Два роки тому Євген Гінзбург — відомий кіно- і телережисер, автор знаменитих телебенефісів, фільмів «Рецепт її молодості», «Острів загиблих кораблів» і багатьох інших, академік Академії російського телебачення потрапив у неприємну історію. Тижневик «Собеседник» опублікував великий аналітичний матеріал під назвою «Секс за гроші». Статтю про «темні боки життя» суспільства було проілюстровано фотографією... режисера з його дружиною — відомою тележурналісткою, яка працює на каналі «Культура». Спочатку Євген Олександрович хотів подати до суду, потім махнув рукою…
На Міжнародний фестиваль телепередач «Оксамитовий сезон» чарівна пара приїхала разом із синочком, який на кораблі відчував себе, як вдома: дуже жвавий хлопчина безтурботно «марнував життя» в компанії ще з одним хлопчиком — 4-літнім Жориком Бистряковим, сином відомого композитора.
Наше інтерв’ю з Євгеном Олександровичем ми провели в майже бойовій обстановці: учасники фестивалю були замкненi в каютах ростовською митницею, а ми у цілковитій самотності розмовляли на затишних диванчиках кормового бару. При цьому нервові митники неодноразово пропонували нам розійтися по каютах. «Зараз» — сяяв усмішкою Гінзбург, але з місця не рушав. «Своя людина» — тихо раділа я.
«Я — ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ ЦИНІК — ПЛАКАВ НАД ЧУЖОЮ ПРОГРАМОЮ 50 ХВИЛИН»
— Євгене Олександровичу, журналістам належить прибріхувати, так би мовити, «за штатом»: гарно не «свиснути» — історію не розказати. Але життя творчих людей завжди пов’язане з якимись міфами та легендами. І часто ці історії вони самі й вигадують...
— Ну, сам-то я історій про себе ніколи не складав — не схильний, знаєте, до цього. Але все життя стикався із якимись вигадками та чутками про себе. Наприклад, колись мені частенько при зустрічі говорили: «Здрастуй, нарешті ти повернувся!» Виявляється, багато хто вважав, що я прожив деякий час за кордоном… Таких історій було багато, але я людина достатньою мірою іронічна, щоб приймати це близько до серця.
— Як член журі на фестивалі ви повинні проглянути близько 200 телепрограм? Важко?
— Ну, заняття це нелегке: деякі програми, як телеглядач, я б ні за що не став дивитися. Але все одно надзвичайно цікаво. Є просто приголомшуючі роботи. Але, на жаль, не всі володіють ремеслом. Особливу повагу викликають хлопці з регіональних телестудій: працювати на такій техніці і в таких умовах, працювати не «завдяки», а «всупереч» — це сьогодні подвиг. Під час перегляду одного фільму (до речі, знятий він саме регіональною телестудією) я всі 52 хвилини ловив себе на тому, що у мене безперервною рікою течуть сльози. Уявляєте собі, я — телевізійна сволота, телевізійний цинік і вовк — плакав 50 хвилин?! І зроблено його, між іншим, за 2 копійки.
— А у вас є свої пріоритети, взірці на телебаченні?
— Я дуже любив, наприклад, програму покійного Ворошилова «Що? Де? Коли?» Разом із ним, на жаль, помер цілий напрям у телевізійному мистецтві. Я завжди вважав його режисером- першовідкривачем, якому не було рівних на телебаченні. Його приголомшуючі програми «Аукціон», «А нумо, хлопці!» і, звичайно, найграндіозніший проект «Що? Де? Коли?» — це вже історія вітчизняного телебачення. Причому історія з великої букви.
— І все ж, мені здається, вам ближча тема музичного мовлення. Чому, на вашу думку, сьогодні на телебаченні немає гідних музичних програм?
— Відповім вам, як справжній єврей — запитанням на запитання: а звідки взяти критерії у їх створенні? На кого рівнятися? На російський шоу-бізнес?! У нього не просто криза, його не існує! Знаю, що представники російського «шоу-бізнесу» дуже успішно заробляють гроші у вас, в Україні. Ось ми приїхали з вами зараз до Ялти та побачили на набережній афіші все тих же придурків, творчість яких Росія вже не «їсть». У вас вони заробляють капітал, який потім успішно всю зиму витрачають у Москві — створюють нові бездарні програми та кліпи. Є, звичайно, серед них і небезталанні артисти. Той же Філіп Кіркоров здібна людина, але він давно зупинився у своєму розвитку: для заробляння грошей цілком досить того рівня, на якому він застиг. І взагалі, російський шоу-бізнес у значно більшiй мірi криміналізований, ніж український.
«УБИВАТИ МЕНЕ НЕМАЄ ЗА ЩО! ГРАБУВАТИ ТАКОЖ НІЧОГО — Я БІДНИЙ!»
— Різкі речі говорите, Євгене Олександровичу…
— А чого мені боятися? Вбивати мене нема за що, грабувати також нічого — я бідний. А на мою думку загалом усім плювати. Тому якщо будете рівнятися на наш шоу-бізнес, далеко не поїдете. І приклади тому вже є. Ваша популярна в Москві Вірка Сердючка — жахлива! Те, що робить цей талановитий артист — соромно, базарний рівень.
— Маю зазначити, що багато кому і в Києві творчість Андрія Данилка подобається…
— Наташо, я розумію ваші натяки: все має право на існування, ринок та інше. Нехай так! Але тоді дайте і нам можливість працювати! Нам — це тим, хто може і хоче задовольнити запити ІНШОГО глядача!
— Скучаєте за кіно?
