Цього тижня я всерйоз замислився над початком власної політичної кар’єри. Дивлячись на те, як жваво, по-молодецьки люди з депутатськими значками проходять через будь-які кордони iз працівників міліції та держохорони, потрапляють до будь-яких будівель, зупиняються на ночівлю в Адміністрації Президента та проводять там розвантажувальні дні, десь глибоко в душі ворухнулася крамольна думка — от би і мені так.
Виявляється, народні депутати не тільки безкоштовно їздять поїздами та літають літаками, але ще й «користуються правом безперешкодного відвідування органів державної влади та місцевого самоврядування, а також правом безперешкодного доступу на підприємства, в установи й організації, розташовані на території України, незалежно від їхнього підпорядкування, форм власності, режиму секретності». Так свідчить закон «Про статус народного депутата України».
Я би, звичайно, в якостi народного депутата, голодувати в Адміністрації Президента чи прориватися в ефір УТ-1 не став. Я не настільки честолюбний і марнолюбний. А ось інспекційний візит до банківського сховища, на ювелірний завод чи, принаймні, на м’ясокомбінат — з дорогою душею. Це якраз ті «установи й організації», які вимагають невсипущого депутатського контролю. Є, звісно, і екстремальнішi варіанти — наприклад, відвідування атомної станції з висуненням власних вимог політичного, а ще краще — суто економічного характеру. Але тут самому не впоратися — потрібна депутатська група чи краще — фракція.
Усі ці міркування виглядають повним абсурдом, як абсурдні й усі нинішні депутатські походи. Йти до Президента із запитанням, на яке сам заздалегідь знаєш відповідь — це не абсурд? А рватися на телецентр Юлії Тимошенко, яка чудово знає, що у неї кількома днями пізніше заплановано прямий ефір на національному телебаченні — це що? Звичайно, з погляду логіки розкручування образу «борців з усім проти всього» ці походи зрозумілі, але з життєвого погляду — абсурд і тільки. Радикальні опозиціонери все більше стають схожими на героя старого радянського анекдоту про нову шахову фігуру під назвою «прапорщик», яка ходить, де хоче, і бере все, що сподобається. І ніхто не може її зупинити…
Так от, про зупинити. У 94-му році в моєму рідному Дніпропетровську стався дуже повчальний випадок. Одразу після перемоги на виборах свіжоспечений народний депутат по одному з міських округів у стані святкової ейфорії, підігрітому неабиякою дозою спиртного, вирушив до жіночого гуртожитку одного з вищих навчальних закладів. Час був близько півночі, і бабуся-вахтер, пославшись на правила внутрішнього розпорядку, не впустила стороннього чоловіка. Обурений таким поводженням, депутат почав розмахувати тимчасовим посвідченням, посилатися на свій статус, закон, недоторканість і вимагав негайної інтимної зустрічі з виборницями. Та на бабусю- вахтера це не справило жодного враження — вона діяла згідно з інструкцією. Коли ж із вуст депутата посипалися непарламентські вислови, вона швидко і рішуче виставила його за двері та викликала міліцію. Був скандал, розгляди, але народний депутат того вечора так до гуртожитку і не потрапив.
Звичайно, жіночий гуртожиток — не телецентр і не Адміністрація Президента. Але щоразу, дивуючись абсурдності депутатських поривань, у мене виникає запитання — а де ж були ті, хто на дверях? Ті, хто повинен зупинити абсурд, використовуючи службові інструкції? І, можливо, їх насправді варто замінити бабусями- вахтерами?
