Звертаючись до колег, які висвітлювали акцію «Повстань, Україно!», з проханням поділитися особистими враженнями від побаченого і почутого, «День» прагнув зібрати якнайбільш повний спектр думок журналістів. Узагалі-то він відображає набір думок у всьому суспільстві. Можливо, тільки «неприєднаних» серед журналістів менше.
Наталія КОНДРАТЮК, тележурналістка:
— Таке відчуття, що це був просто взаємний парад дурості. Опозиція і влада нібито змагалися, хто вигадає більш безглузду ситуацію й у кого першого здадуть нерви. Причому традиційно кращу рекламу акціям протесту та їхнім лідерам зробила сама влада. Наприклад, опозиція, поставивши намети, спровокувала владу на «прибирання території». Влада вчинила так, як від неї і чекали, давши опозиції підстави для нових обвинувачень. Якби намети не чіпали, вранці, напевно, жителі й автомобілісти самі примусили б пікетників потіснитися. Демарш на телебачення також викликав цілком прогнозовану реакцію: опозиція створила ситуацію, влада її розрекламувала. На додаток російським телеканалам майже добу не давали можливості передати матеріали у Москву: на УТ- 1, очевидно, з переляку, «напала» профілактика каналів зв’язку. Мирний хід акцій, схоже, опозиції не був потрібен. Менше уваги, менше шумових ефектів — менше інформаційних мотивацій. А прорватися до Адміністрації Президента — це інформаційна мотивація. Якби Президент прийняв їх одразу, конфлікт вичерпав би себе набагато раніше і депутатам не довелося б гаяти ніч під кабінетом глави держави, відмовивши собі у вечері та сніданку. Й світові засоби масової інформації не жували б цю ситуацію ще добу. На демократію те, що відбувається, мало схоже. Все це нагадує істерику. Кожен учасник переслідує свої цілі та вирішує особисті завдання. Тільки до чого тут країна?
Захар БУТИРСЬКИЙ, «Німецька хвиля»:
— Вражає, як вдалося опозиціонерам затягнути на акції безліч людей із вищою освітою. Не тих бабусь, яких ми звикли бачити на демонстраціях лівих сил. Очевидно, суспільство десь прокидається. Щоправда, насторожує присутність серед опозиціонерів комуністів, які ніколи не загострювали вкрай своїх відносин із владою. Швидше — грали в опозицію. Нині або вони змінили своє кредо, або опозиція зразка 2002 року. Складно назвати ці акції виявом демократії. Найімовірніше, вони відбувалися не завдяки, а всупереч владі. Люди, які приїхали до Києва з регіонів, розповідають, що на них давило їхнє начальство, податківці. Вже дорогою до Києва міліція гальмувала автобуси й автомобілі, якщо там були помічені учасники акцій протесту. А в залізничних касах створили штучну проблему з квитками. Хіба можна називати виявом демократії те, як під прикриттям ночі спецпідрозділи знищили наметове містечко? Може, це й демократія, але по-українськи.
Олександр ЛУК’ЯНЕНКО, спеціальний кореспондент інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Не говоритиму про демонстрації 16 вересня — бачив їх тільки по телевізору. Але акція 24-го в якийсь момент сприймалася як і всі інші мітинги опозиції: ті ж «обличчя з народу», що й на минулих мітингах, ті ж лозунги. Як і півтора року тому, натовп за командою з мегафона скандує «Кучму — геть!». Загалом — нічого нового. Набагато цікавіше було спостерігати за лідерами опозиції. Сцена з походом депутатів до глави держави і оголошенням політичного голодування на сходах між третім і четвертим поверхами Адміністрації Президента добряче розвеселила. Політика у нас сьогодні стає видовищем. А ось порадувало тільки одне — цього разу не було бійок між демонстрантами і міліцією. Очевидно, правоохоронні органи й учасники мітингів усе- таки навчилися поважати одне одного. Чи можна вважати акцію виявом демократії? Однозначно — так. Інакше мітингу не було б за визначенням.
Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційної служби ICTV:
— Я думаю, те, що відбувалося в пікові моменти, — це просто хуліганство, що насправді не має нічого спільного з демократією. У будь-якій демократичній країні людину, яка нібито б’є по щоках представника поліції, просто посадили б до в’язниці за хуліганство, оскільки й у депутатської недоторканності є межі. Це раз. І те, що ночували в президентській Адміністрації, це просто — за формальними ознаками — путч. Ось і все.
Млявий путч, який не має нічого спільного з демократією, і ресурси його вичерпані. Оскільки він не відбувається на фоні кризи в країні. Тобто видно, що він абсолютно бутафорський, сконструйований, штучний, тому що Україна займає перше місце серед країн СНД за темпами промислового зростання, і для ефективної діяльності уряду не вистачає тільки нормальних законів. Не вистачає того, щоб депутати знизили податки і ще декількох десятків (нараховують до шістдесяти) законів. Тоді життя налагодиться. Фактично, це політична експлуатація у своїх особистих інтересах боротьби за владу труднощів, яких усе ж зазнає Україна; тієї безславної бідності, у якій перебуває країна (оскільки середня зарплата в країні — 75 доларів, що тільки на 16% вище мінімального прожиткового мінімуму). І це просто обман народу. Тобто після цих акцій, навіть якщо хтось візьме владу у свої руки (уявімо таку гіпотетичну, дивну можливість), ніхто не перевзується в нові черевики і ніхто не переїде до нових квартир. Це цілком зрозуміло, тому що завдання залишаться тими ж: прийняття нормальних законів і нормальне, спокійне функціонування держави. Мої особисті враження такі. І я думаю, що виконавча влада і Президент просто повинні діяти більш активно, спокійно й упевнено, тому що вони діють у рамках демократичних інститутів. Ось і все. А так звана опозиція (я кажу «так звана», оскільки це просто радикали) підтвердила повну нездатність діяти в рамках демократичних інститутів, винайдених не в Україні. І не Україні від них відмовлятися. Я маю на увазі парламент: треба сидіти в парламенті і приймати закони, знижувати податки, а не сидіти в наметах — це фактично зрада своїх виборців.