— Не просто скучаю, а звірію! Я, пробачте, як жеребець, який застоявся в стійлі. Між іншим, коли я працював над останнім фільмом, мій продюсер намагався мене переконати, що не слід знімати Куравльова, Джигарханяна, Русланову: мовляв, вони своє відіграли та нікому не потрібні. Ну чи не дурість?! Зате вони із задоволенням витрачають гроші на дешеві серіали в ім’я якогось міфічного рейтингу. Це ж можна регулювати. Скажіть мені: що таке успіх? Те непристойне, що нам зараз демонструють перший і другий канали?! Якщо це так, то в ім’я чого це все відбувається? В ім’я саморуйнування?
АВТОРСЬКИЙ КОМЕНТАР
Незважаючи на скарги, Євген Гінзбург продовжує знімати кіно й активно працювати на телебаченні. Нещодавно він зняв комедійний серіал про життя безробітного актора «Мамуко». Спочатку в головній ролі планувався відомий грузинський актор Мамука Кiкалеїшвілі — адже до сценарію, написаного Олександром Міндадзе, увійшли автобіографічні моменти підкорення столиці цим актором. Але рік тому він пішов з життя, і Гінзбургу довелося їхати до Тбілісі — шукати іншого виконавця. Ним став Михайло Джоджуа. Потрібно сказати, що Гінзбург важко переживав смерть Мамуко: «Для мене він був не просто актором, якого я любив знімати. Він був моїм другом, і, звичайно, відмовитися від його образу було важко».
А нещодавно цей ветеран телебенефісів і мюзиклів зняв «Звичайне диво- 2002». Так називалося новорічне шоу, яке представив на початку цього року популярний у Росії телеканал ТВЦ.
— Невже вам настільки некомфортно в нинішній ситуації?
— Річ навіть не у цьому! Я не хочу функціонувати як пам’ятник минулих перемог, якась пафосна статуя. Я — не статуя! Мені всього лише 57 років, у мене молода дружина і три роки сину. Я сповнений сил, хочу жити, працювати і перемагати. І я буду це робити! За вдачею я — гладіатор.
«Я НЕ ВСІХ СПОНСОРІВ ЗНАЮ В ОБЛИЧЧЯ — І, МОЖЛИВО, ЦЕ НА КРАЩЕ…»
— Зараз Москву захлеснула нова хвиля мюзиклів — «Метро», «Нотр-Дам», «Норд-Ост» тощо. Як ви думаєте, з чим пов’язана ця новоявлена мода?
— Все дуже просто. Театральні продюсери давно зрозуміли, що постановка таких мюзиклів — досить вигідний бізнес. На жаль, у московському варіанті це дуже погано — стосовно музики чи виконання, а щодо режисури — в більшості випадків вторинно. Такими речами я займатися ніколи не буду.
— Чим же ви будете займатися найближчим часом?
— Зараз у мене новий проект. Разом із композитором Олександром Басилаєвим (колись ми з ним робили «Весілля сойок») ми маємо намір робити свій мюзикл у Цирку на Вернадського. Гроші є. Їх дали люди, які вірять у нас і яким я безмежно вдячний… (задумливо) …Я не всіх знаю в обличчя... (більш задумливо.) Може, це й на краще? Ну що ви смієтеся? Просто не хочеться розчаровуватися.
— Що ж, наявність грошей вирішує багато що.
— Не завжди. У нашому випадку виникла проблема з керівництвом Цирку. Вони поки «думають», чи надавати нам приміщення. Кажу — і в мене мурашки по шкірі. Я не розумію. Адже їхній цирк, як і всі цирки в країні, знаходиться в кризовому стані, а я їм пропоную видовище, на яке всі купуватимуть квитки! Проте його керівництво роздумує… Так що переговорний процес триває. Приміщення на Вернадського — це не моя примха, а необхідність: мені потрібнi п’ять манежів, коні, слони, вода та інше. Хочу зробити видовище для сім’ї — татусів, мам, бабусь, дідусів, дітей! Але нічого, я людина терпляча, навчена життям чекати.
— Я тут якось у кулуарній розмові почула, як ви говорили про Путіна: «Я люблю свого президента». Правда?
— Клянуся вам, він мені подобається. Мені подобається, що він молодий, що ходить на лижах, що активний. Він непривабливий — так, але в ньому є якась мужицька чарівливість і сила, які мені імпонують.
— І Єльцина, либонь, любили?
— Не іронізуйте! Як його не любити? Він задушив комунізм, перегриз глотку цій гідрі. Так, далі було погано, але головне було зроблено! Взагалі, з «любов’ю-нелюбов’ю» до можновладців — штука складна. Я не люблю нашу інтелігенцію, яка несе в собі всі риси радянської інтелігенції. За надмірну любов до влади. Тому що не люблю прихвоснів і негідників, які ухитряються з’явитися в потрібний час і в потрібному місці. Але мені здається, Путін не вітає спробу нашої творчої інтелігенції та журналістики створити новий міф.
— Не любите журналістів?
— На жаль! Даруйте мені, не люблю. Хоч і розумію, що не всі, як кажуть, одним миром мазані — є чесні й талановиті. Але загальний рівень сьогодні ви й самі чудово знаєте який.
— Добре, а що ж любите, Євгене Олександровичу?
— Сім’ю свою люблю — дружину Нару, сина Сашка, спілкування з ними заспокоює мене, розслабляє. Люблю талановитих людей. Джаз — моя давня пристрасть. Щасливий, що з’явилася можливість дивитися кращі фільми світового кіно. Вдома зібралася серйозна колекція фільмів, і я пишаюся нею.
