Коли пересічний і досить далекий від політики громадянин дізнається про те, що в Україні зареєстровано понад 130 політичних партій, то першою його реакцією зазвичай буває запитання: «Навіщо нам стільки партій?» Зрозумілу відповідь на це просте запитання знайти не так просто, хоча за кількістю партій Україна далеко не є світовим лідером.
Але цілком логічно виникає наступне запитання: «А скільки партій потрібно для нормального функціонування політичної системи?» У пошуках відповіді в цьому випадку політологи сформулювали поняття «партійна система». Це поняття має якісно-кількісну визначеність і показує не просто кількість партій у країні, а те, скільки партій реально впливають на владу.
Ще на початку 1990-х років у нас розрізнювали тільки два типи партійних систем — однопартійну і багатопартійну. Насправді їх набагато більше.
Однопартійна система знайома нам з радянського минулого.
Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досить довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала Ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія — Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиційним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією.
Якщо більшість місць у парламенті належить двом великим партіям чи тільки дві партії ведуть реальну боротьбу за пост президента в президентських республіках, це — двопартійна система. Ідеологічні відмінності між двома провідними партіями в цьому випадку вельми незначні. Класичними прикладами такої партійної системи вважаються США та Велика Британія. Багато політологів вважають, що цей тип партійної системи найбільше сприяє політичній стабільності.
Коли місця в парламенті розподіляються між трьома і більше партіями, а уряд формується, як правило, на коаліційній основі, йдеться про багатопартійну систему. Такі системи властиві для парламентських демократій (Нідерланди, Італія, Фінляндія, Бельгія і т.д.).
Деякі автори виділяють перехідну від двопартійності до багатопартійності форму — «систему двох із половиною партій». Така система виникає у випадках, коли жодна з двох провідних партій-конкурентів не має можливості самостійно сформувати уряд без підтримки «третьої партії» (подібна партійна система існує в ФРН).
Багатопартійних систем (у вузькому значенні цього терміна) існує досить багато, і вони вельми помітно відрізняються одна від одної. Залежно від кількості партій, які реально впливають на політику країни, та ідеологічної дистанції між ними, виділяють два основні її різновиди:
— Партійна система помірного плюралізму, яка характеризується середнім рівнем партійної фрагментації (наявністю в парламенті 3 — 5 партій, жодна з яких не має переваги; тому вони вимушені формувати уряд на підставі домовленостей і компромісів відповідно до кількості завойованих депутатських мандатів) і незначними ідеологічними відмінностями між партіями (доцентровою партійною конкуренцією). Така система існує в більшій частині європейських парламентських демократій.
— Система поляризованого плюралізму характеризується високим рівнем партійної фрагментації (за владу борються понад шість партій), значною ідеологічною дистанцією між партіями (відцентровою партійною конкуренцією). Велику частину голосів виборці віддають ідеологічно протилежним політичним силам. Саме така партійна система призвела до краху Веймарську республіку в Німеччині, Четверту республіку у Франції та демократичний режим у Чилі (до встановлення військової диктатури в 1973 р.). Подібні тенденції виявлялися також у розвитку партійної системи Італії й Ізраїлю.
Як крайній випадок багатопартійності виділяють атомізовану (фрагментовану) партійну систему. Вона характеризується дуже високим рівнем політичної фрагментації, участю в боротьбі за владу великої кількості політичних партій (понад 10, а іноді майже 20). За цієї системи партії є вузькими і нестабільними коаліціями відомих і впливових людей, які часто існують не довше одного виборного циклу. На думку відомого американського політолога Дж. Сарторі, в чистому виді такий варіант існує тільки в Малайзії. Однак риси фрагментованої партійної системи виявляються і в деяких посткомуністичних країнах.
Для того щоб визначити кількість партій, які реально впливають на політичне життя країни, політологи навіть вивели спеціальну формулу, названу ними «ефективна кількість партій». Не будемо втомлювати читача тонкістю політичної математики. Приведемо тільки результати розрахунків для України. За результатами березневих 1998 р. виборів до Верховної Ради України у загальнодержавному виборчому округу ефективна кількість партій у нашій країні становить «10,6», в 2002 р. — «7,8». Для порівняння, в більшості ліберальних демократій цей показник коливається від «2» до «6». Якщо ця тенденція збережеться і надалі, то наша партійна система вже на наступних парламентських виборах відповідатиме кількісним стандартам парламентської демократії.
Який тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив на діяльність органів влади, тим менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни.
Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи істотно впливає кількість і ступінь гостроти проблем, що є джерелами значущих політичних розбіжностей у даному суспільстві. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто — село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо нових цінностей, що мають нематеріальне обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним — «0,5». Це дозволило вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії — «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», «місто — село» — «0,5», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріалістичні — «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 — 7.
І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента.
Між тим одним із головних показників зрілості партійної системи є інституціоналізація політичних партій. Політологи розуміють під інституціоналізацією партії ступінь її матеріалізації в суспільній свідомості, внаслідок чого вона існує незалежно від своїх лідерів, регулярно приєднуючись до значущих моделей поведінки громадян. Для вимірювання партійної інституціоналізації використовуються різні індикатори: тривалість існування партії та її стабільність (залученість до розколів і злиття), стабільність результатів на виборах, стабільність представництва в законодавчих органах.
Минулі вибори показали, що для багатьох виборців є більш важливим особистісний чинник, а не партійний. Деякі виборчі блоки були навіть названі на честь їхніх лідерів. І це також ознака слабкості партійної системи. Подібна тенденція, до речі, виявила себе і в Росії. Парламентарії нашого північного сусіда зробили належні висновки — згідно з новим законом про вибори виборчим блокам заборонять використовувати в назві ім’я, прізвище чи псевдонім фізичної особи.
Мабуть, головною причиною слабкості українських партій є їхній відносно низький вплив на виконавчу владу. Уряд формується не за партійною ознакою. Навіть якщо в складі Кабінету Міністрів є представники політичних партій, це не означає, що в уряді вони проводять політику своєї партії. У 1997 р. лідер НДП В. Пустовойтенко, затверджений прем’єр-міністром, чітко заявив, що «уряд буде сформовано тільки на професійній основі». Партіям залишається єдиний втішливий приз — боротьба за депутатські мандати Верховної Ради.
Виборці відчувають це «слабке місце» і… виникає природне розчарування в інституті багатопартійності. Соціологи б’ють на сполох — щороку зростає кількість громадян, які зазначають, що Україні не потрібна багатопартійна система. Якщо в 1994 р. так вважали 30%, то в 2001 р. — уже 43%. Лише кожен п’ятий опитаний вважає, що серед наявних в Україні партій є така партія, якій можна довірити владу.
Слабкість партій — це й слабкість української демократії. Тому проблема посилення ролі партій у політичній системі є одним із найбільш актуальних завдань і законодавців, і партійних лідерів. І повинно йтися не тільки про виборчий процес. Можна змусити виборців обирати тільки за партійним принципом. Формально це зробити не складно, заклавши відповідні норми до виборчого законодавства. Але головне — має виникнути система політичної відповідальності, яка об’єднає в єдине ціле виборців, політичні партії, представницькі органи влади і виконавчу владу. І тоді запитання про те, скільки партій достатньо для України, втратить свою актуальність. Виборці самі визначать, скільки партій реально відображають їхні інтереси та здатні взяти на себе відповідальність в органах влади.
