Серед важливих питань порядку денного 2-ї сесії Верховної Ради 4 госкликання є розгляд законопроектів щодо призначення керівників Національної телерадіокомпанії, а також освітлення засобами масової інформації роботи органів державної влади. Можна з великою часткою впевненості передбачити, що ці питання стануть предметом гострої боротьби в парламенті. Свідчення тому — пристрасті, які «кипіли» в сесійній залі в останні дні минулої сесії з приводу ротації частини Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. З пропозицією прокоментувати взаємини законодавчої влади з владою четвертою кореспондент «Дня» звернувся до народного депутата України, члена Комітету з питань свободи слова та інформації Миколи БАГРАЄВА.
— Одним із підсумків 1-ї сесії Верховної Ради 4-го скликання стала заміна трьох членів парламентської частини Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. При цьому роботу самої Нацради, членом президентської частини якого до обрання народним депутатом України були і ви, оцінили як незадовільну. Чи згодні ви з такою оцінкою?
— Почну з того, що Нацрада, куди я входив протягом 2 років, розпочала свою діяльність фактично «з нуля». Якщо пам’ятайте, довгий час робота цього органу була паралізована у зв’язку з відсутністю компромісу між Президентом і Верховною Радою відносно призначення парламентської четвірки. Ми приступили до виконання своїх обов’язків, коли вже жодна теле- і радіокомпанія не мали ліцензії, — всі, по суті, працювали в неправовому полі.
Що було зроблено відтоді? По-перше, Нацрада сформувала нормативний пакет документів, необхідний для того, щоб розпочати ліцензування, передусім положення про ліцензування і про конкурс. Ці документи пройшли всі необхідні інстанції. Було закладено певну ідеологію Національної ради. Зокрема, прийнятий в усьому світі принцип: одна частота — один телеканал. Нацрада ініціювала ідею форматних каналів — тобто музичних, спортивних, новинних і т.д. Окремі радіочастоти вже виносили на конкурс форматованими. Всього проліцензовано близько 300 ТРК, в тому числі загальнонаціональні телеканали.
У чому ж суть основних претензій на адресу Національної ради, висловлених депутатами Верховної Ради? Найбільше їй дісталося у зв’язку з проблемою трансляції засідань парламенту. Логіка народних обранців проста і зрозуміла — оскільки нас не показують, значить, працюють погано. Друге обвинувачення — в ніби упередженості членів Нацради при ліцензуванні. При близькому розгляді воно виглядає несерйозним. Якби Нацрада і справді була суб’єктивною, судових позовів було б набагато більше. Мені здається, обвинувачення в упередженості мають іншу причину. Видача ліцензій на мовлення проводилася за допомогою конкурсу, а це завжди має на увазі, що є ті, що виграли, і є ті, що програли. На жаль, багато з тих, що програли, вирішили надати цьому політичного забарвлення. На користь ротації парламентської частини Національної ради я бачу лише один досить вагомий аргумент: у парламент прийшли нові політичні сили та нові люди, які мають право на висунення власних кандидатур. Але я категорично проти того, щоб ставити Нацраді оцінку «незадовільно», як це зробили в залі. Роботу було виконано величезну, але, на жаль, мало хто з депутатів вникав у її суть.
— І все-таки, останнім часом все частіше звучить тема реформування Нацради. Чи є, на вашу думку, в цьому практична необхідність?
— Те, що сама Національна рада потребує реформування, очевидно. По-перше, в нинішньому вигляді Нацрада може бути паралізована в будь-який момент — досить, щоб навколо нього знову почалися політичні ігри. Згідно з нинішнім положенням, якщо рішення органу не підписує хоча б один його член, воно не набирає чинності. Нацрада сьогодні — як міні-парламент. Принаймні, парламентська трійка складається з представників абсолютно різних політичних сил, які, до того ж, протистоять одна одній. Думаю, така схема не є оптимальною, — члени Нацради повинні бути поза політикою. По-друге, елемент нестабільності та конфліктності в роботу вносить пряма залежність половини його членів від парламенту. Ні для кого не секрет, що всі депутатські об’єднання мають підконтрольні ЗМІ. Відповідно, кожний із них зацікавлений в тому, щоб «проштовхнути» в Нацраду свою людину. Третій важливий момент, що вимагає уваги — контролююча функція Нацради. Тобто Нацрада має не просто видавати ліцензії, а й мати можливість стежити за виконанням того, що там записано. Сьогодні досить на годину включити телевізор, щоб нарахувати цілий букет порушень. Насамперед вони, як правило, стосуються мови, якою ведеться мовлення, трансляції реклами, а також показу сцен насильства і еротики. Хотілося б, щоб зміни до закону «Про телебачення і радіомовлення» були внесені як можна швидше.
