Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
Торкне ті струни пальчиком верба.
Ліна Костенко
Вночі на землю впав легкий прозорий блакитно-сірий серпанок, який потім тримався цілий день. Здавалося, що картину життя, влітку написану Гірландайо чи Веронезе, за ніч заново переписали імпресіоністи. Все навкруги — дерева, трава, стежки, дніпровські затоки, живі істоти — наче втратило частину своєї субстанції і стало напівпрозорим, ефемерним. А завтра може й зовсім щезнути.
То серед ще спекотного літа явився привид осені і нагадав нам, що «все проходить» — плани мандрівок, ілюзія злиття з природою, солодка дикунська незалежність від одягу, настіж відкриті вікна цілу ніч, довгі прогулянки, білий пісок та спориш-трава під босими ногами, незрівнянні дніпровські «рив’єри», туга вода, яку розсувають руки, букет диких квітів на столі, запах полину в хаті та смажені баклажани в холодильнику. «Все минає! Поспішайте! Не гайте часу, насолоджуйтеся — залишився тільки окраєць!»
Коли у такий день опинитися на лівому березі Великої ріки, то якимись рудиментарними органами почуттів, збереженими десь у глибинах пам’яті, можна відчути подих безмежного степу, який підкотив до древнього міста і зупинився тут — щось загадкове, небезпечне й досі дике. На лівому березі — попри байдуже індустріальне бескеття, мереживо ліній електропередач та новобудови — досі залишилися місця, де видно далекий, у тонких силуетах трави, горизонт. А якщо лягти на духмяну траву, прикласти вухо до землі й уважно прислухатися, то можна вловити далекий, ледве чутний стукіт копит. І вітер свистить. Свої? Чужі? Звідки — з півночі чи зі сходу?
Поряд із вавилонськими вежами київської забудови на лівому березі жевріють маленькі села із старовинними назвами; коли села зносять, щезають і назви — їх навіть не використовують для назв вулиць. Зараз там у городах ще пишно і рясно цвітуть гарбузи, мальви, хризантеми; красуються пихаті зелено-блакитні качани капусти; пахне землею і сухим листям. А зразу за городами починається поле, де доживає життя маленька, чудом вціліла річечка — колишня притока Дніпра. Навкруги тихо-тихо, тільки якась пташка озивається в очеретах. На вулицях під велетенськими грушами все ще лежать осиротілі, відполіровані до блиску товсті колоди, на яких колись збиралася вечорами молодь — покоління за поколінням. Через хистку огорожу «палісадників» звисають ті самі гарбузи, перевиті небесно блакитними паничами; вулиця-дорога поросла впертим споришем. Все квітне і плодоносить. Стоїть велика тиша — людей зовсім не видно. Майнула думка: «Чому б не включати подібні мальовничі оазиси у міську забудову, відповідно облаштувавши їх?» Чому не залишати матеріальну згадку про знищене село, звідки всі ми — зазнайкуваті міщани — вийшли? Одні раніше, інші пізніше. Одні згадують із вдячністю, а інші — зовсім відреклися.
Велика краса — природи, людини, думки — то завжди містерія, від якої щемить душа. Саме про це йдеться у посланні до міжнародного форуму «Зустріч заради дружби людей» Римського Папи Івана Павла II (форум відбувається у Ріміні, Італія). Іван Павло II впевнений, що споглядання прекрасного має не тільки естетичну цінність — воно веде сучасну людину до правди, до Бога як джерела всього прекрасного: «Зараз багато хто думає, що дійсність, проза життя відчужені від краси природи, мистецтва, людини, які можуть вражати нас своєю надзвичайною привабливістю. Однак, чи наважиться хтось заперечувати, що милування, наприклад, заходом сонця у горах, безмежністю моря або людським обличчям породжує в нас особливе відчуття глибин реальності? Те саме можна сказати про духовну красу, що проявляється в акті справедливості, у жесті пробачення, у жертві, зробленій із радістю і шляхетністю (можна ще додати — у таланті людини). У такі моменти почуття й розум відчувають себе у єдності — краса адресує себе до людини в цілому і, здається, шепоче нам: «Ти не будеш нещасним, бажання твого серця сповняться; навіть більше — вони вже сповнилися! Саме в цю мить!» У Біблії, книзі Мудрості, написано: «Через велич і красу Творіння можна — по аналогії — розпізнати його Автора».
