…Мандрівник по натурі, я іще донедавна думала, що в Україні переважну більшість мандруючих становлять німі.
«Країна суцільних німих…» — мовчки зітхала щоразу, як тільки, розмістившись у купе вітчизняного потяга будь-якого напрямку, доводилося характерним жестом руки відбиватися від натовпу молодих, і не дуже молодих, красивих і не дуже, але завжди німих людей, які снували з вагона у вагон, незграбно мовчки пропонуючи газети і журнали.
Щоразу, збираючись у чергову подорож залізницею, наперед злостилася за отой непередаваний і, здавалося, незнищенний — особливо бридкий! — запах суто українського потяга чи українського (пардон) клозету, який в’їдається в одяг чи, може, навіть у шкіру, який неможливо витравити найпахучішим милом чи парфумами.
І з якогось часу я зненавиділа подорож залізницею, де вічно п’яний провідник у засмальцьованій робі виявить такі знання словника матюгальної лексики, відповідаючи на твоє «прошу» чи «будь ласка», що потім надовго зникне бажання вживати оте «прошу», особливо в дорозі, чи спати на більш-менш чистій постелі.
…Той, хто пізнає світ з вікна автомобіля чи салону бізнес- класу комфортабельного лайнера «Люфтганзи», на ці мої сентенції хіба що зниже плечима. А ось ті, що бiльшу частину життя коротають у вагонах поїздів, зрозуміють оце моє, як мовиться, майже теляче захоплення тими разючими змінами, що відбуваються нині на українській залізниці. Для мене вони такі очевидні, як зміни на подвір’ї батьків, коли ступаєш на нього навіть після недовгої розлуки: дрова складені по-іншому, драпак знайшов собі нове місце, лавку пересунуто з-під стіни комори під стіну дровітнi.
…За минуле літо мені пощастило об’їхати Україну залізницею майже по діагоналі. А жаль, що не уздовж і впоперек. І знаєте чому? Та тому, що нарешті при-є-мно. Обов’язковий фірмовий одяг персоналу, бейджики з ім’ям — по-батькові, рекламні афіші з переліком послуг і товарів тільки вітчизняного (!) виробництва, газети з рук таки провідника, а не сонму нібито німих, і чистота, Господи, нарешті чистота!
Коли я показувала південний київський залізничний вокзал своєму дядькові, що вже сорок років живе на північному Байконурі в Росії — у місті Плесецьку, де, як відомо, немає проблем із коштами і якістю послуг, він просльозився від захоплення. А він, повірте, світу і вокзалів бачив.
…А я цього літа тішилася майже до сліз у потягові «Херсон—Київ», коли мій сусід по купе — київський студент, що гостював у свого таврійського приятеля, — весело перефразував слова пісні Рибчинського, що лилася з репродуктора, проспівавши «Хай завжди мене Кирпа та й додому поверта!». «Ви знайомі з Кирпою?» — запитала я. «І ви з ним знайомі, красна пані, — так само весело прощебетав хлопець. — Навіщо бути знайомим з ним, коли ви знайомі з його роботою?! Бачите, як гарно подорожуєте: в Україні — з українським, — кивнув на репродуктор і провідника, що саме подавав нам львівське печиво «Марія» і пляшку «Славутича»?! — Окрім того, подорожуєте з кондиціонером. Не застудіться», — вже явно бешкетував студент, зовні схожий на мого сина.
… А я пригадала недавні часи, коли одна київська газетка- рептилька «наїжджала» на Кирпу майже парканним, але свідомо кілерським почерком так, що йому доводилося переховувати сім’ю, а стан справ на залізниці — слухати на засіданні Ради безпеки і оборони України. І якраз під час того засідання «вилізло» шило з мішка: причина цілеспрямованого «наїзду» на Кирпу полягала в тому, що він як новий керівник Укрзалізниці перекрив незаконну «дихалку» господарям тієї кілерської рептильки. Не знаю, може, мали рацію наші брати журналісти, коли почали дискусію щодо перебування Кирпи в одному передвиборному списку зі своїми недавніми інформаційними кілерами, а також щодо його закритості перед пресою. Але як на мене, затяту суб’єктивістку, то за умов повного свавілля, ні, точніше, «беспредєлу» у нашій політиці моральніше будувати нові вокзали і упорядковувати поїзди, аніж жонглювати словами нібито про мораль, чи не «вилазити» з об’єктивів телекамер із лжепророцтвами про закінчення в Україні часів Мазепи і настання остаточно безумних часів.
…Напередодні вихідних я розгортаю карту України — і чую, як мої два гени, оті, що відповідають за мій мандрівний норов, як два бісики штовхають мене під ребра: в дорогу!
І я поспішаю у залізничну касу.