Сергій Проскурня, що створив цих, пробачите за тавтологію, грандіозних «Грандів мистецтва» внаслідок багаторічної копіткої праці (пошук інформації, поїздки на фестивалі та прем’єри, знайомства з продюсерами, зустрічі із зірками, листування, складання програми на кілька років вперед), був готовий до такого повороту подій. Не перший рік займаючись органiзацiєю фестивалів і гастролей, він знає вдачі та смаки як нашої публіки, так і наших бізнесменів, без капіталу яких подібний проект не піднімеш. Однак незламна віра Сергія Владиславовича в те, що розумне, добре, вічне має, зрештою, перемогти в людині темне, зле і нерозумне, постійно штовхає його на філантропічну діяльність. Керівник «Мистецького березілля» впевнений, що суспільство особливо потребує культури, яку він завдяки вродженим талантам і набутим знанням і навичкам може і повинен йому дати навіть ціною власних втрат. Поховавши мрії про прибутки, які інші продюсерські агентства отримують від прокату розрахованих на широку публіку вистав і концертів, він намагався віднайти кошти лише на те, щоб перекрити витрати, пов’язані з оплатою квитків, готелю, оренди залів, гонорарів артистам. До речі, гонорари, за які зарубіжні майстри погоджуються приїхати на запрошення Проскурні до Києва, мізерні, порівняно з тими, які вони отримують на Заході.
Проте в Україні не знайшлося людей, що змогли б виступити як партнери з організації гастролей відомого у світі московського театру «Нова опера», який готується привезти до Києва «Євгенія Онєгіна», «Травіату», «О, Моцарт, Моцарт…». Частину гонорару, яку вже заплатили театру, «Березілля» втратило як неустойку за невиконаний контракт. Даремно було витрачено гроші й на поїздку до Києва легендарного датського «Один Театр», створеного відомим реформатором сценічного мистецтва Евженіо Барбою. Актори, погулявши кілька днів осінніми київськими вулицями, поїхали на гастролі до Італії, так і не зігравши у нас жодної вистави. Вони не могли виступити без гонорару, щоб не створювати прецедент у себе вдома, де вміють рахувати гроші та дотримуватися умов укладеного контракту. А ще до нас зі своїми театрами не приїхали литовські режисери Оскарас Коршуновас і Еймунтас Някрошюс, не потішив наш слух своїм кларнетом Гіора Файдман, який зібрався було до нас з Америки …
«Гранди» для деяких відомих людей, які пообіцяли підтримку проекту, стали лише одним із засобів самореклами, потреба в якій збільшилася на період виборів. Спроби Проскурні зустрітися з потенційними діловими партнерами та обговорити з ними далекосяжні перспективи проекту, були приречені з тієї простої причини, що ця людина, яка не уявляє життя без мистецтва, та люди, що володiють матерiальним ресурсом, живуть на різних територіях і в різному часовому вимірі. Час, в якому живе Проскурня, має перспективу, володіє таким аспектом, як майбутнє (програма проекту, до речі, створена на 5 років). У багатьох же його партнерів, що так і не відбулися, яким чужі досліджувані справжнім мистецтвом тонкі матерії, цього майбутнього немає через суєтне бажання цієї ж миті увірвати і ковтнути відчутний на дотик, смак і нюх шматок матерії грубої, яка піддається простому арифметичному підрахунку. Проскурня хоче бути, а не здаватися; хоче, як висловився в день презентації «Грандів мистецтва», «стати причетним» до світу високої культури. Ті ж, у кого сьогодні є влада і гроші, задовольняються імітацією своєї причетності до неї.
Свою бесіду з цією невгамовною людиною я розпочав із запитання, чи не з’явилося у нього внаслідок стількох марних зусиль відчуття, що він насилує свою країну, її так звану еліту і народ чужим їм високим мистецтвом?
