Чергова зустріч між президентами Росії і Білорусі, що мала б визначити перспективи подальшого розвитку російсько-білоруського союзу, відбулася, і перша реакція «бацьки» Лукашенка на неї була цілком прогнозованою. Дійсно, йому в Москві знову нагадали, що він, звичайно, може й надалі користуватися різними російськими ресурсами, насолоджуватися російськими ж цінами на енергоносії й надалі царювати в Білорусі — але спочатку він мусить піти на те, щоб Білорусь оформилася як суб’єкт федерації. Російської, звичайно. І жодних суверенітетів. І жодних планів «покерувати» на безмежних російських просторах. Щоправда, цього разу це все було оприлюднене в м’якій дипломатичній формі, і відповідь Лукашенка — що потрібно спершу провести референдум — цілком логічна. Він не з тих, хто щось добровільно віддає, навіть коли йому роблять пропозиції, від яких важко відмовитися.
Справа, однак, навіть не в тому, втратить Білорусь свій суверенітет остаточно, чи ні. А в тому, як на цю перспективу відреагувала міжнародна спільнота. А вона (спільнота) не відреагувала фактично ніяк. Єдине — Держдепартамент США заявив, що то внутрішня справа країни. І утворилася дуже дивна ситуація.
З одного боку, представники різних країн Заходу спочатку заявляли, що не визнають і не збираються визнавати результатів ні проведеного в Білорусі референдуму, в результаті якого було змінено конституцію, Лукашенко став де-факто самодержцем, ні результатів виборів до білоруського парламенту, який став виключно слухняним. За логікою речей, Захід в такому разі не повинен визнавати й результатів референдуму про об’єднання Білорусі з Росією в єдину державу, хоч якими б ці результати були (бо референдум проводитиметься нелегітимною владою). Але, схоже, в цьому разі реакція буде іншою.
З другого боку, Росія давно й постійно заявляє на міжнародних форумах, що до білоруських подій варто ставитися як до її, російських, внутрішніх проблем. І демократичний Захід із цим повністю мириться, не заперечує (принаймні вголос). І, таким чином, абсолютно спокійно сприймається те, що насправді йдеться про перший після Другої світової війни перегляд кордонів у Європі, перший прецедент, на який, між іншим, потім можна буде посилатися, перший рух, наслідки якого можуть виявитися непередбачуваними для всіх сторін. Адже якщо, умовно кажучи, Захід погоджується з тим, що Білорусь стає внутрішньою російською справою, далі цілком логічно виникають — Молдова, Грузія, Україна, Казахстан...Що не може не означати насправді просто краху ідей «єдиної Європи» та «євроатлантизму», натомість можна буде знову говорити про співіснування двох світів. Хотілося б, що б це припущення було хибним, але те, що відбувається навколо України і її відносин з ЄС і НАТО; те, що з будь-якого питання стосовно України Захід спочатку консультується з Росією, не приховуючи цього, цю тезу лише підтверджує. Таким чином, зараз ідеться не про Білорусь, яка дійсно може увійти (а може й не увійти) до складу Росії, і не про Україну, яка сьогодні дійсно неготова розпочати переговорний процес щодо вступу до ЄС. Йдеться про щось більше — зокрема, про зміну картини безпеки в Європі, про виникнення нових розподільчих ліній, про повернення виразу «сфери впливу» до реальної повсякденної практики. Поки що це все — перспективи. Але ж не просто так Росія тисне на Україну з метою розширення Євразійської спільноти, не просто так Київ так і не почув чітко — чи хочуть його в перспективі бачити «серед своїх» на Заході. Дуже б не хотілося сьогоднішню політику Заходу щодо Росії і колишніх радянських республік називати словом «замирення» — надто воно вже нагадувало б тоді Мюнхен, і, слава Богу, ніхто сьогодні не має причин проводити аналогії. Але ніхто не має й аргументів на користь того, що процес, який непомітно розпочинається навколо Білорусі, не піде далі.
