Що було, те й тепер, і що буде, те вже було — і Бог звернеться до минулого.
Заперечення доктором філософії Володимиром Шкодою ( «Сумнівна цінність і привабливість історії», «День» №154 від 28.08.02 ) цінності історії викликає подив. Читаємо: «В умовах інтенсивної соціальної динаміки, безперервних і явних змін втрачається значущість суспільної пам’яті... немає потреби озиратися назад, щоб зрозуміти, як діяти сьогодні. Минуле вже нічому не може навчити. Воно втрачає суспільне значення». Але хто сказав, що «соціальна динаміка» (що це таке?) сьогодні вища, ніж за часів, скажімо, Олександра Македонського, Реформації або Першої світової війни? Всі світові релігії, зокрема й християнство, постійно провадять одну й ту ж думку: історія в певному значенні постійно повертається «на круги своя». Пригадаємо діалектичний закон «заперечення заперечення», або «висхідної спіралі», коли кожний подальший виток розвитку наче повторює попередній, але на більш високому ступені.
У чому цінність історії як феномена культури? Це соціальна практика для будь-яких, навіть наймодерніших, теорій, а також ключ до розуміння майбутнього, тому що інших таких практики й ключа просто немає. Будь-якому індивіду й соціуму загалом властиве глибоко вкорінене в психіці прагнення не просто пізнати майбутнє, а створювати його. Й аргументи В. Шкоди не відкидають, а, скоріше, доводять соціальну значущість історичного досвіду й для сьогодення, й для майбутнього.
Не відповідає дiйсностi заява про те, що США не мають історичного коріння. Коріння американської культури міститься там, де йому й належить бути, — на інших континентах. Африканський вплив видно вже хоч би у джазі-біті-року-репі etc. Американські «піонери» — це наслідок пуританської еміграції, що почалася після Реформації. Реформація за Лютером — потяг до свободи й автономії від феодально-церковних пут, але й акцент на порочності, нікчемності, безпорадності та підпорядкованості. Реформатори за Кальвіном вважали себе обранцями, а інших — проклятими Богом. Звідси походять сучасні демократії англосаксонського зразка з усіма їхніми протиріччями (Еріх Фромм). Макс Вебер описує протестантів як безбарвних, наполегливих людей, слухняних і працьовитих, єдиною дозволеною емоцією яких було відчуття суворості жорсткого, безбарвного, чужого й нудного світу, що компенсується споживацько-маскультовим психозом. Батьки-фундатори США втілювали ідеї Просвітництва; що із цього вийшло — інше питання. Історія цілком пояснює психотип, монополізм і сучасний імперіалізм США, а також траєкторію їхнього руху в найближчому майбутньому. А думка про те, що Америка виникла на порожньому місці, є науково-обивательською метафізикою, заперечуваною соціально-історичною практикою. Але це — поодинокі випадки.
Усі серйозні світоглядні системи спрямовані на подолання розрізненості фрагментарних знань про Світ для створення повного уявлення про Універсум і місце людини в ньому. Тут слід виділити щонайменше юдеохристиянство, іслам, буддизм, даосизм, а також Гегеля, Канта, Маркса. Всі вони звернуті до минулого, майбутнього і їхнього зв’язку через сьогодення. Й іншого бути не може у Світі, де, мабуть, головною віссю координат об’єктивно є час.
Саме бурхливі історичні події Першої світової війни привели Фрейда до відмови від абсолютизації самозбереження\сексуальності та виділення руйнівності в глибинах психіки. Психоаналітики усвідомлюють, що причини більшості психологічних фактів слід шукати в історії індивіда й суспільства. Це дозволило психоаналізу перетворитися з банальної терапії неврозів доброчесних обивателів, які «бісяться з жиру» у своєму сірому й тоскному житті, на одне з найпотужніших культурологічних явищ. З’являються знамениті архетипи та «колективне несвідоме» Юнга. Тут же соціальна характерологія та загальна концепція людини Фромма, що спирається також на ідеї Маркса про «ілюзії свідомості» й відчуження. Виявилося, що й нині критикований марксизм, і не зрозумілий до кінця психоаналіз переконливо показали, кожний по-своєму, що індивіди, їхні групи й соціум загалом часто є далеко не тим, що вони самі про себе пишуть, говорять, думають і співають у піснях, а психіка оперує не категоріями навколишнього світу, а своїми уявленнями про нього, а це далеко не одне й те саме.
