Сучасний радіослухач — вид не те щоб вимираючий, але принаймні не надто численний. Якщо порівнювати популяцію цього виду з популяцією телеглядачів, порівняння явно буде на користь останніх. Безумовно, на вулиці завжди можна зустріти тінейджера у навушниках, який безтурботно «пливе» на хвилях FM. А практично у будь-якому маршрутному таксі (водії яких немов зговорилися!) на вас чекає міні-концерт «приблатненої» музики. Альтернативні варіанти (якщо це можна назвати альтернативою), що пропонуються більшістю FM-станцій, — «ненапряжна» естрадна музика, жарти й байки плюс п’ятихвилинки політінформації у вигляді трішки «пережованих» повідомлень інформаційних агентств (нібито новини). Але тут йдеться лише про веселеньке тло для сірих буднів, ненав’язливий акомпанемент, але аж ніяк не про радіослухання як самостійний процес. Безумовно, звинувачувати комерційні радіостанції в засміченні ефіру не варто: за нинішніх обсягів ринку радіореклами зробити якийсь серйозний (а значить — дорогий) проект вони просто не в змозі. Навіть якби й прагнули цього. Інше запитання — чи прагнули б? Комерційне ж передбачає, насамперед, орієнтацію на масове. Однак має бути й «симфонічний» рівень — рівень прилучення до вершин культури. Протягом багатьох десятиріч (особливо в до-телевізійну епоху) одним iз головних засобів прилучення до цих вершин був радіотеатр. Днем народження радянського радіотеатру вважається 25 грудня 1925 року. До цього дня — сторічного ювілею повстання декабристів — праправнук князя С. Волконського російський радіорежисер Микола Волконський поставив радіоп’єсу «Вечір у Марії Волконської», написану ним за нотатками княгині. Коли в ефірі з’явилася перша оригінальна українська радіопостановка, автору цих рядків не вдалося з’ясувати. Однак відомо, що початок радіотрансляції театральних спектаклів поклала українська опера «Камінний господар», що прозвучала по радіо в січні 1926 року (слід відрізняти трансляції театральних спектаклів або навіть спеціально підготовленi їхнi радіоверсії від власне радіоспектаклів). Тепер, у епоху телебачення та Інтернету, багато кому важко навіть уявити, чим був радіотеатр для декількох поколінь українців. Він не лише дозволяв прилучитися до театрального мистецтва тим, хто просто не мав можливості зробити це безпосередньо (насамперед, сільським жителям). Він ще й чинив колосальний виховний вплив — і завдяки бездоганній українській літературній мові, і багатому репертуару (незважаючи на окремі «ідеологічні надмірності», радіотеатр давав можливість ознайомитися як з українською, так і зі світовою класикою). А чудові актори («кастинг» був досить жорстким) робили це знайомство ще й надзвичайно цікавим. Варто згадати й ще про одну перевагу радіотеатру перед ТБ: він — як і книга — залишає простір для фантазії слухача. А отже — якщо йдеться про підростаюче покоління — дозволяє сформуватися самостійно мислячій особистості, а не пасивному споживачу інформації. Поспілкувавшись iз ведучими радіопрограм, а також з людьми, яким просто небайдужа доля українського радіотеатру, доходиш висновку, що сьогодні в нього більше проблем, ніж досягнень. Це й недостатня кількість часу, відведеного радіотеатру на Першому — найдоступнішому — каналі Національного радіо. І скорочений і здешевлений далі нікуди цикл підготовки радіоспектаклю. І низька задіяність дикторів, завдяки яким багато хто засвоював культуру мови. І необхідність зберегти архівні фонди, «перегнавши» їх з плівок на сучасні носії. І, звичайно, недостатнє фінансування. «День» ще збирається повернутися до обговорення проблем радіотеатру. Назвати імена тих, чиїми руками він створювався. Ми будемо також раді й вашим листам на цю тему. А поки кореспондент «Дня» спробував довідатися у Володимира КАРПІНСЬКОГО, заступника завідувача редакції літератури та радіотеатру Національної радіокомпанії України, про те, як живе український радіотеатр сьогодні.
— «Український радіотеатр»… На сьогодні це словосполучення вже стало архаїзмом чи радіотеатр, як і раніше, затребуваний?
— Радіотеатр існує, існував і завжди існуватиме. В основу радіотеатру покладено хороший літературний текст. Якщо такий матеріал з’являється, то за тиждень—два— три можна зробити хорошу радіоп’єсу. А цікавого літературного матеріалу вистачає. Це і сучасні українські твори, і вершини світового письменства, і класика. Серед авторів — Михайло Коцюбинський, Ромен Роллан, Габріель Гарсіа Маркес, Стефан Цвейг, Володимир Винниченко і багато-багато інших.
