«День» продовжує досліджувати проблему свободи слова у нашій країні. Як вже відзначалось на наших сторінках, останнім часом вона лідирує у списку новин. Нове звучання вона отримала у зв’язку із появою «Маніфесту українських журналістів з приводу політичної цензури», що був обнародуваний у четвер. Учасники «круглого столу», які склали текст цієї заяви, висловили свою підтримку діям колективу УНІАН. Як відомо, на сьогодні конфлікт у цьому інформаційному агентстві вичерпано. Що є доказом твердження «Дня», що кожний конкретний випадок потрібно вивчати окремо. У продовження обговорення «симптому УНІАН» «День» пропонує точку зору свого кореспондента.
Цього тижня питання свободи слова і цензури знову вийшло було на шпальти газет і в заголовки новин завдяки конфлікту в інформагентстві УНІАН. Тривало це недовго: нове керівництво УНІАН в особі Василя Юричка знайшло, судячи з усього, контакт iз підлеглими, і заклики до протестів непомітно зникли. Однак вірогідність того, що згодом ми почуємо про утиски журналістів в іншому агентстві, виданні чи телеканалі, вимагає бути до цього готовими, тобто вірно зрозуміти ціль і мотиви протестуючих. Аби в цьому краще розібратися, пропоную прочитати таке.
ХТО БАЧИВ СВОБОДУ?
Найкраще свобода слова виглядала тоді, коли її ніхто не бачив. Подібно загорнутій у темне рядно жіночій фігурі, у якій можна уявити хоч Венеру Мілоську, ми уявляли свободу слова чимось невідомо-прекрасним. Молоде покоління журналістів, яке не мало щастя «літувати» кожен свій рядок, пояснюючи суворому дяді з печаткою в руці, що згадка в газеті про міжрайонну вузькоколійку не підірве обороноздатність держави, вже ніколи не матиме того щастя — мріяти про свободу слова. Коли ж згадане вище темне рядно із загадкової фігури свободи слова було знято, розчаруванню не було меж. Аби не розширювати тему, зупинюсь на головному: свобода не скасувала професіоналізм. Це у 1989 можна було за кошти розгубленої влади поливати цю владу останніми словами в її ж газетах і ставати при цьому народним героєм.
Ще у ті далекі вже часи я зрозумів просту і незаперечну істину: аби писати чи говорити в ЗМІ все, що хочеш, слід мати свою власну газету, радіостанцію чи телеканал. В усіх інших випадках власник буде завжди правий, і саме власник буде завжди краще знати, яка саме правда потрібна споживачу інформації. Що цікаво, журналісти, які стали власниками ЗМІ, виросли у найжорстокіших цензорів. І це нормально, бо ризикують вони своїм, набутим за роки нелегкої праці, місцем під інформаційним сонцем. Проте таких серед нас одиниці, хоча й у них зрідка з’являється бажання «захистити свободу слова». З них і почнемо.
НА ВОЗІ З-ПІД СУДУ
Найхарактернішим прикладом «боротьби власників» залишається акція львівської газети «Експрес», яка два роки тому була на грані закриття через судовий позов, у разі задоволення якого газета мала заплатити позивачу дуже велику суму. Талановиті менеджери газети, вичерпавши інші можливості, вдалися до театралізованої інтермедії із посиланням зі Львова до Києва «воза свободи», який прибув врешті до столиці. Оскільки було це ще до виходу на київські вулиці багатого на постановочні ефекти соціаліста Юрія Луценка, акція львівських власників газети принесла успіх. Аби не мати непотрібного клопоту, влада спустила на гальмах судову справу, віз був відправлений у невідомому напрямку, журналісти повернулись на робочі місця, а власники стали більш обережними. Єдине, що залишилось у пам’яті: повний «ігнор» акції львів’ян журналістськими масами. Для власників же газет акція газети «Експрес» стала уроком. Бо ж за існуючої судової системи, якщо не закрити ЗМІ, то довести його до банкрутства — справа техніки. Ось і доводиться власникам ЗМІ постійно про це пам’ятати і нагадувати редакторам та журналістам, чим вони ризикують, подаючи неперевірену інформацію, інформацію із ненадійних джерел або дозволяючи собі занадто емоційні коментарі чи оцінки. Журналістський народ це розуміє і помітних проблем із судом чи владою у провінційних приватних ЗМІ останнім часом немає.