— Народні депутати наполегливо — від сесії до сесії, від скликання до скликання — «пробивають» ідею прямої телетрансляції пленарних засідань. Як стало ясно під час розгляду питання про Нацраду, в даний момент її прихильзидентські вибори, а «під куполом» зібралося півдюжини майбутніх кандидатів...
— У комітеті думки поки що розділилися — хтось за пряму телетрансляцію, хтось проти. Чи знайде ця ідея необхідну підтримку в сесійній залі, сказати поки важко. Як на мене, більш ймовірною видається організація прямої трансляції по радіо — на УР-1. На засіданні нашого комітету також обговорювалася перспектива ввести для освітлення роботи парламенту в дію кабельне телебачення — розпочати з Києва, а згодом розповсюдити мовлення на всі інші регіони. Саме таким чином, до речі, роблять у багатьох країнах на Заході. У будь-якому випадку не потрібно забувати, що рішення з трансляції пленарних засідань обов’язково повинні підкріплятися господарськими договорами між управлінням справами Верховної Ради та відповідним засобом масової інформації. Адже безкоштовно ніхто нічого транслювати не буде.
— З боку цілої низки депутатів — членів Комітету з питань свободи слова та інформації відносно стану цієї самої свободи останнім часом прозвучало немало невтішних оцінок. Чи згодні ви зі своїми колегами? Що потрібно зробити насамперед для оздоровлення атмосфери у вітчизняному медіа-просторі?
— Не слід забувати, що частина комітетів Верховної Ради вважаються опозиційними. Комітет із питань свободи слова та інформації — один із них. Із 13 його членів тільки я один — виходець із блоку «Єдина Україна». Між собою на комітеті ми домовилися політику до справи не примішувати. Сподіваюся, так воно і буде. По-моєму, не можна говорити, що у сфері мас-медіа в Україні повна безпросвітність, що хтось когось душить, не даючи писати те, що журналіст думає. Але більшість українських ЗМІ приватні. Їхню політику визначає власник. Цілком природно, що у будь-якої людини, яка є власником газети чи телеканалу, є певні погляди, своя позиція, яка може не співпадати з позицією журналіста. Бувають також конфлікти між журналістами та власниками газет на чисто особистісному грунті. Проте кожний журналіст може вибирати собі місце роботи. Проблеми свободи слова не вирішити кавалерійським наскоком. Потрібно послідовно приймати закони, які б чітко і ясно визначали права журналістів, даючи гарантію, що написавши правду, журналіст не постраждає. Не менш важливо й те, щоб ніхто не страждав від неправдивих, замовлених статей, які у нас, на жаль, далеко не рідкість.
— Основна функція парламенту — законотворчість. Відповідно, роботу будь-якого депутата потрібно оцінювати не за кількістю політичних декларацій, а за ухваленими Верховною Радою законами, в розробці та просуванні яких він брав участь. З якими законодавчими ініціативами ви маєте намір виступати найближчим часом?
— На сьогоднішній день Україні надто необхідний закон про меценатство. Багато вітчизняних компаній вже мають змогу жертвувати значні суми на потреби суспільства. Але робити це їм не дає податкове законодавство. Сьогодні для бізнесмена дати щось на культуру — надто збиткова справа. Сума пожертвування повністю віднімається з прибутку, одержувач допомоги частину її вимушений віддавати державі у вигляді податків. Подібну ситуацію потрібно змінити. Необхідно, щоб для представників бізнесу підтримувати культурні чи спортивні заходи було не збитково. Потрібно зробити так, щоб гроші, витрачені на меценатство, віднімалися з суми витрат підприємства. Самостійно чи в союзі з іншими депутатами я постараюсь провести подібний закон.
— Однак він може бути просто знахідкою для бажаючих уникнути податків...
— На сьогодні фірми і так знають мільйон способів уникнути їх сплати. І це зрозуміло — сплачуючи податки сповна, вони розорилися б за місяць чи два. То чи не краще, щоб багаті підприємства витрачали частину своїх коштів на благодійницькі акції, а не просто їх приховували? Таким чином можна було б фінансувати не тільки розважальні чи спортивні заходи. Меценати могли б підключитися до фінансування науки, освіти, до здійснення соціальних програм, до вирішення проблем пенсіонерів, важкохворих, багатодітних сімей, інших незахищених верств населення. Тобто велику частину проблем соціальної сфери, які поки не може вирішити держава, ми могли б перекласти на плечі успішного бізнесу.