— Суто практичне запитання: на якій хвилі або на якому каналі проводового радіо український радіослухач може почути зараз радіовиставу?
— Нас можна почути щосуботи о 15.15 на довгих хвилях (або на першій програмі Українського радіо. — Ред. ). Хоча, на жаль, київське міське радіомовлення перекриває, але у регіонах України виставу, що йде у цей час, завжди можна почути. До речі, тому основна маса листів, що приходять до нас, — саме з регіонів. Також щонеділі, о 20.00 можна почути «Театр вихідного дня» на УКХ (діапазон — від 70 до 73). А щодня о 22.30, на тих самих хвилях — «Вершини світового письменства»: розповідь про письменника, інсценовані сторінки твору. Радіотеатр представлений досить-таки широко, але цього мало, тому що без Першої програми… Щороку сітка поновлюється: щось втрачається, щось набувається, але — не на користь радіотеатру. Ми, наприклад, не раз ставили питання стосовно того, щоб у суботу, о 15.15 київське міське радіомовлення нас не перекривало. Але місто є місто. Це радіо — під патронатом Омельченка, тому для них, звичайно, — найкращі хвилі, найкращий час. Ми вже не раз ставили питання, щоб нам дали додатково десь серед тижня годину ввечері на Першій програмі, але… Для щоденної 15-хвилинної поетичної сторінки на Першій програмі місце ще знайшлося, а для радіотеатру — не знаходиться. Це печально. Хоч ми ставимо питання щодо цього, просимо, але керівництво гадає, що радіотеатр — це не та річ, яка може виховувати. Не знаю, чому. Мені здається, що література і театр — найперші вихователі.
— Основа вашої діяльності сьогодні — архівні матеріали чи нові радіовистави?
— За минулий рік ми зробили п’ять прем’єр — за творами Вацлава Гавела, Германа Гессе, інших авторів. Але переважають архівні постановки. І втрачати цей золотий запас ми не повинні. Хоча, звичайно, слід дивитися, що вже застаріло і не може йти або може йти лише з якимось хорошим коментарем мистецтвознавця. У нас є рубрика «Була така вистава»: під нею ми якраз даємо ті забуті вистави, які зараз йти не можуть (наприклад, «В степах України») — тільки з коментарем, і лише окремі сцени.
— Одна з російських новацій — радіосеріал (своєрідне «радіомило»). Чи практикується у вас створення таких серіалів?
— Так. Наприклад, «Джейн Ейр» за твором Шарлоти Бронте — у чотирьох частинах. Або «Звіяні вітром» Маргарет Мітчелл.
— Хто ваша аудиторія? Ви знаєте її?
— Так. Щомісяця наш відділ соціальних досліджень досліджує рейтинг програм. І можна побачити, яка програма одержала найбільше листів, телефонних дзвінків, відгуків. Дуже багато листів приходить від школярів і студентів. Але переважають серед наших слухачів пенсіонери — перш за все, ті, хто слухає театр десятиліттями. Ось, наприклад, уривок iз листа: «Пам’ятаю, як у далекому дитинстві, коли у нас не було ще телевізора, мій батько дуже любив вашу програму. І ввечері, коли йшли ваші п’єси, сідав біля радіоприймача, вимикав у кімнаті світло, і всі знали, що в цю годину його не варто турбувати. Деякі передачі слухали всією сім’єю». Це зразок певного ставлення до радіотеатру, яке зустрічається і зараз. І для цих слухачів півтори-дві години — це якраз оптимальний варіант, коли можна, як кажуть, одержати повноцінне задоволення від радіовистави. Хоча б два рази на тиждень (мається на увазі — на Першій програмі), але раз на тиждень — це дуже мало.
— У радянський період герої радіовистав дуже часто говорили голосами відомих акторів. А хто з нинішніх акторів театру або кіно бере участь у створенні радіовистав і як часто?
— Якщо є цікавий літературний матеріал, то обов’язок режисера — подзвонити і запросити для створення цієї вистави, на цю роботу того, кого бачить редактор, кого бачить режисер.
Але одна з великих проблем — мізерні (чотири-п’ять гривень) розцінки за акторську роботу над радіовиставою. Це просто недостойно мало. Починаємо ходити до керівництва, просити грошей і таке інше, але все впирається в інструкцію — більше, ніж чотири-п’ять гривень, не можна. А що для постановника ці чотири-п’ять гривень? А дві гривні — за результат! — для музредактора, який оформлює годинну програму, витрачає свій час на пошуки (це ж потрібно всю музичну фонотеку переслухати, зібрати матеріал)?