Попри це згадані ЗМІ поступово відмирають. Стаючи прибутковим бізнесом або здобуваючи вплив, вони викликають інтерес у більш потужних бізнесових структур, які роблять власникам місцевих газет та телерадіоканалів пропозиції, від яких неможливо відмовитись.
НАРОДЖЕННЯ ІЛЮЗІЙ
Саме тоді і відбувається процес відриву журналістських мас від інтересів господарів. Звичайно, працюючи в тому чи іншому ЗМІ, журналісти уявляють, на яку силу вони працюють і звідки, образно кажучи, вітер дме. Проте віддаленість реальних власників від виробництва інформаційного продукту призводить інколи до народження ілюзій. Так молодий складальник у заводському цеху може подумати, що саме він є конструктором механізму, і прикрутити гайку не так, як слід, а як, на його думку, буде краще. На заводі гайку докрутять, а складальнику ще раз пояснять його обов’язки. І поскаржитись на сваволю бригадира чи майстра хлопець може хіба що в цеховій курилці чи в пивбарі після роботи.
Журналісти ж мають трибуну. Їх бачить, чує і читає якщо не вся країна, то значна кількість людей. Як тут не піддатися спокусі і не повідати світові про свої проблеми? Або хоча б привітати безплатно через свою газету чи телеканал себе чи тещу з днем народження. На подібне використання службового становища у власних цілях начальство дивиться поблажливо. Це ж не проголошення власного політичного курсу. Цього журналістам не можна робити за визначенням. Перша хвиля демократії назавжди пішла у минуле, журналіст уже ніколи не буде народним героєм, володарем дум і таке інше. Цим усім є кому займатися, окрім нас. Останні вибори, на яких сотні журналістів з тріском програли, вкотре показали нам, де наше місце. Звідси безперспективність апеляцій до громадської думки.
ПРИНЦИПОВІСТЬ ЧИ НЕПРОФЕСІОНАЛІЗМ?
За кілька тижнів до конфлікту всередині агентства УНІАН пройшла ще одна інформація з претензією на захист свободи слова. Це колишній редактор газети «Сегодня» Олег Непадимка намагався заявити щось про утиски своєї журналістської свободи. Насправді ж власники просто звільнили редактора з роботи, призначивши іншого. Їм видніше. Оскільки згадана газета знаходиться сьогодні дещо осторонь від головного політичного конфлікту, на захист звільненого редактора ніхто не піднявся, а більшість читачів газети нічого не помітила. І так може статися з кожним із нас.
Періодичні конфлікти між власниками і редакторами, між редакторами і журналістами є нормальним робочим моментом. Журналіст чи редактор має вибирати: або він виконує покладені на нього обов’язки так, як цього від нього вимагають, або шукає інше місце роботи — благо безробіття журналістам в країні поки що не загрожує. Головне — утриматись від спокуси назвати редакторську правку цензурою, а свій непрофесіоналізм видати за утиски себе самого, незалежного і об’єктивного. На тлі подібних конфліктів особливо приємними є приклади вищого журналістського «пілотажу», коли автор знаходить спосіб сказати все, що думає, і не викликати жодних претензій ні з боку героїв своїх публікацій, ні з боку своїх працедавців. Це дано далеко не кожному, але такі автори у нас є, країна їх читає і слухає. І жодних слів про цензуру.
І ПРО УНІАН
Проблема ж агентства УНІАН полягає сьогодні далеко не в спробах цензури, яку побачила раптом частина журналістів. Сам інститут інформагентств знаходиться сьогодні у глибокій кризі. Причому стосується це як колишніх державних інформагентств, які, втративши монополію на інформацію, ледь животіють, так і потужних глобальних монстрів на кшталт «Ройтерс» чи «Асошіейтед Прес». У часи Інтернету, супутникового телебачення та мобільних телефонів все менше знаходиться бажаючих платити гроші за стрічку новин чи фото, які і так перед очима задарма. Потреба ЗМІ самозахиститися посиланнями на інформагентства не є достатньо продуктивною, аби виправдати існування інформагентств у нинішньому вигляді. Аби не стати анахронізмом за прикладом провідного радіо, інформагентства мають виходити на якісно новий рівень, рівень XXI століття. Століття, у якому не може бути цензури, у якому кожен має широкий вибір миттєвої інформації з усього світу і з різних джерел. Головне — зробити цей вибір правильно.