Існує діалектично суперечлива єдність абсолютної й відносної істин. До абсолютної істини психіка прагне вічно, в цьому й полягає рух мисляче-відчуваючої психічної матерії. Навколишній світ теж існує в русі, він безперервно розширюється, й психіка не встигає за ним. Ця вікова боротьба і є змістом пізнання. На кожному проміжному етапі психіка охоплює часткову картину, яка з певною точністю відображає світ. Це і є відносною істиною, яка на певному етапі пізнання є істиною, але по відношенню до абсолютної істини є помилкою, хоча й прагне до неї, будучи частиною її. Пізнання Абсолютної Істини, або Універсума в усьому його постійно збільшуваному різмаїтті — ось мета світового процесу, але це не кінцева мета, як стверджує В. Шкода, а мета нескінченна (!). Ця Нескінченна Мета, вона ж Абсолютна Істина, вона ж Закони Нескінченного універсуму, або космосу, і є тим Богом, або Царством Небесним, про яке багато говорять, не розуміючи до кінця, що це таке. А без історії, її проекції в сьогодення й майбутнє, ця істина непізнавана, бо для обкатки наших уявлень про Всесвіт іншого «полігону», крім історичної практики, в природі не існує.
Дійсно, всі серйозні європейські філософські системи після Просвітництва відтворюють біблійний розподіл історії людства на три періоди: блаженство в Раю до гріхопадіння, муки на проклятій Богом землі після гріхопадіння, майбутнє життя в Царстві Божому. Щось подібне можна знайти в інших релігіях. Фромму вдалося більш-менш пояснити це як загальний закон розвитку мислячої, відчуваючої психіки та її взаємодії зі Світом, що розвивається.
У 3-му вірші Книги Буття вигнана з Раю після гріхопадіння людина почувається чужою у світі, відчуженою від природи, собі подібних і від самої себе (ось він — Маркс!). Людина ворожа природі: «ворожнечу покладу між тобою (змієм) і дружиною, і між сім’ям твоїм і сім’ям її; воно буде вражати тебе в голову, а ти будеш жалити його в п’яту». Вона ворожа землі й суспільству, з яких добуваються засоби для існування: «проклята земля за тебе; зі скорботою будеш харчуватися від неї... в поті чола їстимеш хліб свій». Світ завжди був ворожим людині. Але до падіння, в Раю, людина не усвідомлювала цього, бо ще не стала людиною. Гріхопадіння — це перетворення тварі на людину через усвідомлення самої себе! Щоб стати людиною, осягнути Закон Нескінченного Світу або, якщо завгодно, Закон Божий, слід відчути розрізненість між собою як суб’єктом і Світом як об’єктом і подолати цю розрізненість.
Найважливішу роль у біблійній історіософії виконують Пророки, які виводили майбутнє з минулого через сьогодення не тому, що були надзвичайними, а тому, що мали розвинені ментальні здібності. Виходячи зі свого розуміння законів неживої природи, живої психіки та історії, Пророки вказували на можливі альтернативи майбутнього. Фромм — великий знавець Талмуда й Старого Завіту — якось сказав, що читання Пророків може дати більше, ніж щоденна «балаканина» телеканалів і преси.
В. Шкода трактує поняття «мутації» Дарвіна як випадкове, що перекреслює історично закономірне. Дарвінізм не є й не може бути «могильником» філософії історії, бо випадковість є лише непізнаною нескінченною закономірністю. Це ази діалектики, це все той же «ленінський електрон». І саме історія свідчить, що будь-який випадок у процесі пізнання переростає в закон.
Людство через дурість повірило, що історичний розвиток — це обов’язково прогрес і благо. Повертаючись до згадуваної «висхідної спіралі розвитку», доводиться констатувати, що викривлення уявлень про світ не обов’язково поведе вгору по спіралі, а може повести вниз, убік, до тупцювання на місці. Цим пояснюється побоювання Френсіса Бекона, «що час у своєму плині змінює все на гірше». Саме тут знову виникають Пророки, які постійно намагалися повернути людей на шлях Законів Божих або, в інших термінах, до дотримання законів природи навколо нас і психологічних законів усередині нас (Спіноза). Вони нагадують, що за уявним розмаїттям ховається Єдність, вона ж є Загальним Законом Нескінченного космосу, вона ж є Богом, а соціум постійно норовить поклонятися не Богу, а ідолам, які є витвором рук (мізків) людини, віртуальною реальністю (просто нескінченної реальності замало, чи що?). Усе це є абстрактними ідолами, Богом або Загальним Законом не передбачуваними, але людина з тупою завзятістю цьому поклоняється.
Перед людством стоїть трагічне питання: «куди ми йдемо — до продовження чи до кінця?». Нещодавній Саміт Землі в Йоганнесбурзі підтвердив, що людство, як і тисячі років тому, незважаючи на «інтернети» й «шаттли», не може вибрати між варварством і розумом. У цих умовах відмова від історичного досвіду є божевіллям. А закінчити слід словами Еріха Фромма: «Ми продовжуємо весело йти непояснюваним шляхом, наче нам бракує розуму зрозуміти, куди він веде». Схоже, що таки бракує!
