Знаю ваш шляхетний звичай друкувати листи своїх читачів. Сам не раз потрапляв на шпальти «Дня». Але зараз ступаю на непевний грунт, бо ще не був свідком таких прецедентів. Хочу замовити вам матеріал на певну тему, яка мене хвилює-цікавить, але без фахівців годі дошукатися істини. От якби «День» став посередником!
Днями «опозиція» набивалася на прийом до президента Путіна, маючи, певно, на меті поплакати в жилетку, обливши попутно помиями своїх політичних супротивників. Але цього разу сталося не так, як гадалося.
Ця ситуація навіяла мені спогад про давню приватну розумову з відомим істориком Запорозького козацтва — Оленою Апанович. Вона говорила — як прикро буває читати документи доноси-«челобитные», у яких герої недавніх битв за незалежність України плазували перед царем — Олексієм Михайловичем, випрохуючи різні блага й поблажки, і чорнили чомусь своїх бойових побратимів. І з того, зрештою, повстала Руїна.
Імен вона не назвала, але такі факти, безумовно, знають й інші історики. Як я зрозумів з подальшої розмови, існувала (йдеться про 60 —70 роки минулого століття) свого роду професійна угода — не розвінчувати «героїв», щоб не псувати взірці для молоді.
Як на мене, позиція досить сумнівна. Пощо творити міфи стосовно псевдогероїв, героїв із ганджем? Та й молодь у нас прискіплива. Якщо не докопається сама, то «добрі люди» підкажуть.
Відтак, ця давня традиція — шукати прихистку й розради за кордонами — жива! А ще кажуть про відсутність у нас національних традицій, що ми не окремий народ та ін. Та ні, ми своєрідні ще й тому, що шануємо свою шкіру більше за благо Вітчизни. І це не обмежується «трійцею» чи «квадригою»!
Про циклічність історичних процесів говорять і пишуть, зокрема «День». Бачив на його шпальтах невдовзі після відомих подій на майданах заголовок — «Отаманщина». Не згадували, правда, що послідовники великого вождя йшли точно за сценаріями відомого твору — «Держава і революція». Мабуть тому, що інший учитель пролетаріату зауважив — повтори в історії обертаються фарсом...
Фантом національної парадигми мислення дається взнаки і в справі визнання УПА стороною, що воювала (за незалежність України), хоч це очевидно й так! Як кажуть росіяни — пощо ломитися у розчинені ворота?
Але в рамках імперії такі особи (національні герої без лапок) завжди вважалися зрадниками (кого і чого?), бандитами та ін. Але чомусь замість того, щоб, як кажуть математики, визнати героїв як таких «за означенням», звертаються до ветеранів імперської армії, душителів пориву до незалежності. Тих, хто воював проти УПА, палив, розстрілював, виселяв на Схід, запроторював у табори ГУЛАГу.
Вони ніколи не визнають УПА за народну армію! Це ж рівнозначно для них признатися в скоєних злочинах! Щодо решти «народних мас» то, як зауважив колись Ч.Дарвін: «Світ змінюється (на краще — Л.І.) не тому, що вдається переконати стариків, просто вони вмирають». УПА визнають з часом і поставлять (уже ставлять!) пам’ятники героям. Шкода тих, хто піде з життя у «своїй» буцімто державі, не дочекавшись тої миті.
Питання до істориків. Чи дійсно ми, як нас привчили в імперії, систематично звеличуємо псевдогероїв? Бажано подати імена і приклади. Чи не на часі згори владно змінити парадигму суспільного сприйняття наших історичних особистостей, утвердити свого роду галерею національних героїв? Чи не стане саме це актом нашого усамостійнення? Революцією в головах, а не на папері й через гучномовці на майданах.
Від редакції: «День» із задоволенням й охоче піднімав і підніматиме найближчим часом на своїх шпальтах цю дійсно актуальну, багатогранну проблему, розробку якої нам «замовив» шановний дописувач. В цьому сенсі читачам, мабуть, цікавим буде прочитати матеріал про Пилипа Орлика – людину легендарну, відому без перебільшення у всій Європі, автора першої української конституції. І на майбутнє ведучі сторінки «Історія та «Я» бачать свій обов’язок, щоби виводити на авансцену і героїв і антигероїв нашої історії.
