Якщо, як припустив Семюел Джонсон, патріотизм — останній прихисток для негідників, то самозахист — це останній прихисток для агресорів. Самозахист легко використовують як виправдання своїх дій як параноїки, так і ті, хто справді бажає захистити себе від нападу, що їм загрожує. Головним аргументом на підтримку можливого вторгнення Америки до Іраку є, звичайно ж, самозахист, а саме, необхідність захистити себе та своїх союзників від можливого використання Саддамом Хусейном зброї масового ураження.
Однак під приводом «самозахисту» часто здійснюють і набагато менш гідні діяння. Тімоті Маквей, терорист з Оклахома-сіті, який вбив 1995 року 168 людей, вважав, що захищає Конституцію США проти хижацьких дій федерального уряду. Ігаль Амір вважав, що захищає Ізраїль від прем’єр-міністра, схильного поступитися святою землею ворогу, коли скоїв терористичний акт проти Іцхака Рабіна у тому ж 1995.
Ті, хто здійснює акти насильства, рідко визнають або навіть допускають думку про те, що їх дії — це справжня агресія, а зовсім не діяння на захист життя, свободи або будь- якої іншої важливої цінності. Чи існує розумна межа між значенням і відсутністю значення у заявах про право на самозахист? Юристи повинні провести таке розмежування, оскільки, якщо ми почнемо прислухатися до риторичних заяв політичних діячів і параноїків, межа між агресією та самозахистом зникне. В ООН спробували визначити межі самозахисту, але зайшли дуже далеко, дозволивши державам застосовувати силу тільки у разі «збройного нападу». Сенсу в цьому мало, оскільки держави повинні зберігати право на самозахист і у разі загрози нападу.
Уявімо, наприклад, японські бойові літаки, що кружляють над Перл-Харбором 7-го грудня 1941 року. Військово- морські сили США, без сумніву, мали право захищатися, якби могли, до того, як було скинуто перші бомби. Або ж, візьмемо здійснене Насером 1967 року зосередження єгипетських військ на ізраїльському кордоні, що загрожувало стерти Ізраїль з карти світу. Хіба це не схоже на ситуацію, коли грабіжник наводить на тебе пістолет і погрожує спустити курок? Якщо самозахист не допускати у разі явного, неминучого нападу, навряд чи ця доктрина відповідає нормальному людському розумінню того, що правильно, а що ні.
Однак ці недвозначні приклади швидко губляться на фоні цілого ряду сумнівних і суперечливих випадків, таких як побоювання Ізраїлю щодо ядерного реактора Осірак в Іраку 1981 року. Між будівництвом ядерного реактора і запуском ракети з ядерною боєголовкою існує велика різниця. Отже, бомбардування Ізраїлем реактора Осірак повинне розглядатися як «попереджуючий» або «превентивний» удар — терміни, які по неведенню цілком можна віднести до самозахисту.
Не варто й намагатися встановити значення цих туманних слів, оскільки відношення до самозахисту вони не мають. Дехто вважає, що справжнє значення має імовірність нападу і руйнівні наслідки, які можуть виникнути у разі застосування зброї масового ураження. У цьому випадку використовується щось на зразок аналізу вартості і ефективності, що грунтується на суб’єктивному відчутті небезпеки. Але не існує способу проведення об’єктивної оцінки страху, і, навіть якщо це було б можливим, використання аналізу вартості та ефективності для вторгнення на територію іншої країни завдало б непоправного удару глобальній системі національного суверенітету та міжнародного права.
Найкращим способом віднайти істинне значення самозахисту — застосувати два принципи, що на них базується виправдання судового позову відповідно до внутрішньодержавного й міжнародного права. Перший принцип — принцип зворотності, який має на увазі, що коли Ізраїль мав право завдати удару по реактору Осірак, Ірак мав право зробити те ж саме відносно ізраїльської ядерної установки в Дімоні. Якщо зараз Америка має право бомбити Багдад, тоді Ірак без будь-яких публічних заяв про агресивні наміри відносно Сполучених Штатів має право завдати удару по Вашингтону.
Що є добрим для одного, має бути добрим для всіх. За жодних обставин не може одна держава заявити на законних підставах: «Ви — негідники, а ми гарні хлопці, отже, для нас існують особливі правила». Не можна не визнати, що попередні дії та наміри мають значення для думки про те, чи потрібно побоюватися нападу. Якщо говорити про відносини Ізраїлю та Іраку, бомбардування Тель- Авіва ракетами «Скад», здійснене Саддамом Хусейном 1991 року, має значення для оцінки сьогоднішніх намірів диктатора щодо Ізраїлю. Однак такого роду свідчень агресивної поведінки Іраку відносно території США не існує.
Це приводить нас до другої вимоги до застосування самозахисту. Свідчення агресивних планів і намірів мають бути загальнодоступними та очевидними для всіх. Гласність і публічність є важливим компонентом правової культури. Інформація про неминучу агресію не може міститися в секретному досьє, вона має бути репрезентована широкій публіці, скажімо, у вигляді матеріалів на CNN. Агресор повинен зробити щось, у чому всі могли б побачити небезпечну загрозу, скажімо, направити керовану ракету на країну, погрожуючи її використанням.
Якщо повернутися до абсурдних заяв про індивідуальний самозахист Маквея, Аміра та інших, можна побачити, що їхні побоювання грунтувалися на приватних свідченнях, відомих щонайбільше лише невеликому колу друзів і змовників. Вимога публічності доказів надає певні гарантії проти параноїдального самозахисту з боку окремих індивідуумів і політичних маніпуляцій з боку національних лідерів. Якщо вимоги зворотності і публічності застосувати до нинішніх планів вторгнення до Іраку, то і підтекст, і наслідки досить ясні. Якщо ні, президент Джордж Буш ризикує вплутатися в незаконну агресію проти іноземної держави.
Джордж П. ФЛЕТЧЕР — професор юриспруденції Колумбійського університету, автор книги «Романтика на війні: слава і відчуття провини в добу тероризму», що недавно побачила світ.