Але все одно актори чудово працюють, деякі з них до радіо вже прикипіли і без нього не уявляють свого існування. Це люди, які постійно сюди приходять, читають і за ці кілька гривень віддаються повністю, тому що знають, що вони несуть слухачам. І від тих людей, яких запрошували, ще не було відмов (хоча декого доводилось умовляти). Хто з відомих? Це народний артист України Володимир Нечипоренко, це Станіслав Станкевич. До того, як обiйняти міністерську посаду, постійно до нас приходив Богдан Ступка. Олег Комаров, Борис Лобода, В’ячеслав Сланко (заслужені артисти України) постійно читають наші п’єси. Але не тільки вони. Є і молоді голоси (ми запрошуємо випускників інституту театрального мистецтва).
— Не важко припустити, що ваша редакція — як складова частинка системи державного теле- і радіомовлення — фінансується не кращим чином. Як, у зв’язку з цим вирішуються кадрові питання? Чи є потрібні технічні можливості?
— До недавнього часу у примiщеннi Будинку звукозапису ми мали літдрамблок, де ми ставили всі радіоп’єси (це робила заслужений діяч мистецтв Ніна Миронівна Новоселицька, і ми — колеги — також підключалися). А зараз записи робляться лише у студіях апаратно-студійного блоку НРКУ, які, хоча й добре обладнані, не завжди відповідають вимогам: можливості обмежені. Що стосується кадрів, то останнім часом молодь на такі оклади (220 грн. плюс «за вислугу») майже не йде. Працюють, перш за все, ті люди, які починали ще у 70—80-i рр.
— Трошки мемуарів. Якщо згадати минуле радіотеатру і порівняти з сучасним становищем…
— Найперша відмінність — фінансове забезпечення. За радянських часів на запис радіовистави в Будинку звукозапису виділяли значні кошти. Тисячі карбованців (!). І дві, і три тисячі. Та й сам процес запису був більш складним. Як це було? Готується текст. Потім його прочитують всі члени художньої ради, оцінюють його якість. Тільки після цього, якщо оцінка худради була задовільною, починається робота у Будинку звукозапису, яка іноді триває місяцями. Потім худрада прослуховує — запросивши і акторів, і мистецтвознавців, і режисерів. І тільки після цього колективного прослуховування можна було отримати дозвіл: «В ефір». Окремо могли замовляти композитору музику до радіовистави. І все це було закладено в бюджет. Протягом останніх десяти років цього немає, самі розшукуємо кошти, шукаємо спонсора. Але ж на спонсорах «не заїдете» далеко. Бо сьогодні спонсор є, а завтра нема...
— Скільки коштує зараз радіовистава?
— Залежно від обсягу. Десь півтори-дві тисячі гривень потрібно (хоча, звичайно, це не можна порівняти з фінансуванням за радянських часів).
— А чи є надія, що ситуація зміниться на краще?
— Так. Бо змінюється ставлення до нас. Вже і в Спілці театральних діячів обговорювалося питання про підтримку радіотеатру (і творчими силами, і акторськими силами, і фінансово). І Спілка письменників на чолі з Володимиром Яворівським нас підтримує. Ми сподіваємося, що кошти на радіотеатр все ж таки знайдуться, що з часом це буде виписуватися окремим рядком.
— Яке майбутнє у радіотеатру?
— Ні Лопе де Вега, ні Шекспiр, ні Шевченко, ні Леся Українка ніколи не втратять своєї актуальності. Тому цей жанр завжди буде затребуваним. Пенсіонери, які слухають нас, долучають і своїх дітей, і внуків (адже ці п’єси виховують). І ми сподіваємося, що кожного разу нас слухає і новий слухач.
І ось що ще я хотів би сказати. Я мало слухаю комерційні станції, а коли слухаю… Інформація, музика, шоу. Інформація, музика, анекдот. Причому «на межі» — то не є анекдот, то не є літературна бувальщина, то є грубість, дурість. Яка не виховує, а тільки руйнує. Така моя думка. Оті дурниці в ефірі розраховані на «поддатого» — йому все рівно, що слухати. Серйозна людина цього слухати не буде. Хоча можна позаздрити оперативності комерційних радіостанцій, їх вмінню подати якийсь матеріал по-журналістськи добре (все-таки там професіонали працюють), але…
Звичайно, з цього «поддатого» слухача зробити серйозного не можливо, він вже «виховався». А от для серйозної шкільної та студентської молоді, для тих людей, які налаштовані на українство, на українську мову, на її культуру, для тих, хто кохається в літературі, мові, музиці, радіотеатр — це бальзам на душу. І листи нам пишуть саме такі люди. І саме тому у радіотеатру є майбутнє.
ДОВІДКА «Дня»
Володимир КАРПІНСЬКИЙ. Народився 1951 року. В 1977 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Член Спілки журналістів з 1980 року. На радіо працює понад 25 років.
Автор кількох книжок прозових творів і публікацій у літературно-художніх виданнях.