Андрій МИСЕЛЮК, редактор відділу політики Інтернет-газети ForUm:.
— Як за часів «касетного скандалу», так і сьогодні (був майже на всіх демонстраціях УБК та на обох «Повстань, Україно!») неодноразово мав можливість пересвідчитися в тому, що переважна більшість демонстрантів — це кращі люди України, її «сіль». А ніяк не продажні наймити, психопати, крикливиці, інші упирі та десоціалізовані елементи, які фігурують у міліцейських повідомленнях і сюжетах деяких до неподобства об’єктивних телеканалів. (Такі також є, але не вони грають головну партію). Кращі — у значенні загостреної реакції на несправедливість із боку влади, наявності почуття власної гідності, людської порядності. Навіть їхня трохи наївна ненависть до Президента і така ж упевненість у тому, що «всі біди від Кучми» не «ріжуть вухо й око», тому що органічно витікають із їхнього сприйняття світу. Чесно кажучи, мені спілкуватися з цими людьми приємно та цікаво.
Жодного разу не помічав виявів нестримної агресивності з їхнього боку у ставленнi до міліції, незважаючи на те, що демонстрантів, принаймні, за часів УБК, провокували на бійки деякі спортивної статури хлопці у шкіряних куртках, які безкарно вискакували з-за спини міліцейського оточення і туди ж ховалися. Запам’яталося дуже терпиме ставлення до омонівців під час нинішніх акцій — якщо хтось починав кричати щось на зразок «Слуги режиму! Кого захищаєте?», народ старший говорив: «Та це ж наші діти!..» або «А ви б на їхньому місці що робили?»
Не поділяючи надмірного романтизму керівника УБК Володимира Чемериса, який захоплювався тим, що унсовці та соціалісти живуть в одних наметах та співають одні пісні, проте, думаю, що саме так формується політична українська нація. Річ навіть не тільки в Президентові — він так чи інакше піде. А так на основі неприйняття його режиму люди з різних областей країни, різних політичних переконань та просто переконань уже вдруге виявляються в одному «казані». Вони впізнають один одного, сперечаються, лаються, але вчаться розуміти: комуніст — нацдема і навпаки. Я, наприклад, сам за часів УБК з нової, хорошої сторони відкрив для себе унсовців, до яких до цього ставився без особливого пієтету. І, між іншим, у їхній єдності немає нічого дивного —жодні Тимошенко чи Мороз не вивели б десятки тисяч на вулиці, якби не було «соціального запиту» на їхні лозунги.
Олександр ГАЛУХ, кореспондент відділу політики газети «Факты и комментарии»:
— Акція непокори, що відбулася 16 вересня на Європейській площі, була видовищною. Формальна причина для виступу: два роки, як зник журналіст Георгій Гонгадзе. Щоправда, мало хто з вітчизняних ЗМІ згадав про це. Загалом влада й опозиція поводилися гідно.
Від учасників акції часто доводилося чути, що вуличні виступи навряд чи похитнуть досить сильні позиції влади і вплинуть на політичний розвиток країни. Багато людей говорили, що шансів досягти успіху немає, але щось робити все одно необхідно.
До речі, серед опозиціонерів було дуже мало молоді. Відомо, що у навчальних закладах стосовно цього провели відповідну профілактичну роботу. Проте «революція», про яку так багато говорили, у черговий раз показала, на мій погляд, неготовність громадян брати участь у масових акціях протесту. Більшість учасників — люди середнього і похилого віку, яких більше хвилювали соціальні проблеми, ніж політичні. Що стосується освітлення акції в ЗМІ, то, безсумнівно, більшість їх працювала проти опозиціонерів, зокрема, занижували реальну кількість людей, які вийшли на вулиці. Хоч лідери опозиції, у свою чергу, явно завищували дані про протестуючих. Один із учасників акції заявив, що дізнатися більш-менш точні цифри можна, помноживши на два офіційні дані міліції. Виходить — 30 тисяч. Схоже на правду...
Олена БОЛТУШКІНА, редактор рубрики «Україна» «Кореспондент.Net»
— Я особисто не була на Європейській площі 16 вересня — тільки проїжджала повз неї дорогою на роботу, — тому моє враження складалося на основі повідомлень наших кореспондентів та інформації в Інтернеті. Відчуття було таке, немов запустили досить могутній механізм, який, проте, працює вхолосту.
Зазначу, що, як мені здалося, найбурхливішою того дня була реакція, і тих, хто був на площі, і тих, хто читав це все на нашому сайті, на появу на мітингу 16 вересня Віктора Ющенка. Адже ті, хто завзято підтримує опозиційні сили, давно розчарувалися в ньому, і тут він з’явився на Європейській площі. У людей просто почалася істерика на тему «месія». Адже він як-не-як особистість досить харизматична. Це були просто шалені вибухи радості...
