На протязі років ми зловживаємо поняттям «нова генерація». Колись воно позначало «комуністів-демократів», або горбачовців. Потім — національно-свідомих політиків. Десь посередині дев’яностих нову генерацію складали «червоні» директори, які адаптувалися до вимог ринку і склали опозицію демагогам. Ближче до кінця декади нова генерація була уособлена банкірами-екскомсомольцями. У 2002 році іміджем, лейблом та ідеологією нової генерації заволоділи «озимі», які розширили вікові та світоглядні межі. Нажаль, новий проект виявився надто політизованим, аби стати тривалим. Отже, що це поняття означає сьогодні?
Критерії можуть бути такими.
По-перше, це люди, які не пов’язують свої погляди та стиль життя із комуністичним минулим. Для них це минуле — або туманні спогади дитинства, або реалістичне розуміння неможливості реставрації тодішніх правил гри. Не думаю, що тут можна задовільнитися афоризмом Олександра Мороза «хто не жалкує…» — тому що ностальгія заважає відчуттю того, що Україна є «твоєю державою». Потрібно відчути себе громадянином України (незалежно від місця та часу — матчу, виборів, концерту, школи, тощо), аби належати до нового покоління.
По-друге, це люди, що не прикуті до України у сенсі неможливості залишити її. Себто, вони можуть імігрувати завдяки заробленим грошам, гарній освіті, корисному досвіду роботи, але вагаються якраз через те, що відчули себе власниками або бачать можливості ними стати. Не обов’язково власниками майна — також думок, ідей, нових напрямів у науці, тощо. Якщо людина не здатна імігрувати лише тому, що вона відчуває свою непотрібність будь-деінде, то це приреченість, а не вибір. Україну необхідно обрати для себе серед інших (не виключаючи можливості зміни вибору), аби належати до нового покоління.
По-третє, член нової генерації мусить мати з чим порівнювати Україну. Це вимагає або тривалого (або короткого, але сповненого вражень) перебування за кордоном, або гарної вітчизняної освіти, яка дозволяла б зрозуміти раціональні (а не емоційні) відмінності України від решти світу.
По-четверте, це люди, які здатні заробити принаймні собі на життя — будь-чим, окрім відверто кримінальних засобів. Останні девальвують розуміння важливості спільних правил гри — мафія всюди однакова, це держава в державі. Гроші для них важливі передусім як засіб досягнення індивідуальної автономії. Невільна людина не може бути активною, людина, яка хоч у чомусь вільна — здатна змагатися за ширшу автономію.
По-п’яте, і останнє, нові українські громадяни — це люди, які чітко розмежовують те, чим Україні слід пишатися, а чим — не варто. Наприклад, у нас часто асоціюють патріотизм із любов’ю до фольклору. Якщо уважно придивитися, то фольклор, принаймні у Східній Європі, — всюди подібний… На мою думку, серед здобутків України — порівняний етнічний мир, збереження та розвиток військово-промислового комплексу, гарна базова освіта, тощо. Ті, хто розуміє, що від ура-патріотизму один крок до пивного путчу, безумовно належать до нового покоління.
Важливо також таке: якщо хтось вважає, що українські проблеми — це якась кара, фаталізм, що вони невирішувані, то неможливо зарахувати їх до нової генерації. Будь-яка проблема має щонайменше два виміри — вижити чи загинути.
Хто саме підпадає в Україні під ці, загалом досить ідеальні, критерії? На мою думку, це такi категорії населення (поза віковими межами):
– власники малого і середнього бізнесу, а також значна частина їхніх найманих працівників;
– керівники та склад тих медійних вузлів, які не обмежуються суто прагматичною чи відверто тенденційною тематикою;
– лідери та активісти тих неурядових організацій, які не ігнорують можливостей конструктивного діалогу із чиновництвом та участі у процесі прийняття політичних рішень;
– науковці різних генерацій, які працюють у провідних (нових та старих) академічних закладах та на їхній базі утворюють сучасні дослідницькі вузли;
– публічні політики різного рівня із досить гнучкими поглядами, але гнучкими не у сенсі міграції з одного табору до другого, а у сенсі пошуку реальних можливостей щось змінити поза обраним, тим чи іншим, ідеологічним міфом.
Мені особисто близька у цьому контексті проблема експатріатів — себто, людей, які тривалий час прожили за кордоном, але не стали громадянами інших держав — незалежно від причин. Відомо, що з 1991 року близько 50000 молодих і немолодих українців здобули освіту різного рівня у розвинутих країнах. Значна, хоча і не переважна, їхня частина повернулася до України та поступово займає позиції у нижчій та середній ланках академії, бюрократії та бізнесу. Лише один Центрально-Європейський університет в Будапешті (а до того — у Празі) видав євродипломи близько двом сотням українців, які навіть мають в Україні власні братерства.
Необхідно підкреслити, що сучасні вітчизняні академії (у сенсі вищих навчальних закладів) намагаються не «пасти задніх». Чимало їхніх «продуктів» постали наразі на чолі неурядових організацій правозахисного, дослідницького, лобістського профілю; вони обираються до органів регіонального самоврядування, знаходять себе у бізнесі, тощо. Наприклад, засновано «Інститут реформ», що проводить конкурси для економістів (останній презентовано 10-го вересня) — приємно, що все більше власне українських грантонадавачів приймають участь у суспільному будівництві. На загальнонаціональному рівні помітним явищами на деякий час стали «озимі» та клуб «Остання барикада».
Центральним питанням, втім, залишається таке: чи достатня потенція тієї спільноти, що ми її називаємо новим поколінням, аби змінити Україну? Адже відомо, наприклад, що в афро-американських гетто декадами обертається зачароване коло злиднів та браку інтеграції до світового простору здобутків, ідей та можливостей через традицію, міфи, рутину, інерцію.
Ця небезпека існує. Проте важко уявити таке:
– що людина, яка здобула післядипломну освіту на теренах Євроатлантики, здатна перетворитися на нудного викладча-конформіста, сінливого бюрократа чи вузькочолого експерта;
– що людина, яка непересічними зусиллями, потерпаючи від рекету та буквоїдства «із натяками», робить бізнес, здатна стати хрещеним батьком чи липкоруким посадовцем;
– що людина, яка працювала у неурядовій організації чи низовому партійному проводі, трансформується у парламентаря-демагога, торгівця голосами, тощо.
Справді, важко визначити, під чию «високу руку» рушить нове покоління: помсти за минулі поневіряння та знущання (аналог «дідівщини» в армії) чи все ж особистих поступок заради стратегічного бачення майбутнього для України. Тому залишається вірити, адже Україна та її народ не чекають, поки їх «змінять». Вони змінюються щодня, так само як назви крамниць та розташування офісів у міських центрах. Нове покоління не вичерпується «чиказькими хлопцями», «младотурками» чи вульгарними передвиборними плакатами «Нової генерації». Це українські громадяни, які щодня працюють на себе (а відтак на державу) – від гарно одягнутої та привітної дівчини на презентації нової фірми до пенсіонера у газетному кіоску. Вони не чекають, доки їх назвуть новим поколінням українських громадян. Так само як і українська держава, вони вже просто…є.
