиційним сувоєм із написаним на ньому висловом: «За все життя — одна зустріч» (тобто кожна мить життя неповторна, і в кожну мить ви такий, яким ніколи не були і ніколи більше не будете; тому і кожна зустріч, кожна чайна церемонія зокрема — унікальні) і ваза з однією-єдиною квіткою. Ієрогліфи на сувої написані так званим «уставом» — письмом нехитрим і таким, що не б’є на ефект, — ніщо не повинно відволікати від значення вислову. Квітка у вазі — звичайна, польова, обов’язково представник місцевої флори і в жодному разі не заморський екзотичний гість. Як пояснив викладач кафедри японської філології Інституту країн Азії та Африки при МДУ Віктор Петрович Мазурик, який коментував усю церемонію, ця єдина квітка, повз побратимів якої ви, можливо, пройшли по дорозі до чайного будиночка, навіть не помітивши — втілення і концентрація краси всієї квіткової галявини. Ваза, в якій вона стоїть — простої форми, навіть грубувата на перший погляд. Все відповідає принципу «вабі», основоположному принципу японської естетики, який у відомій книзі В. Овчинникова «Гілка сакури» сформульовано всього двома словами: «краса простоти». Це естетика майстерності, яка досягла такої високої стадії досконалості, що, за словами В. Мазурика, «не побажала залишатися в полоні у цієї досконалості і знову відкрилася для процесу руху». Тому що в цьому і полягає суть «чайного мистецтва», як і будь-якого із традиційних японських мистецтв: медитація у русі, дорога до самоудосконалення.
Отже, на татамі в імпровізованому «чайному будиночку» сидять четверо добровольців із публіки. Це важлива фаза чайного дійства, яка називається «очікування»: гості настроюються, розглядають сувій у ніші, роздумують над написаним на ньому висловом, який ніби «задає тему» церемонії. Принаймні — передбачається, що вони повинні думати про це; насправді ж, можливо, вони просто роздумують, чи вдасться їм висидіти 40 хвилин у традиційній японській позі, на п’ятках… І ось, нарешті, з’являється господиня і приступає власне до церемонії приготування чаю. Все начиння, крім лльняної серветки, якою обгортають чашку, перш ніж подати гостеві, і бамбукового ковшика, яким зачерпують кип’яток, покрите нальотом часу, але бездоганно чисте. Це — також невід’ємна частина японської естетики. «Європейці використовують столове начиння із срібла, сталі або нікелю, начищають його до сліпучого блиску, ми ж такого блиску не виносимо. Ми також використовуємо вироби із срібла... але ніколи не начищаємо їх до блиску. Навпаки, ми радіємо, коли цей блиск сходить із поверхні предметів, коли вони набувають нальоту давності, коли вони темніють від часу... Ми... любимо речі, що носять на собі сліди людської плоті, масляної кіптяви, вивітрювання і дощових потьокiв», — говорить японський письменник Дзюн’їтіро Танідзаки. Сам процес приготування чаю простий — або здається таким. Всі рухи господині передбачені традицією і відшліфовані багаторазовим повторенням: порошковий зелений чай насипається в чашку, заливається водою, закип’яченою на жаровні, і збивається бамбуковою щiточкою. Результат ні за смаком, ні на вигляд не нагадує того чаю, який ми п’ємо вранці (за висловом В Мазурика — «чайних консервів»): виходить ніжно-зелена рідина, поверхня якої покрита пузирями піни. Що ж до смаку — на жаль, вашому кореспондентові спробувати її не вдалося, але за словами тих, хто був більш вдалим, це ніби живий чайний лист, висушений, розчинений у кип’ятку і який знову розпустився у всій своїй повноті і суті. Що ж, повіримо на слово… Тим більше, що все- таки головний результат чайної церемонії — не напій, а медитація, той стан спокою («яку»), звільнення від матеріального, очищення і пізнання істинної суті речей, якому служить дотримання трьох принципів «тяною»: гармонія, шанобливість і чистота. Гармонія в настрої гостей і господаря досягається гармонією оздоблення чайного будиночка, предметів начиння (в яких, до речі, представлені п’ять елементів, або стихій, згідно з буддійським вченням: дерево — підставка для начиння, вогонь у жаровні, земля — глина чашок, метал — чайник, і вода, яка його наповнює) і, нарешті, самим процесом. Рухи господаря та гостей, поклони, передача чашок із чаєм — все це створює передумови для взаємної емпатії, синхронізації почуттів і душ присутніх. Шанобливість один до одного, до чаю, до начиння (перш ніж передати чашку гостеві, господар двічі повертає її навколо осі, те ж робить і гість, взявши її — таким чином чашка також чемно «кланяється» обом), до всього дійства, що відбувається, допомагає розкрити душу навколишньому світу, живому і неживому. Нарешті, ритуали очищення: гості омивають руки біля колодязю —цукубаї, господар витирає начиння серветкою (до речі, цікавий приклад загальновідомої «всеядності» японської культури, яка з легкістю приймає елементи чужих культур, поглинає їх і переробляє по-своєму: за словами В. Мазурика, рухи, якими майстер чайної церемонії витирає чашку, запозичені із католицької меси!) — все це допомагає очиститися зсередини, навести порядок у свідомості.
Звичайно, «світська» чайна церемонія — це лише спрощена подоба справжньої. Звичайно, до чайного будиночка належить іти через чайний садок із його «росяною землею» і доріжкою із «каменів, що летять», а не через осінній ярмарок, який весело шумів на всіх поверхах Українського дому. І не під’їжджати до нього на ліфті, а пролазити, зігнувшись, через низенькі двері, залишаючи за порогом свою гординю, прив’язаність до земного та інші речі, які заважають дійству. І сама церемонія в повному обсязі триває зазвичай більше чотирьох годин і включає в себе, крім «рідкого чаю» з солодощами, ще й закуски, і «густий чай», пиття якого вимагає від гостя не меншої обізнаності в мистецтві чаю, ніж від господаря, а головне — неспішну бесіду про історію чашок, із яких пили, про сувій у ніші, про красу вази і квітки в ній. І все ж, напевно, всі ми — і ті, хто брав участь у церемонії на татамі, і ті, хто пив чай, сидячи на європейських стільцях, і навіть ті, хто просто спостерігав, — якоюсь мірою зуміли відчути дзенівський спокій і красу того, що відбувалося, і хоча б частково «синхронізувати наше дихання».
І наприкiнцi наведемо слова видатного майстра чайної церемонії XVI століття Сен-но Рікю, в яких він описав суть чайного мистецтва. «Все дуже просто. Кип’ятіть воду, заварюйте чай, добивайтеся потрібного смаку. Не забувайте про квіти, вони повинні виглядати як живі. Влітку створюйте прохолоду, взимку — приємну теплоту. Ось і все». І потім він додав: «Покажіть мені того, хто осяг все це, я із задоволенням стану його учнем».