— Ніякого насильства тут немає. Територія, на якій ми існуємо, завжди була відмічена яскравими артистичними явищами. На цій животворящій землі завжди народжувалася колосальна культура. І те, що ми зараз маємо, це проблема пострадянського періоду. Проте i в цих умовах ми приречені на успіх. Тому що на фоні ненасиченості культури яскравими подіями будь-яке твоє більш-менш активне висловлювання, добре сформульоване і виразно донесене, може бути сприйняте як видатне явище. У нас, як і в будь-якому суспільстві, є різні люди, у яких різні смаки та потреби, різні уявлення про світ. І мене зараз хвилює питання, яке я можу сформулювати як екуменичність суспільства. Ця проблема об’єднання суспільства в єдиний організм торкається не тільки релігії, а й усіх сфер діяльності людини. Ми повинні проповідувати, що територія культури є територією екуменичною. Сьогодні всім потрібна людина розумна, навіть електорат настроюється як інструмент, не можна зіграти бажану мелодію на розладнаній скрипці. Тому нам необхідно подолати цю «совкову» інерцію, яка виявляється в поверхневій освіті, в задоволенні малим, незначним, в ілюзії, що ти знаєш все, якщо знаєш мало, в амбіційності. Проте я схильний шукати позитивне, а не кидати обвинувачення на чию б то не було адресу.
— Твоє бажання бачити в калюжі не бруд, а зірки, саме по собі чудове. Однак за рік ти так і не знайшов в українському бізнесі людей, які були б готові підтримати такий серйозний і перспективний проект.
— Потрібно мати певну силу волі, щоб побачити не тільки завтрашній день, а й більш далеку перспективу, спроектувавши на неї свої дії, добиваючись далеких, значних результатів, а не одномоментної вигоди. Проблема в тому, що люди розподіляють свої кошти, живучи завтрашнім днем, будучи нездатними заглянути у післязавтра. Це стосується й аспекту ризику у вчинках, і пріоритетів, які я для себе визначаю. Мене завжди цікавив вияв феномена фінансової кризи в конкретних людських вчинках: якщо у мене є остання гривня, то що я на неї придбаю? Я, наприклад, часто приношу додому квіти. І якщо я з’являюся з маленьким букетиком, дружина вже знає, що гроші закінчилися, і ці квіти я купив на останні копійки. У нас з роками склалася така гра. Я ж бо знаю, що завтра або за тиждень гроші з’являться. Але сьогодні їх немає, і ми будемо доїдати останні запаси гречки та вівсяних пластівців, а вранці, добираючись на роботу, я знову зможу вмовити чергову в метро, щоб вона мене пропустила безкоштовно чи в кредит. Ця жінка мене вже знає і не сумнівається, що через тиждень я висиплю їй у руки десять жетонів, і вона при мені запустить їх усі в автомат.
— Не соромно бути убогим, будучи досить відомим і постійно спілкуючись із багатими людьми? Не соромно сім’ю в убогості тримати?
— Соромно… Але ще більш соромно думати про те, що завтра ми прокинемося і не побачимо того, що може нас радувати. Це буде більш глибоким розчаруванням і для мене, і, думаю, для дружини, з якою я поки що вмію домовлятися. І дочка наша знаходить радість не в якихось матеріальних речах, і тут вона також чужа в цьому суспільстві людина. Їй незабаром виповниться сімнадцять, але вона насилу знаходить спільну мову зі своїми однолітками. Вона живе у своєму гармонійному світі, багато читає, багато слухає, багато займається грою на фортепіано…
— Ти поводишся дуже коректно з багатьма людьми, які обіцяли «Грандам» підтримку, однак далі слів справа не пішла. Така ошатність викликана страхом перед їхньою могутністю?
— Перед ними у мене ніякого страху немає. Мені дуже близька позиція Пікассо, який говорив, що найбiльший відчай опановує ним від усвідомлення свого безсилля у спробах передати своє відчуття краси. Геній відчував трагізм тому, що навіть його майстерності було недостатньо, щоб передати красу світу. Так ось, мої страхи пов’язані з цією неможливістю втілити всю красу, всю повноту буття цього світу. Я вже десять років не ставлю вистави, тому що втратив спосіб висловлювання через артиста, я перестав йому довіряти. Тому що артисти, з якими я намагаюся створювати театральний образ, не відповідають неповторності цього дивовижного світу. Ось ця уніфікованість людської свідомості та вчинків надзвичайно мене непокоїть, з цим пов’язані мої найбільші переживання останніх десяти років. А взаємини з людьми, які обіцяли допомогти і не допомогли, я будую, виходячи з простої народної мудрості: «Не плюй у колодязь». І ця позиція повинна бути обопільною. Я не повинен плювати в колодязь системи, але й система не повинна плювати в мiй колодязь, тому що вона також споживає ту цілющу воду, яку я і моя команда приносимо.
